У 1991 році Україна здобула політичну незалежність. Але імперська спадщина не зникає разом із проголошенням державності.
Будь-яка імперія, а особливо російська, прагне позбавити підкорені народи історичної пам’яті. Адже пам’ять — це не лише знання про минуле. Це відповідь на запитання, ким ми є, звідки походить наша культура і до якого цивілізаційного простору ми належимо.
Протягом наступних трьох з половиною десятиліть Україна поступово відділяла національну ідентичність від ідентичності метрополії, у межах якої українці століттями були змушені існувати.
Літературознавиця, професорка Києво-Могилянської академії Віра Агеєва наголошує: «Ми були колонією, яка ніколи не втрачала свою ідентичність, принаймні культурну». Культурний спротив існував у родинній пам’яті, мові, літературі, музиці, мистецтві, релігійній традиції та архітектурі. Після 1991 року культурний спротив отримав можливість стати частиною суспільного життя: відкривалися музеї та меморіальні комплекси, відновлювалися пам’ятки, розвивалися українські видавництва, незалежні медіа, мистецькі фестивалі та міжнародні культурні проєкти.
Але російський культурний вплив залишався надзвичайно сильним.
Коли імперія не здається
На законодавчому рівні 1991 року Україна від’єдналася від Росії. Проте протягом десятиліть Москва зберігала значний вплив на український інформаційний і культурний простір.
Культурологиня Маріам Найем визначає ці відносини як прояв неоколоніалізму — збереження залежності через нові, неформальні механізми. Українці продовжували дивитися російські телешоу, купувати книжки російських видавництв, видавати міжнародні глянцеві журнали російською, слухати російську музику та дивитися фільми з російськими акторами.
Показовою була ситуація з музикою. У 2013 році частка пісень українською мовою на радіо становила близько 5%, тоді як понад 40% ефіру припадало на російськомовну музику.
Так формувався простір, у якому разом із культурою продовжувала кристалізуватися викривлена картина світу.
2014-й: точка неповернення
Після Революції Гідності та початку російської агресії у 2014 році українське суспільство дедалі чіткіше почало сприймати культуру не як символічну сферу, а як частину боротьби за власну суб’єктність.
У 2016 році набув чинності закон про квоти на українські пісні та мову на радіо. Частка україномовних пісень мала становити не менше 35%, а української мови в ефірі — не менше 60%.
За кілька років українська мова фактично повернулася в ефір телеканалів і радіостанцій, а українська пісня отримала потужний розвиток. Це був не просто успіх мовної політики — почала формуватися особлива культурна реальність, у якій зростало нове покоління українців.
Три революції — один цивілізаційний вибір
За три з половиною десятиліття Україна пережила три революції — Революцію на граніті, Помаранчеву революцію та Революцію Гідності.
Кожна змінювала не лише політичний порядок денний, а й відповідь на запитання: в якій країні хочуть жити українці?
У центрі цього вибору була й залишається свобода. Культура водночас відображала та відображає суспільні зміни й формує їх. Вибір мови, книжок, музики, історичних героїв і культурних символів виявляється частиною значно більшого цивілізаційного вибору.
Україна розвернула напрямок свого розвитку від «русского міра» до Європи.
Культура як питання безпеки
У 2021 році соціологічна служба Центру Разумкова спільно з Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва провела дослідження «30 років Незалежності». Українців запитували, що заважає розвитку держави. До п’ятірки головних проблем увійшли корупція, війна, некомпетентність влади, олігархи та самі українці (відсутність єдності та пасивність суспільств).
Культури серед них не було. Цей результат показує, наскільки довго культура залишалася на периферії. Її сприймали як сферу мистецтва, дозвілля або престижу — але не як інструмент державної безпеки.
Повномасштабна війна змінила цю оптику. Стало очевидним: Росія воює не лише за територію. Вона воює за право визначати, ким є українці, якою є їхня історія і чи існує взагалі окрема українська нація.
«Рятують тих, чию культуру знають, а не тих, чиї діти плачуть на руїнах», — переконана українська письменниця Оксана Забужко. Її приклад із Нотр-Дамом і Софією Київською показує, наскільки важливою є міжнародна впізнаваність культурної спадщини. Після пожежі Нотр-Даму у 2019 році світ сприйняв трагедію як глобальну культурну подію. Коли у 2022 році під загрозою опинилася Софія Київська, чи влітку 2026 року постраждав Успенський собор Києво-Печерської лаври, українцям доводилося пояснювати світові їхнє значення. Це відбувається й тому, як вважає Забужко: «Ніхто не знав, що Софія на 100 років старша од Нотр-Даму і є головною пам’яткою візантійської архітектури, заснованою ще до розколу християнства на східне і західне».
Хто має пояснювати світові, що Софія Київська, Києво-Печерська Лавра, український бароковий спадок, модернізм 1920–1930-х років, творчість українських композиторів, художників і письменників є частиною європейської історії? Відповідь очевидна: насамперед — сама Україна.
2022-й: культура виходить на передову
Повномасштабне вторгнення різко прискорило процес культурної самоідентифікації.
Навесні 2022 року Україна вистояла у битві за Київ. Після цього світова увага до української культури зросла. Українські художники, музиканти, письменники, режисери та театри отримали нові міжнародні майданчики.
Україна почала нарешті представляти себе як частину європейського культурного канону.
Від культурного спротиву — до культурної суб’єктності
За 35 років Україна пройшла шлях, який важко виміряти лише кількістю відкритих музеїв, виданих книжок чи проведених фестивалів.
Головна зміна — у самому способі, яким Україна почала бачити себе. Від необхідності доводити, що українці — не росіяни, — до права пояснювати світові, ким є українці. Від культурного спротиву — до культурної суб’єктності. Від спроб зберегти власну культуру — до її експорту.
Україна під час повномасштабної війни та попри війну виконує надважливе задання, яке 25 років тому у своєму маніфесті «Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала» поставила видатна українська поетеса Ліна Костенко: «Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин».
І це, можливо, один із найважливіших результатів 35 років Незалежності.