Зараз, коли східний фланг НАТО готується до потенційного конфлікту, поняття оборони вже не можна зводити лише до зброї, солдатів та укриттів. Все більше держав переходять до моделі комплексної оборони, в якій цивільні інституції, місцеві органи влади та пересічні громадяни відіграють важливу роль у забезпеченні національної стійкості. «Kyiv Post» поспілкувався з доктором Веронікою Ґжебальською, соціологинею Інституту політичних досліджень Польської академії наук , редакторкою звіту Фонду Баторія про роль жінок у комплексній обороні Польщі, про стійкість, готовність та зміну ролі суспільства в умовах кризи.
Міхал Куявський (МК): На східному фланзі НАТО оборона є питанням номер один, особливо якщо йдеться про озброєння та, останнім часом, про укриття. Але, схоже, це не вся картина.
Вероніка Ґжебальська (ВҐ): Так, не вся. Але з перших років війни, починаючи з 2014 року, Польща дійсно зосередилася на модернізації військового компонента своєї оборони. Витрати на оборону були збільшені, було створено Сили територіальної оборони (WOT), а озброєння модернізовано.
МК: У суспільстві панує відчуття, що люди платять податки і бачать, як закуповується військова техніка, і в результаті вони вірять, що існує якась професійна армія, яка їх захистить. Чи не забуваємо ми, що захищати треба всю країну, і що війна — це не просто короткочасне переривання звичного життя?
ВҐ: Початкова перебудова, зосереджена переважно на «жорсткій силі», з часом почала змінюватися та диверсифікуватися. Розпочалася робота над зміцненням захисту населення та стійкості суспільства в рамках комплексної оборони, яку іноді називають тотальною обороною. За десятиліття відносного миру після вступу до НАТО люди відсторонилися від питань безпеки. Серед іншого, був призупинений призов до армії. Це сталося навіть у Швеції, яка раніше була своєрідним зразком тотальної оборони. Після закінчення Холодної війни її система оборони також була певною мірою скорочена. Головним винятком була Фінляндія, а Естонія теж зберегла деякі елементи.
МК: Чи пережили ми короткий кінець історії?
ВҐ: Ми всі вірили, що Європа «заможна, безпечна і вільна». Армії стали професійними й дедалі більше набували експедиційного характеру. Вважалося, що роль суспільства полягає в сплаті податків та підтримці військових видатків, а не в безпосередній участі в забезпеченні безпеки. Все це призвело до очікування, що відповідальність за безпеку лежить на «деяких службах», а не на нас, громадянах. Це стосується всього Заходу.
МК: Можливо, суспільства, що є відносно заможними, буржуазними та орієнтованими на споживання, паралізовані самим словом «війна»?
ВҐ: Процвітання, демократизація та прогрес ведуть суспільства більше до самореалізації та емансипаційних цінностей. Ми спостерігали це по всій Європі.
МК: У мене склалося враження, що західні суспільства, які у 2022 році побачили мільйони біженців — переважно жінок, дітей та людей похилого віку — і лінію фронту, схильні припускати, що всі чоловіки призовного віку йдуть на фронт. Є багато добровольців, багато мобілізованих, а також людей, які хочуть уникнути військової служби, не виїжджаючи з країни. Але війна та бойові дії не обмежуються лише фронтом. Вони також впливають на економіку та демографію. Як насправді виглядає оборона?
ВҐ: Уявлення про війну, особливо в таких країнах, як Польща, формуються насамперед під впливом спогадів про Другу світову війну, які передаються як через сімейні історії, так і через популярну культуру. Це створює образ війни як суто кінетичного, військового конфлікту, що передбачає буквальну окупацію цілої країни. Кадри з Бучі та хвилі біженців, які бачать західні суспільства, лише підкріпили це уявлення.
МК: А потім ті самі люди бачать у соцмережах вечірки в Києві та Одесі й дивуються. Вони не можуть збагнути, що під час жорстокої війни, між ракетними обстрілами і атаками дронів, люди живуть звичайним життям. Іноді це навіть призводить до заперечення.
ВҐ: Суспільства не до кінця усвідомлюють, що ми вже перебуваємо в немирному стані. Саме тут ми стикаємося з тим, що можна назвати парадоксом стійкості: чим стійкішими є наші інституції та чим ефективніше вони протистоять кібератакам, гібридним операціям чи диверсіям без людських жертв, тим слабкішим, як не парадоксально, може стати наше відчуття реальності війни. З одного боку, ми очікуємо стійкості, з іншого — серйозність загрози стає дедалі абстрактнішою.
МК: Чи стали кібератаки та інші ворожі дії звичним явищем? Чи ми просто звикли до них?
ВҐ: Так. Це одна з причин, чому важко зрозуміти деякі аспекти війни в Україні, де кожен стикається з реальністю війни. У такій країні, як Польща, що перебуває у немирній «сірій зоні», людям складніше повністю усвідомити загрозу та зрозуміти, як вона виглядає. Багато хто задається питанням, як у ситуації неоголошеної війни, демократичних виборів та логіки передвиборчих кампаній ми можемо формувати широкомасштабну обізнаність і залученість до питань оборони. Немає безпосередньої загрози в традиційному розумінні. Єдиний вихід — переконати суспільство та заручитися громадською підтримкою.
МК: Тож нам потрібно донести до суспільства, що стійкість має багато вимірів — від виходу на роботу та забезпечення функціонування економіки до протидії дезінформації чи носіння військової форми?
ВҐ: Саме так. Ми формуємо стійкість у процесі роботи. Візьмемо, наприклад, Польщу. Поки що немає повністю інтегрованої системи, але є сфери, які функціонують ефективно. Однією з них є Сили територіальної оборони, які слугують своєрідним зв’язком між суспільством і збройними силами. Завдяки програмі «WOT» держава та національна оборона стали для людей чимось відчутним — наприклад, під час різних стихійних лих, повеней та пандемії Covid-19.
Також спостерігається значний прогрес у зміцненні стійкості державних інституцій до загроз — процедур, ресурсів тощо. Польща також енергійно закладає основи системи цивільного захисту та цивільної оборони, яка, за шведським зразком, базується на місцевих органах влади. Місцеві органи влади, своєю чергою, зобов’язані співпрацювати з іншими соціальними суб’єктами, службами та установами.
Налагодження співпраці на місцевому рівні має фундаментальне значення. Комплексна оборона Польщі нещодавно пройшла випробування під час хвилі біженців з України у 2022 році та повені 2023 року. Проблема в тому, що ніхто раніше не практикував такої співпраці в таких масштабах. У таких ситуаціях може бути так, що люди бояться приймати рішення або не знають точно, які саме обов’язки на них покладені. Але це зрозуміло — кризи мають свою власну логіку.
МК: Це складно в ситуації, коли залишається чинним мирне законодавство. Не все можна перевірити на практиці.
ВҐ: Так, але Польща, Швеція, Нідерланди та інші країни почали працювати над готовністю. У Польщі, наприклад, кожному громадянину роздали посібник з дій у кризових ситуаціях. Існують також різні кампанії та навчальні програми для цивільного населення, організовані Міністерством оборони і Міністерством внутрішніх справ у співпраці з НУО, такими як добровільна пожежна служба чи Червоний Хрест.
Такі ініціативи мобілізують людей, яких не приваблює військова служба. Цікаво, що жінки становили 70 відсотків учасників нещодавніх навчальних програм Польського Червоного Хреста.
МК: Це підводить мене до наступного запитання. Коли ми дивимося на популярну культуру, ми бачимо війну як щось, у чому беруть участь чоловіки. Мобілізація та призов стосуються чоловіків. Війна зображується як чоловіча справа. Водночас у багатьох арміях є значна кількість жінок, у тому числі на професійній військовій службі. У Збройних силах Польщі служить близько 37 000 жінок. У Силах територіальної оборони жінки становлять близько 21 відсотка особового складу. Тож чи справді військова справа та національна оборона — це суто чоловіча справа, чи це вже не так?
ВҐ: У Польщі ми будуємо комплексну оборону, і вся система оборони зазнає трансформації. Це вимагає залучення цивільних інституцій та самих громадян. Соціальний договір між громадянами та державою також змінюється.
Переглядається й поділ ролей на чоловіків-захисників і жінок-об’єктів захисту, оскільки тотальна оборона розширює поняття оборони за межі чоловічого обов’язку, перетворюючи її на справу всього суспільства. Це особливо помітно у скандинавських країнах, які запровадили гендерно-нейтральний призов.
МК: Тож яка роль жінок у забезпеченні стійкості та національної оборони?
ВҐ: Нам, безперечно, потрібні різні люди з різними навичками. Я говорю не лише про військо, а про суспільство в цілому. Військо — це не вирішення всіх проблем. Нам потрібні різні шляхи мобілізації — як військові, так і цивільні. Я маю на увазі медичну, гуманітарну, кіберсферу та інші галузі.
Що стосується жінок, то в Польщі вони становлять більшість у секторах, відповідальних за стійкість суспільства. Це чітко видно в таких сферах, як охорона здоров’я, волонтерство та гуманітарна діяльність, соціальна допомога та місцеве самоврядування.
МК: Чи має це зрештою призвести до ситуації, коли в разі реальної загрози — не лише військової, а, можливо, й стихійного лиха — кожен виконуватиме завдання відповідно до своїх навичок і компетенцій?
ВҐ: Саме так. У деяких верствах суспільства досі панує хибне уявлення, що оборона обмежується лише збройними силами. Однак дедалі більше людей усвідомлюють, що нам потрібна єдина, інтегрована система оборонних ресурсів, і не лише військових.
Комплексна система оборони також має спиратися на цивільних учасників, зокрема підприємства та НУО. Цивільні жінки відіграють тут величезну роль, хоча, на відміну від того, що дехто може думати, мобілізація жінок у сфері оборони — це не нове явище. Історія чітко це демонструє. Жінки-супровідниці в армії Наполеона забезпечували життєво важливу підтримку, а коли під час Другої світової війни чоловіки у Великій Британії вирушили на фронт, жінки замінили їх на заводах.
Новим є те, про що ми говоримо у нашому звіті, — необхідність офіційно визнати та інституціоналізувати цих «фемінізованих» цивільних суб’єктів у системі оборони, надавши їм представництво та ресурси. Важливо, щоб різні цивільні сектори стали невід’ємною частиною загальної системи. Нам потрібно інституціоналізувати обороноздатність і стійкість усього суспільства.