Від редакції. Україна сьогодні проходить крізь випробування, які інші нації вже залишили у своїх історичних підручниках — або ж досі намагаються осмислити. Боснія і Герцеговина живе з наслідками кривавої війни вже понад три десятиліття, але уроки її повоєнного відновлення досі болюче актуальні. Чи можливий справжній мир без правосуддя? Чому заперечення злочинів стає інструментом політики? І чому документування кожного воєнного злочину важливіше за реакцію агресора? В ексклюзивному інтерв’ю для наших колег з одеського видання УСІ в особі головної редакторки Тетяни Милимко, боснійський журналіст та дослідник Тарік Мочевіч про те, до чого Україні варто готуватися вже зараз і чому правда має значення на десятиліття вперед. Наводимо скорочену версію інтерв’ю з повним текстом якого можна ознайомитися тут.
Більш ніж через 30 років після війни Боснія і Герцеговина досі сперечається про те, що насправді сталося. Чому суспільству не вдалося досягти спільного розуміння правди?
Боснія і Герцеговина в цьому питанні розділена, але я б не назвав це дискусією. У Боснії і Герцеговині існує надзвичайно сильна — а тому небезпечна — політична лінія заперечення злочинів, скоєних під час війни, заперечення чітко, науково встановлених і згодом підтверджених судами фактів. З іншого боку, є ті, хто прагне захистити ці факти.
Завдяки спадщині Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії (МТКЮ) у Гаазі, суду, створеного Радою Безпеки ООН, воєнні злочини, скоєні в Боснії і Герцеговині, є одними з найбільш ґрунтовно доведених злочинів в історії. Ми детально довели ці злочини — реконструювали, як одна частина людського тіла, одна кістка, долала сотні кілометрів від однієї братської могили до іншої під супроводом поліції, у спробі приховати докази. Ми розкопували братські могили та підтверджували особи жертв за допомогою аналізу ДНК, знаходили й зберігали тисячі документів, які містили накази про скоєння злочинів, приховування злочинів тощо. Для декого всього цього виявилося недостатньо. Саме тому я вважаю небезпечним називати це дискусією: з одного боку — наука, а з іншого — теорія змови без жодних доказів чи аргументів.
Однак фактом є те, що боснійське суспільство сьогодні розділене в цьому питанні. Насамперед досі присутній сильний вплив Сербії, який загалом не дозволяє сербській спільноті примиритися з минулим. Сьогодні ми спостерігаємо сильну сепаратистську сербську політику в Боснії і Герцеговині, яка характеризується запереченням злочинів, героїзацією засуджених воєнних злочинців і дегуманізацією боснійців, які стали жертвами геноциду. Це політика, яка також дуже близька до нинішнього російського режиму — зовсім недавно посол Росії в Боснії і Герцеговині хвалився, що колишній президент Республіки Сербської [частини Боснії і Герцеговини] відвідував Путіна понад 20 разів. Цей чоловік — Мілорад Додік — сьогодні, ймовірно, є найближчим балканським союзником Путіна. Саме ця політика перешкоджає спільному розумінню правди, тобто осмисленню минулого.
Ви часто говорите, що без правосуддя не може бути тривалого миру. Чи означає це, що самих мирних угод недостатньо для того, щоб по-справжньому завершити війну?
Коли я нещодавно був в Україні, а до цього під час візиту групи українських журналістів до Сараєва, кілька українських журналістів у розмові згадували, що не впевнені, чи зможуть будь-які поступки російському агресору в рамках потенційної мирної угоди запобігти новим російським атакам у майбутньому — тобто вони не були впевнені, чи дозволять такі поступки досягти тривалого миру. Як людина з боснійським досвідом, я абсолютно розумію цю позицію.
Наведу вам приклад. Минулого року Боснія і Герцеговина пережила найглибшу післявоєнну політичну та конституційну кризу, коли тодішнього проросійського президента Республіки Сербської (однієї з двох частин/регіонів у складі Боснії і Герцеговини, створених мирною угодою 1995 року), якого я вже згадував, Мілорада Додіка, було засуджено за невиконання рішень Управління Верховного представника міжнародного співтовариства, одного з конституційних інститутів Боснії і Герцеговини.
Додік відмовився визнати вирок і розпочав масштабну антидержавну сепаратистську кампанію. Місцевий парламент Республіки Сербської ухвалив кілька законів, які призупиняли роботу державних інституцій, таких як суд, прокуратура та державне поліцейське агентство. Це залишило громадян Боснії і Герцеговини в страху перед відкритим конфліктом між державним поліцейським агентством і армією з одного боку та місцевою поліцією Республіки Сербської з іншого, що в певний момент здавалося цілком можливим.
На щастя, державні інституції зрештою виявилися політично сильнішими; вони зберегли конституційний устрій Боснії і Герцеговини без насильства, а Додік був змушений прийняти вирок, тоді як парламент Республіки Сербської був змушений відкликати спірні закони. Однак сепаратистська кампанія продовжилася в інших формах.
Отже, через тридцять років після завершення війни мирною угодою громадяни Боснії і Герцеговини все ще боялися можливості нового конфлікту. І причина полягає у вашому питанні: не було правосуддя. Не було повного правосуддя на індивідуальному рівні, тому що багато воєнних злочинців досі живуть на волі. Не було правосуддя й на політичному рівні, тому що ми продовжуємо жити з політичними наслідками геноциду, тоді як сербська політична лінія, відповідальна за нього, залишається дуже живою.
Війну проти Боснії і Герцеговини було зупинено у 1995 році мирною угодою під сильним впливом Заходу, передусім Сполучених Штатів, яка змінила внутрішню територіальну структуру країни. Територію, окуповану Сербією — територію, де були скоєні геноцид і ціла низка злочинів проти людяності, — не відокремили від держави, а надали їй статус утворення, провінції з відносно високим рівнем самоврядування.
Доти, доки уряд цього утворення — і майже напевно так буде в осяжному майбутньому — дотримуватиметься політичної лінії, яка відмовляється осмислювати минуле та приймати правосуддя; доки Сербія відмовлятиметься видавати Боснії і Герцеговині воєнних злочинців, які переховуються на її території; і доки існуватиме політична лінія, яка продовжує переслідувати цілі воєнного часу, ми не зможемо досягти тривалого миру, як це чітко демонструє цей приклад.
Звичайно, це не означає, що від миру слід відмовлятися. Ми не можемо бути впевнені, яким буде майбутнє окупованих територій в Україні, але я вважаю, що завжди краще вирішувати кризу політичними засобами, а не шляхом конфлікту. Але за жодних обставин не можна відмовлятися від правосуддя, пошуку воєнних злочинців і політичної боротьби проти ідей, які призвели до війни. Лише поразка такої політики може забезпечити тривалий мир, якщо така річ узагалі існує.
Україна зараз збирає величезну кількість доказів російських воєнних злочинів. Чому, незважаючи на рішення міжнародних судів та масштабну документацію, заперечення воєнних злочинів залишається таким поширеним у Боснії і Герцеговині?
Знову ж таки, доки політика, яка переслідувала воєнні цілі, залишається живою та впливовою, ця ситуація триватиме. Заперечення виникає не через брак знань, а через політичну лінію з дуже чіткою метою.
Однак я мушу наголосити, що це аж ніяк не означає відмову від збору доказів воєнних злочинів — навпаки. У випадку Боснії і Герцеговини ці докази сьогодні визнає практично весь цивілізований світ. Ті, хто продовжує їх заперечувати, хоча й залишаються небезпечними, належать до табору авторитарних режимів і прихильників теорій змови, які відкидають встановлені факти.
Хоча прокуратура МТКЮ зібрала величезну кількість доказів, вирішальне значення мали й матеріали, зібрані іншими сторонами. Наприклад, записи перехоплених комунікацій противника, зібрані Армією Республіки Боснія і Герцеговина, стали життєво важливими доказами в численних судових процесах. Те саме стосується професійно проведених судово-медичних експертиз, здійснених вітчизняними установами, а також розслідувань, проведених міжнародними миротворчими силами після атак і бомбардувань. Разом ці зусилля допомогли створити масштабну та надзвичайно достовірну доказову базу.
Також дуже важливо підкреслити роль судових процесів. У випадку Боснії і Герцеговини їх проводив не лише Гаазький трибунал, а й національні суди. Такі процеси мають вирішальне значення не лише для осмислення минулого, а й для забезпечення якомога більшого правосуддя для жертв і для суспільства в цілому.
Те саме стосується України. Важливо зрозуміти й прийняти, що Росія — або політичний проєкт, який наразі веде війну проти України, — не визнаватиме доказів доти, доки продовжуватиме існувати у своєму нинішньому вигляді. Ми вже бачимо заперечення. Ми бачимо це і тут, на Балканах, де фінансовані російською державою медіа, такі як регіональні підрозділи RT і Sputnik, заперечують воєнні злочини та проводять хибні паралелі зі злочинами, скоєними в Боснії і Герцеговині. Наприклад, вони стверджували, що і масові вбивства в обложеному Сараєві, і вбивства в Бучі були постановочними. Росія не зацікавлена в доказах чи встановлених фактах. Але ця робота робиться не для Росії. Вона робиться для України, для її громадян, для тих, хто не вижив, і для тих, хто ще не народився.
Не варто оцінювати цінність цієї роботи за реакцією Росії, так само як не варто відволікатися на те, що можуть говорити російські чиновники. Докази потрібно збирати, зберігати та документувати, тому що вони залишаться надовго після того, як нинішні політичні обставини зміняться. І коли майбутні покоління запитають, що сталося, ніхто не зможе сказати, що вони не знали.
Я також хотів би підкреслити величезну роль журналістів у цьому процесі. Згідно з дослідженням, проведеним Mediacentar Sarajevo, організацією, де я працюю, понад 30 журналістів — як місцевих, так і міжнародних, — які висвітлювали події в Боснії і Герцеговині під час війни, згодом свідчили перед Гаазьким трибуналом. Понад 2000 журналістських матеріалів — від газетних статей та інтерв’ю до телевізійних репортажів — були використані як докази у справах про воєнні злочини. Тому українські журналісти також мають важливу роль. Їхні матеріали не лише інформують громадськість сьогодні, а й у майбутньому можуть стати частиною історичного та судового архіву.