Михайло Федоров називає себе візіонером і постійно говорить про стратегії, місії та бачення майбутнього. Та без конкретних дій самі слова нічого не змінюють і не створюють доданої вартості.
Ще за часів, коли пресконференції були відкритими, Володимир Зеленський якось сказав, що все відбувається так швидко, що на стратегію в нього просто немає часу. І вже другий рік поспіль саме в липні підтверджує це власними діями.
Політична криза очевидна. Якщо сторони не почнуть шукати компромісу, протистояння лише загострюватиметься. І Зеленський, і Федоров мають значні ресурси, яких переважно немає в їхніх конкурентів.
Узяти хоча б Федорова. Він належить до найближчого кола команди Зеленського, а отже, добре знає про всі її помилки та зловживання. І як політик він також має нести за них частку відповідальності.
Серед його переваг — зв’язки з Ілоном Маском, добре розуміння політичних технологій і готовність вкладати чималі ресурси у власні кампанії. Для частини оборонного сектору й не тільки підтримка Федорова може бути цілком раціональним вибором. Він має активних прихильників на вулицях і неформальну команду, яка, принаймні на перший погляд, може бути навіть більшою за президентську.
Тим часом команда президента помітно поріділа. Посадовці або йдуть, або, щойно лідер втрачає політичну вагу, починають саботувати його рішення.
У розпорядженні Володимира Зеленського, своєю чергою, — потужний ресурс державного правоохоронного та силового апарату, а також значні фінансові можливості. Він і далі має суспільну підтримку, достатню для політичної легітимності, хоча й тут не обходиться без застережень. Його нинішній рейтинг усе ще вищий, ніж у січні — лютому 2022 року.
Зеленського знає весь світ. Він має політичний капітал, здобутий у перші роки повномасштабної війни, і може розраховувати на беззастережну лояльність парламенту та уряду.
Ну і, звісно, криворізький характер. Хто знає, що це означає, той зрозуміє.
Слабких місць вистачає в обох. Але ЖОДЕН ІЗ НИХ не зробив нічого суттєвого, щоб підготувати систему безпеки до найскладніших і найважливіших виборів в історії України.
Не буду знову докладно розповідати про роботу парламентської робочої групи, яка готує законодавство для проведення повоєнних виборів. Без нього немає жодних шансів просунутися у відновленні необхідної інфраструктури. Роботу виконано приблизно на 65%, але після того, як у квітні зупинився переговорний процес із ЄС, усе завмерло.
Коли ми запросили до діалогу бодай заступників Михайла Федорова в Міністерстві оборони, щоб обговорити виборчі права військовослужбовців і військовослужбовиць, у відповідь отримали мовчазну відмову: це не було пріоритетом.
Однак без участі Міноборони неможливо ані створити спеціальні виборчі дільниці, ані забезпечити дієві механізми реалізації активного й пасивного виборчого права. На політичному рівні цю проблему просто ігнорують.
Близько 50% громадян живуть не за місцем реєстрації: 29% — в Україні, ще 20% — за кордоном. Державний реєстр виборців терміново потребує нестандартного підходу до перевірки даних. Необхідно спонукати громадян реєструватися, перевіряти свої дані та оновлювати виборчі адреси.
Важливу роль в інформуванні громадян тут мало б відіграти Міністерство цифрової трансформації, адже виборці сприймають його як один із ключових інструментів взаємодії з державою. Але й це не стало пріоритетом.
За п’ять років роботи у сфері цивільного захисту в Києві збудували лише одне укриття. Тож може статися, що голосуватимемо або в підвалах, або в «Дії» — а за нинішніх умов це означало б повний контроль президента.
Хіба ми хочемо провести вибори так, щоб люди боялися приходити на дільниці? Або так, щоб держава могла дізнатися, як саме проголосувала людина? Навряд чи.
І ще раз нагадаю: вибори — це політична конкуренція і величезний комплекс організаційних заходів, а не лише день голосування. Сам день голосування втрачає сенс, якщо на всіх попередніх етапах не було конкуренції, голоси купували й продавали, можливості для комунікації та агітації залежали від доступних ресурсів, а росіяни вели когнітивну війну й грали на нашій свідомості, наче на роялі, користуючись незахищеністю інформаційного простору.
Я можу назвати сотні сценаріїв і конкретних дій, за допомогою яких Росія здатна делегітимізувати виборчий процес, щойно він розпочнеться, або взагалі зірвати вибори — під час кампанії чи безпосередньо в день голосування. А це обернеться крахом і руїною.
Я погоджуюся з Михайлом Федоровим: Росія не повинна визначати, коли нам проводити вибори. Якби вона мала таку можливість, вибори відбулися б уже давно. Досить згадати попередні заяви, окремі положення мирних планів і Мінські протоколи — усе це ми вже проходили.
Але я категорично проти того, щоб вибори проводили на догоду політичним інтересам, ігноруючи реальний стан інфраструктури, аналіз ризиків і НАЛЕЖНУ підготовку.
Першими через війну не відбулися парламентські вибори. Саме вони мають стати й першими виборами після війни. Це дасть змогу без потрясінь перейти від війни до миру, забезпечити плавну передачу влади, відновити політичну конкуренцію насамперед у парламенті — ключовому владному інституті мирного часу — і сформувати уряд на основі програм дій. А не просто переставляти крісла в кабінетах, знецінюючи компетентних та ефективних державних управлінців.
Що для цього потрібно зробити на технічному рівні:
- ухвалити спеціальний закон, а також внести зміни або уточнення ще до п’яти законодавчих актів: Кримінального кодексу, Кодексу України про адміністративні правопорушення, законів «Про Державний реєстр виборців» і «Про Центральну виборчу комісію», а також окремого закону про неможливість проведення виборів на певних територіях;
- оновити Державний реєстр виборців, організувати активну реєстрацію громадян і передбачити достатньо часу для інформування та виборчої просвіти;
- докорінно переглянути повноваження правоохоронних органів щодо запобігання загрозам, реагування на них і розслідування. Через російське фінансування та нашу власну дурість такі загрози можуть швидко набути небезпечних масштабів. Ідеться про тероризм, політичне насильство, кібератаки, використання криптовалют на виборах тощо;
- провести масштабну міжнародну роботу для організації виборів у закордонному виборчому окрузі. Це потребуватиме значних коштів і дипломатичних зусиль;
- розробити план переходу від військової моделі управління державою до цивільної;
- знайти ресурси — дуже багато ресурсів — і підготувати людей, які братимуть участь в організації виборів.
На стратегічному рівні нам також потрібен дієздатний Конституційний Суд України, адже чимало рішень тут балансуватимуть на межі конституційності. Велика робота попереду й у кадровій сфері. Кожне питання щодо конституційності рішень, які зачіпають гарантовані Конституцією права, має бути розглянуте й вирішене саме через цей механізм.
Та кому все це потрібно? Набагато простіше згадати про вибори, коли рейтинг президента зростає або коли хтось не бачить іншого виходу із ситуації.
Вибори під час війни не можуть бути повною мірою демократичними, і ми заплатимо за це високу ціну.
Та і президент, і колишній міністр оборони Михайло Федоров розмірковують про вибори саме під час війни. Ось що між ними спільного.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.