15 серпня 2026 року «Талібан» відзначив п’яту річницю свого повернення до влади офіційними церемоніями та заходами біля колишнього посольства США. П’ятьма роками раніше бойовики «Талібану» увійшли до Кабула, коли підтримуваний Заходом уряд Афганістану зазнав краху. Президент Ашраф Гані втік із країни, а американські дипломати знищили конфіденційні документи та евакуювалися з посольства США.
Відтоді «Талібан» іще більше обмежив права людини, насамперед права жінок, поглибив зв’язки з Росією, яка офіційно визнала його уряд, а також почав шукати можливості для співпраці зі США. Міністр закордонних справ Амір Хан Муттакі заявив в інтерв’ю The New York Times, що Сполучені Штати могли б знову відкрити своє посольство та інвестувати у видобування корисних копалин, будівництво дамб і доріг в Афганістані. Він закликав до «відносин на основі взаємної поваги та відкриття нової сторінки позитивної співпраці».
Як замкнулося коло війни
«Талібан» виник серед хаосу, в який Афганістан занурився після виведення радянських військ і початку громадянської війни. У 1996 році рух захопив Кабул і запровадив вкрай радикальне тлумачення ісламського права. Жінкам заборонили здобувати освіту й працювати в більшості сфер, а Осама бен Ладен та «Аль-Каїда» отримали притулок у країні.
Після терактів 11 вересня 2001 року «Талібан» відмовився виконати вимогу США видати бен Ладена. У жовтні 2001 року американські війська та їхні союзники вторглися до Афганістану і швидко повалили режим талібів.
Так почалася двадцятирічна спроба збудувати нову афганську державу.
Ісламська Республіка Афганістан проводила вибори й ухвалила конституцію. У країні з’явився політичний і суспільний простір, якого за правління «Талібану» не існувало. Мільйони дівчат отримали змогу ходити до школи, а жінки — брати участь у громадському житті, навчатися в університетах, працювати в медіа та будувати професійну кар’єру.
Та попри ці здобутки, нова система була наскрізь корумпованою, надмірно централізованою і залежною від іноземних грошей, військової допомоги та технічних фахівців.
Вашингтон спирався на польових командирів, відомих жорстокістю та зловживаннями, мирився з корупцією і намагався будувати загальнодержавні інституції за привнесеними ззовні моделями. За межами Кабула такі інституції часто майже не мали суспільної підтримки. Афганські сили безпеки лише на папері здавалися численними й потужними. Насправді вони критично залежали від американської авіації, розвідданих, логістики та підрядників, які обслуговували військову техніку. Усі ці слабкі місця докладно описані в урядовому огляді США, присвяченому двадцяти рокам відбудови Афганістану.
«Талібан» тим часом нікуди не зник. Рух перегрупував сили, зберіг бази по той бік кордону — в Пакистані — й поступово відновив збройну боротьбу. Коли Вашингтон нарешті вирішив піти, Афганська республіка була вже не так самодостатньою державою, як конструкцією, що трималася на американських грошах, авіації та вірі в те, що США не покинуть її напризволяще.
Угоду про виведення військ уклав Трамп
Після багаторічних дискусій про ефективність американської операції в Афганістані адміністрація Дональда Трампа 29 лютого 2020 року підписала з «Талібаном» Дохійську угоду. Домовленості уклали в обхід афганського уряду, який таліби відмовлялися визнавати легітимним.
За умовами угоди США зобов’язалися вивести всі американські війська та сили союзників до 1 травня 2021 року. Вашингтон також погодився сприяти звільненню до 5 000 ув’язнених талібів, частина з яких згодом повернулася на поле бою.
Натомість «Талібан» пообіцяв не допустити, щоб «Аль-Каїда» та інші терористичні угруповання використовували територію Афганістану для підготовки загроз Сполученим Штатам, а також розпочати переговори з іншими політичними силами країни. Однак угода не передбачала постійного припинення вогню й не зобов’язувала талібів досягти політичного врегулювання з афганським урядом до виходу американських військ.
Від моменту підписання угоди й до завершення своєї каденції Трамп скоротив американський контингент приблизно з 13 000 до 2 500 військових. Для афганських солдатів, посадовців і впливових місцевих лідерів це стало чітким сигналом: Сполучені Штати домовилися безпосередньо з їхнім ворогом і збираються піти незалежно від того, чи буде на той момент життєздатна мирна угода.
Проведене згодом урядове розслідування США встановило, що рішення вивести американські війська та підрядників стало головним чинником краху афганських сил безпеки.
Байден вирішив вивести війська — і провалив операцію
Байден успадкував від Трампа погано продуману угоду, однак міг принаймні спробувати домовитися про перегляд її умов або зберегти в Афганістані невеликий військовий контингент. Він вирішив не робити ні того, ні іншого. Водночас американське суспільство значною мірою підтримувало виведення військ: війна тривала вже два десятиліття, обійшлася Сполученим Штатам приблизно у $2,3 трильйона, але так і не привела до створення життєздатної афганської держави.
У квітні 2021 року Байден оголосив, що всі американські військові, які залишалися в Афганістані, вийдуть із країни до 11 вересня. Згодом кінцевий термін перенесли на 31 серпня, але саме виведення організували катастрофічно.
Американські посадовці недооцінили, як швидко зазнають краху афганський уряд і збройні сили. Оформлення віз та підготовку до евакуації афганців, які співпрацювали із західними військами, розпочали надто пізно. Авіабазу Баграм закрили ще до початку екстреної евакуації, тож усю операцію довелося проводити через цивільний аеропорт Кабула.
8 липня Байден заявив, що захоплення влади «Талібаном» не є неминучим. Він також запевнив, що «за жодних обставин» людей не доведеться евакуювати з даху посольства США. Йшлося про сумнозвісну евакуацію вертольотами з американського посольства в Сайгоні у 1975 році, наприкінці війни у В’єтнамі.
Через 38 днів після цієї заяви Кабул упав.
Зрештою під час евакуації з Афганістану вивезли понад 123 000 людей. Це стало надзвичайним логістичним досягненням військових, дипломатів і посадовців, які працювали в катастрофічних умовах. Але сама ситуація не мала дійти до такої катастрофи.
26 серпня терорист-смертник угруповання «Ісламська держава — Хорасан» (ІДІЛ-К) підірвав себе біля воріт Еббі в аеропорту Кабула. Загинули 13 американських військових і близько 160 мирних афганців. Через три дні військові США завдали удару з безпілотника по об’єкту, який вважали пов’язаним із терористами.
Насправді ж унаслідок удару загинули десятеро мирних жителів, серед них семеро дітей.
Проведений згодом Держдепартаментом аналіз операції показав, що обидві адміністрації — і Трампа, і Байдена — не приділили на найвищому рівні достатньої уваги найгіршим сценаріям і не врахували, наскільки швидко вони могли стати реальністю.
Чи підштовхнув вихід США з Афганістану Путіна до нападу на Україну?
За кадрами з Афганістану стежили далеко за межами Вашингтона й Кабула — особливо уважно в Москві. Ще навесні 2021 року Росія стягнула понад 100 000 військових до кордонів України та в окупований Крим. У травні, коли це нарощування сил уже стривожило Європу, Байден вирішив не запроваджувати санкції проти компанії-оператора «Північного потоку-2».
19 серпня 2021 року, лише за чотири дні після входу талібів до Кабула, тодішній секретар Ради безпеки Росії Ніколай Патрушев використав крах афганського уряду як привід поставити під сумнів готовність США підтримувати Україну. Він запитав, чи допоміг Афганістану статус основного союзника Сполучених Штатів поза НАТО. «Подібна ситуація чекає і на прихильників американського вибору в Україні», — заявив Патрушев.
Минуло трохи більше шести місяців — і Росія розпочала повномасштабне вторгнення.
На думку частини західних політиків, хаотичне виведення військ з Афганістану переконало Владіміра Путіна, що Сполучені Штати ослабли, поглинуті іншими проблемами й навряд чи зважаться на рішучу відповідь.
У березні 2022 року тодішній лідер республіканської меншості в Сенаті Мітч Макконнелл назвав вихід з Афганістану безпосереднім поштовхом, який додав Путіну рішучості. Подібну думку висловив і колишній прем’єр-міністр Великої Британії Боріс Джонсон: за його словами, хаотичний вихід Заходу з Афганістану вплинув на рішення Кремля напасти на Україну.
Інші аналітики, однак, заперечують такий зв’язок. На їхню думку, виведення військ з Афганістану майже не вплинуло або й зовсім не вплинуло на рішення Путіна.
П’ять років правління «Талібану»
«Талібан» стверджує, що приніс країні мир, зменшив корупцію та відновив порядок.
Масштабні бойові дії справді майже припинилися, а чимало афганців кажуть, що на дорогах і в містах стало безпечніше, ніж під час війни. Та ціною більшої безпеки стало послідовне згортання свобод — передусім прав жінок і дівчат.
Афганістан залишається єдиною країною у світі, де дівчатам офіційно заборонено здобувати середню освіту, а жінкам — навчатися в університетах. Через п’ять років після приходу талібів до влади близько 2,4 мільйона афганських дівчат позбавлені доступу до середньої освіти.
Нове дослідження структури «ООН Жінки» показало, що майже половина афганок виходить із дому лише один-два рази на місяць. Роботу мають лише 7% жінок проти 84% чоловіків, а 70% афганок оцінюють свій психічний стан як поганий.
За прогнозами, у 2026 році гуманітарної допомоги потребуватимуть 21,9 мільйона людей. Скорочення міжнародної допомоги, посуха, землетруси та масове повернення афганців, яких вислали з Ірану й Пакистану, ще більше загострили кризу.
Міжнародний кримінальний суд також видав ордери на арешт верховного лідера «Талібану» Хайбатулли Ахундзади та голови Верховного суду режиму Абдула Хакіма Хаккані за переслідування жінок і дівчат.
Не менше сумнівів викликають і обіцянки режиму щодо боротьби з тероризмом.
У липні 2022 року Сполучені Штати ліквідували лідера «Аль-Каїди» Аймана аз-Завахірі ударом безпілотника в центрі Кабула. Те, що він переховувався в афганській столиці, спонукало тодішнього держсекретаря США Ентоні Блінкена звинуватити «Талібан» у «грубому порушенні» Дохійської угоди.
Росія зближується з «Талібаном»
Попри екстремістський характер свого режиму, «Талібану» поступово вдалося вийти з дипломатичної ізоляції.
Росія пішла в цьому далі за всі інші країни. Москва роками налагоджувала контакти з представниками «Талібану», а після виходу західних сил не закрила свого посольства в Кабулі.
У квітні 2025 року Росія виключила «Талібан» із переліку заборонених терористичних організацій. Через три місяці вона першою — і поки що єдиною — офіційно визнала уряд талібів. Відтоді відносини між сторонами вже не обмежуються дипломатичними жестами.
З 2022 року Афганістан імпортує російський газ, нафту та пшеницю. Москва водночас розглядає країну як потенційний транзитний вузол, а «Талібан» — як можливого партнера в боротьбі з ІДІЛ-К.
У травні 2026 року секретар Ради безпеки Росії Сергєй Шойгу оголосив, що Москва вибудовує з «Талібаном» «повноцінне партнерство».
Пізніше того ж місяця Шойгу та міністр оборони «Талібану» Мохаммад Якуб підписали угоду про військово-технічне співробітництво. Її повного тексту не оприлюднили.
xxx
Інші країни поки утримуються від офіційного визнання уряду талібів, однак поступово зближуються з ним. Китай, Об’єднані Арабські Емірати, Узбекистан і Пакистан уже акредитували своїх послів у Кабулі. Індія відновила роботу посольства в афганській столиці, а уряди європейських країн ведуть переговори з представниками «Талібану», зокрема щодо міграції та депортацій.
«Талібан» прагне відновити відносини зі США — але без повернення військ
Нинішні сигнали «Талібану» на адресу США явно розраховані на другу адміністрацію Трампа. У зовнішній політиці вона не раз ставила вигідні угоди вище за вимоги щодо дотримання прав людини.
Надра Афганістану багаті на мідь, літій, залізну руду та рідкісноземельні елементи, однак більшість цих запасів досі не освоєна. За словами Муттакі, американські компанії могли б інвестувати в їх розробку, а Вашингтон — «знову відкрити посольство, відновити дипломатичну присутність та інвестувати».
Повернення американських військових таліби, однак, виключають. Вони також відкинули вимоги Трампа знову надати США доступ до авіабази Баграм і повернути Сполученим Штатам військову техніку, залишену в Афганістані. Вашингтон, своєю чергою, поки не готовий до нормалізації відносин. США звинувачують талібів у тому, що вони не виконують своїх зобов’язань щодо боротьби з тероризмом і дозволяють збройним угрупованням діяти з афганської території.
Представники США й «Талібану» вже ведуть переговори про обмін в’язнями, боротьбу з тероризмом і гуманітарні питання. У вересні 2025 року американська делегація відвідала Кабул. Тоді таліби заявили, що сторони порозумілися щодо можливого обміну в’язнями.
На думку деяких колишніх американських дипломатів, відновлення присутності США в Кабулі дало б Вашингтону ширші можливості для збору розвідданих, відкрило б шлях до комерційних проєктів і не дозволило б Афганістану остаточно перейти у сферу впливу Росії та Китаю.
Афганістан на тлі близькосхідної кризи
«Талібан» заявляє про себе дедалі впевненіше, поки ситуація на Близькому Сході залишається небезпечною і далекою від остаточного врегулювання.
Війна з Іраном завдала країні величезної шкоди та забрала життя представників її вищого керівництва, однак теократичний режим у Тегерані встояв. Тим часом дедалі складніше зрозуміти, якими були початкові цілі американсько-ізраїльської кампанії. Відведений на укладення ширшої мирної угоди 60-денний термін сплив, але остаточного врегулювання сторони так і не досягли. Стратегічно важлива Ормузька протока фактично й далі залишається закритою.
Афганістан не є стороною цього конфлікту, а сунітський фундаменталізм «Талібану» разюче відрізняється від шиїтської теократії Ірану. Проте те, що режим талібів вистояв, має ідеологічне значення далеко за межами країни.
Його приклад свідчить: ізольований релігійний режим може витримати санкції та дипломатичний осуд, зблизитися з Росією і Китаєм, а згодом спонукати західні уряди знову замислитися над відновленням контактів — і все це майже не змінивши характеру свого правління.
Уряд талібів досі не має широкого міжнародного визнання, конфліктує з Пакистаном через безпекові питання й викликає недовіру у Вашингтоні. Водночас Кабул підтримує робочі контакти з Тегераном, Москвою, Пекіном і державами Перської затоки, а дедалі активніше — і зі Сполученими Штатами. Теоретично ці дипломатичні канали могли б використати сторони, які шукають тривалішого врегулювання в регіоні.
Та чи захоче хтось ними скористатися — поки невідомо.