Коли Росія вперше спробувала загарбати український Донбас, вона відправила туди своїх військових і озброєні угруповання. Вони захоплювали адміністративні будівлі та проводили «вибори» під дулами автоматів. Українська армія тоді могла протиставити їм лише кілька погано забезпечених підрозділів, яким бракувало і людей, і техніки.
То були важкі часи для українських військових. Зарплати не виплачували, а розкрадання армійського майна набуло величезних масштабів. Навіть у кращі роки лише приблизно одна з десяти бойових бригад була справді готова до виконання завдань. Київська офіціантка тоді заробляла більше, ніж офіцер бойового підрозділу.
Особливо виразно стан української армії проявився 9 травня 2014 року в Маріуполі. Невелику колону механізованої піхоти, яка прямувала до міськради, зупинили натовп сепаратистів і барикади.
Український офіцер, який командував колоною, не мав ні авіаційної, ні артилерійської підтримки. Не було в нього ані допоміжних підрозділів, ані танків чи мінометів. Про дрони тоді ще ніхто й не думав, а командування, схоже, не збиралося допомагати.
Зрештою 31-річний майор вирішив, що іншого виходу немає. Він наказав механіку-водієві на повній швидкості протаранити барикаду бойовою машиною піхоти.
Поруч уже чатували російські пропагандисти з камерами. Вони сподівалися зняти, як урядові війська відкривають вогонь по «мирних» жителях, однак бажаних кадрів так і не отримали.
Будівля Маріупольської міськради повернулася під контроль української влади й залишалася під ним до нового російського вторгнення у 2022 році. Тоді більшість сусідів і союзників України прогнозували, що Кремль розгромить українську армію за лічені дні.
Той колись маловідомий український офіцер — нині генерал-майор Михайло Драпатий. Він очолює найбільшу і, за багатьма показниками, технологічно найрозвиненішу армію Європи — Збройні сили України.
У 1991 році ЗСУ ще фактично не існували як боєздатна сила, а Україна залишалася майже беззахисною перед усіма формами кремлівського впливу — від політичного до силового.
Протягом двох десятиліть гібридної та понад десяти років відкритої війни Кремль намагався знищити ЗСУ. Однак досяг протилежного. Російська агресія не ліквідувала український опір, а створила загартованого в боях противника, головне завдання якого — якомога ефективніше знищувати російських військових і техніку. ЗСУ навчилися робити це надзвичайно добре й щодня вдосконалюються.
Коли Україна відзначає 35 років незалежності, Кремль протистоїть загартованій війною армії, яка швидко адаптується й безжально використовує слабкі місця Росії. Принаймні за останні два століття Москва ще не стикалася з таким противником.
На відміну від НАТО мирного часу, ЗСУ не просто сподіваються бути готовими до сучасної війни. Їхня здатність воювати — не теорія, а щоденна практика.
Українці як ніхто переконані: стримати російську агресію може лише армія, здатна не тільки зупинити Збройні сили РФ, а й змусити Кремль пошкодувати, що він узагалі розпочав напад.
Перелік українських військових розробок і досягнень вражає. Їх породив базовий інстинкт самозахисту. Додатковим поштовхом стали часто незрозумілі обмеження на застосування зброї, яку Україні передавали «союзники». Ще потужнішим стимулом стало рішення США заблокувати цілі пакети військової допомоги.
Завдяки 155-мм САУ «Богдана» Україна нині виробляє більше гаубиць, ніж будь-яка інша країна вільного світу. Українські крилаті ракети «Нептун» потопили найбільший бойовий корабель Чорноморського флоту РФ — його флагман.
Углиб Росії летять хвилі ракето-дронів, безпілотників зі штовхальними гвинтами, повноцінних крилатих ракет і далекобійних розвідувальних дронів літакового типу. Усі ці системи розроблено в Україні. Зазвичай за одну ніч запускають понад 300 таких апаратів.
Кремль роками стверджував, що російська система протиповітряної оборони є найефективнішою у світі. Українські рої дронів свідчать про протилежне.
Лише в липні 2026 року українські безпілотники атакували понад 200 танкерів російського тіньового флоту та інших суден, а також більш ніж 1 000 вантажівок.
За даними Сил безпілотних систем — окремого роду сил, створеного у складі ЗСУ, — кожні три місяці українські тактичні дрони знешкоджують близько 70 000–80 000 російських військових і від 3 000 до 5 000 бойових машин. За масштабом це перевищує чисельність усієї британської армії.
Ще пів року тому ЗСУ лише експериментували з наведенням дронів за допомогою штучного інтелекту. Тепер цю технологію стандартно застосовують для ударів по цілях, розташованих більш ніж за 30 кілометрів від лінії фронту.
Підхід ЗСУ простий: сучасну війну ведуть за допомогою дронів.
У 2025 році українські підприємства й волонтери, за повідомленнями, передали війську чотири мільйони безпілотників. За нинішніх темпів у 2026 році цей показник може сягнути семи мільйонів.
Дві інші європейські країни з найбільшими обсягами виробництва дронів — Хорватія й Туреччина — разом, імовірно, випускають близько 400 000–500 000 апаратів на рік. Обсяги виробництва у США, найімовірніше, вдвічі менші.
Українські військові програмісти, багато з яких до війни були хакерами та комп’ютерними геймерами, докорінно змінили систему обміну даними. Вони створили застосунки, які передають інформацію безпосередньо бійцям.
Тепер кожен військовий зі смартфоном і відповідним рівнем доступу може побачити дані про місце перебування кожного виявленого російського танка та солдата. Так само він може отримати інформацію про будь-яку ракету чи дрон, які зафіксувала в небі українська система ППО. Для цього достатньо натиснути кілька кнопок.
У 2023–2024 роках союзники України попереджали, що їхнім власним арміям бракує радарів, винищувачів і ракет-перехоплювачів для боротьби з роями дешевих російських шахедів.
У відповідь українці створили унікальну систему протиповітряної оборони. По всій країні встановили тисячі акустичних датчиків, об’єднали їх у єдину мережу та розробили програмне забезпечення для аналізу звукових даних. Система в реальному часі визначає місце перебування російського дрона та напрямок його польоту.
30 липня одна російська крилата ракета — чи то збилася з курсу, чи то мала перевірити ППО НАТО — залетіла приблизно на 100 кілометрів углиб Польщі. Її не перехопили, і вона вибухнула в полі.
Тієї ж ночі українська ППО повідомила, що збила 53 із 61 російської крилатої ракети, які порушили повітряний простір України. Частину з них перехопили винищувачі F-16, яким уже близько 30 років. Країни НАТО передали ці літаки Україні, вважаючи їх надто старими для сучасної війни.
Що маємо в підсумку? Завдяки прибутковому експорту енергоносіїв на Захід у 2000-х роках Кремль знову зміцнив контроль над російським суспільством та економікою і спрямував величезні ресурси на переозброєння.
Спочатку США та Європа майже не реагували на зростання російської військової потуги. Потім вирішили, що Росія надто слабка, аби становити загрозу НАТО. А згодом країни Альянсу, схоже, дійшли протилежного висновку: вона надто сильна, щоб їй протистояти. Краще пожертвувати Грузією та Україною, ніж вступати в серйозне протистояння з Москвою.
Українські військові перекреслили ці розрахунки. Раніше на шляху Росії до кордонів НАТО не було потужної військової сили, здатної її зупинити. Тепер такою силою стала мільйонна українська армія — загартована в боях, технологічна й здатна швидко адаптуватися.
ЗСУ не просто здатні завадити планам Кремля. День і ніч вони шукають нові способи послабити військовий потенціал Росії — навіть за Уралом.
Що ще гірше для Москви, за ЗСУ стоїть українське суспільство. Переважна більшість українців переконана: за свободу треба боротися, а спроби задобрити Росію лише заохочують її до нової агресії.
Ще недавно ЗСУ бракувало навіть пального для власних танків. Сьогодні вони здатні зупинити Збройні сили РФ. Для сусідів і союзників України це докорінно змінює геополітичний баланс.
За іронією долі, посилення ЗСУ привело до результату, якого Владімір Путін прагнув у 2022 році: НАТО справді опинилося на другому плані в системі європейської безпеки, а сам Альянс зіткнувся із загрозою розколу. Для Кремля, який за традиційною російською геополітичною логікою прагне розширюватися на захід, це мало б бути успіхом. Однак сталося все зовсім не так, як задумував Путін.
Навіть якщо НАТО не змогло стримати Росію раніше й досі не знає, як діяти тепер, Україна після 35 років незалежності вже не є легкою мішенню.
На шляху Росії до решти Європи сьогодні стоять бійці ЗСУ — найбоєздатнішої та найгрізнішої армії континенту.