Тридцять п’ять років тому, 19 серпня 1991 року, група радянських прихильників жорсткого курсу спробувала повернути колесо історії назад – влаштувати державний переворот у Москві. Кілька днів доля Радянського Союзу, а також, що цілком зрозуміло, тоді ще радянської України, залишалася невизначеною.
На результат із тривогою очікували не лише в СРСР, а й у всьому світі.
Напередодні 35-ї річниці проголошення незалежності України згадаймо ті події, що прискорили розпад Радянського Союзу та появу незалежної української держави.
Відчайдушні спроби зберегти радянську імперію
Комуністичні прихильники жорсткого курсу прагнули зупинити процес демократизації, започаткований радянським лідером Михаїлом Горбачовим через його політику перебудови та гласності.
Зокрема, вони хотіли зберегти централізовано керовану радянську імперію, що маскувалася під «союз» «суверенних» республік, і блокували його план збереження цієї унітарної держави через новий компромісний «Союзний договір» з неросійськими народами, які дедалі активніше відстоювали свою національну самобутність.
Радянський Союз розпадався зсередини. Розколи виникли у самій Москві. Ліберальний комуніст Борис Єльцин вийшов із лав партії, зайняв демократичну позицію і, кинувши виклик Горбачову, виступив за державний суверенітет Російської Федерації.
Коли 12 червня 1990 року російський парламент проголосив цей суверенітет, це стало прецедентом і відкрило шлях для інших. Несподівано й мимоволі Єльцин став тим каталізатором, якого в Україні потребували сили, що виступали за її незалежність.
Україна захищає свій щойно проголошений суверенітет
На той час Україна, де радянське правління залишалося суворішим, ніж в інших неросійських республіках, також почала відстоювати свої права. У 1989 році, за прикладом балтійських республік, «Рух» – альянс демократичних, патріотичних сил – почав реалізовувати програму, спрямовану на здобуття незалежності.
16 липня 1990 року парламент УРСР підтвердив державний суверенітет республіки. Тепер деякі з її комуністичних лідерів – так звані «комуністи-сувереністи» на чолі з Леонідом Кравчуком – також протистояли Горбачову, відкидаючи запропонований ним Союзний договір і прагнучи максимальної свободи від Москви.
Протягом останніх місяців 1990 року Україна відстоювала свій суверенітет, в обхід Москви підписавши кілька важливих угод і декларацій безпосередньо з іншими радянськими республіками та сусідніми державами. У вересні, жовтні та листопаді того року Угорщина, Польща та Російська Федерація офіційно визнали суверенітет України. Україна також посилила свою присутність в Організації Об’єднаних Націй і подала заявку на пряме представництво в процесі Комісії з безпеки та співробітництва в Європі.
Ще одним свідченням її нового незалежного курсу стало те, що в січні 1991 року президія Верховної Ради України публічно засудила радянське військове придушення повстання в Литві, яка чинила опір.
Забутий перший вирішальний референдум
Коли Горбачов посилив тиск на республіки, від яких вимагав підписання нового союзного договору, і оголосив загальносоюзний референдум щодо майбутнього СРСР, Кравчук запропонував геніальний компроміс: український парламент вирішив, що Україна проведе власне опитування громадської думки того ж дня, що й референдум, — опитування, яке визначить умови, за яких Україна погодиться залишитися у складі Радянського Союзу.
Три регіони Західної України вирішили додати й третє запитання – про ставлення виборців до незалежності України.
Під час голосування 17 березня 1991 року 70,5% тих, хто фактично проголосував (58% від загальної кількості виборців), все ще підтримували збереження Союзу. Але цей результат нівелювала більша підтримка (80,2% тих, хто проголосував) додаткової пропозиції, згідно з якою Україна приєднається лише до нового «союзу суверенних республік».
Відмова від Горбачова
Для довідки: у Києві, місті, яке донедавна здавалося цілком русифікованим, більшість відхилила пропозицію Горбачова, а на Західній Україні понад 90 відсотків виборців висловилися за незалежність.
Кравчук розтлумачив результати українського референдуму як голосування «за такий союз, у якому Україна була б суверенною державою з повними правами, державою, яка була б господарем у власному домі».
Наприкінці червня 1991 року радянський український парламент зірвав плани радянського лідера, проголосувавши за відтермінування подальшого обговорення запропонованого нового союзу до середини вересня.
Тим часом під керівництвом Кравчука та під постійним тиском «Руху» робота парламенту увійшла в більш конструктивну фазу. Були вжиті заходи з реорганізації та раціоналізації державного управління, була узгоджена концепція нової української конституції.
Хоча консервативні комуністичні депутати й досі мали більшість у парламенті, він офіційно схвалив такі фундаментальні демократичні принципи: багатопартійна система, верховенство права, повага до прав людини, свобода віросповідання та гарантії прав національних меншин.
У червні 1991 року парламент також схвалив запровадження президентської системи з безпосередньо обраним президентом. Український уряд, який на той час очолював Вітольд Фокін, розпочав поступовий і обережний перехід до ринкової економіки.
Путч
Ось такою була ситуація в серпні, коли неросійські республіки наполегливо домагалися максимального розширення свого суверенітету, а Прибалтійські республіки – навіть повного виходу зі складу СРСР, коли прихильники жорсткої лінії вирішили, що їм треба діяти й відновити контроль. Вони зробили це дуже незграбно за день до того, як Горбачов мав підписати свою нову, ще більш розмиту версію союзного договору (хоча й досі без України).
Спроба державного перевороту раптово поставила під загрозу все досягнуте. Кравчук і його команда, зіткнувшись із прихильниками жорсткої лінії серед силовиків, які вимагали від них підтримати путчистів, зайняли вичікувальну позицію. Це викликало шквал критики з боку демократичного табору. Їм навіть нагадали, що Горбачов перебував під домашнім арештом у Криму, тобто на території суверенної України.
Протягом кількох напружених днів невизначеності будівля Спілки письменників України була центром національного опору путчистам. Тисячі протестувальників зібралися в центрі Києва, щоб сказати «ні» путчистам.
На одному з мітингів протесту український поет Дмитро Павличко закликав народних депутатів взяти під контроль дислоковані в Україні військові частини і звернутися до міжнародної спільноти з проханням визнати незалежність України.
До 22 серпня Єльцин, який мобілізував і очолив громадський опір путчу в Москві, здобув перемогу, а Горбачов повернувся до радянської столиці. Лише тоді Кравчук нарешті погодився скликати позачергове, а точніше — надзвичайне засідання українського парламенту. Воно відбулося в суботу, 24 серпня, на тлі повідомлень про події в Москві, хвилювання та полегшення.
На засіданні, яке вів Кравчук, український парламент де все ще домінували деморалізовані та стурбовані комуністи, проголосив незалежність України і мудро постановив провести всенародний референдум, який мав остаточно узаконити незалежність України.
Того історичного дня – 1 грудня 1991 року – на дільниці прийшли 84,1% виборців, які мали право голосу, тобто майже 32 мільйони, і 90,3% з них проголосували за незалежність. Кравчук був обраний президентом – він набрав 61,5% голосів.
Отак за лічені дні, після понад 70 років, радянське панування відійшло в минуле.
Автор завершує роботу над книгою, присвяченою першим 35 рокам сучасної незалежної державності України, з робочою назвою «Нескорена Україна 1991–2026: Відродження європейської нації».
Перша версія цієї статті була опублікована в «Kyiv Post» 19 серпня 2023 року.