В одному з нещодавніх матеріалів The Economist один із найбагатших людей Росії пояснює, чому Захід має менше перейматися Україною, а більше — Росією. У своїй колонці й під час майже 60 годин інтерв’ю підсанкційний олігарх Андрій Мельниченко доводить, що «зламана Росія» становитиме загрозу для світу.
За його версією, війна почалася не тому, що Росія вирішила вторгнутися в Україну, а через руйнування довіри між великими державами. Відтоді, мовляв, «політика не керує подіями, а сама підкоряється їм». Україні в цій оповіді відведено переважно роль декорації. Це лише витонченіша версія давньої маніпуляції, за допомогою якої Росія уникає відповідальності за свої злочини.
У західних медіа виробилася дивна звичка. Росія вторгається в Україну, але в заголовках часто пишуть, що це зробив «Путін». Російські ракети вбивають мирних людей, але їх називають «ракетами Путіна». І так щоразу. Це фактична помилка, моральна нечесність і стратегічний прорахунок.
Путін віддав наказ про вторгнення. Але не він особисто пілотує винищувачі-бомбардувальники, розробляє смертоносні дрони й вихваляє на телебаченні криваві ракетні удари. Це роблять росіяни: російські офіцери, інженери та журналісти.
Це війна Росії. Називати її просто «війною Путіна» — абсурдно й безвідповідально.
Путін воює не сам
Вислів «війна Путіна» може здаватися доречним, адже Росія — диктатура. Однак він неточний: попри все дешеве позерство Путіна у військовій формі, війни ведуть не диктатори. Війну Росії веде її армія, а роботу воєнної машини забезпечують мільйони росіян — чоловіків і жінок. Ба більше, на початку вторгнення, коли російська перемога здавалася близькою, війна мала беззаперечну підтримку суспільства. Помітне невдоволення виникло лише тоді, коли тріумфальна риторика почала розходитися з реальністю (про це далі).
Це не означає, що кожен росіянин винен так само, як воєнний злочинець у Бучі. Кримінальна провина індивідуальна, але політична й історична відповідальність має ширші межі. Нації можуть нести відповідальність за війни, навіть якщо ступінь провини окремих людей різниться.
Ми кажемо, що нацистська Німеччина вторглася до Польщі. Ми не називаємо ту війну просто «війною Гітлера». І відповідальність не закінчилася на ньому. Німеччина виплачувала репарації, втратила території, пережила окупацію й поділ, а сотні тисяч німців пройшли через розслідування та суди. Однак Росію Захід чомусь фактично звільняє від такої відповідальності.
Формула «війна Путіна» — індульгенція для Росії і всередині країни, і за кордоном
Для злочинної війни не потрібно, щоб кожен громадянин був фанатиком. Їй достатньо тих, хто готовий брати в ній участь і підтримувати її, а також людей, які обирають комфорт замість совісті. Для останніх формула «війна Путіна» стає зручною моральною лазівкою. Вона ніби каже їм: це насправді не про вас. Це відповідальність однієї людини.
За кордоном тим часом зберігають міф про невинну й майже святу Росію — країну балету, літератури та загадкової російської душі. А російські війська тим часом стирають українські міста з лиця землі. Саме так працює уявлення про «хороших росіян»: на словах вони виступають проти війни, але водночас наполягають, що Росія як держава має залишитися недоторканною.
Безумовно, є росіяни, які щиро виступають проти війни. Але це винятки із загального правила, а не доказ того, що такого правила немає. І якщо Росія як нація не відповідає за війну, яку ведуть її держава, армія та громадяни, саме поняття відповідальності в міжнародних відносинах втрачає сенс.
Ставка на «звичайних росіян» провалилася
Схоже, за формулою «Путін, а не Росія» стояв тактичний розрахунок: не налаштовувати звичайних росіян проти себе, сподіваючись, що зрештою вони виступлять проти війни. Після більш як чотирьох років масової бійні така надія видається наївною й відірваною від реальності. Буча, Маріуполь, викрадені діти та ракетні удари по українських житлових будинках не викликали загальнонаціонального протесту. Нескінченні похорони російських солдатів — також.
Зрозуміло, що опитування в Росії не можуть цілком відображати реальні настрої. Утім, «Левада-центр» опублікував пояснення на захист своєї методології, зазначивши, що рівень участі в опитуваннях істотно не змінився порівняно з довоєнним періодом. Наявні дані не підтверджують існування прихованої антивоєнної більшості.
Видання Russia Matters, узагальнивши дані «Левада-центру» за лютий 2026 року, повідомило, що дії російської армії підтримували 72,2% опитаних, тоді як проти висловилися лише 16,7%. Водночас, якщо вірити тому самому опитуванню, 67,2% респондентів хотіли початку переговорів. Однак більшість із них прагнула завершити війну лише на умовах Росії. Інше дослідження, засноване на даних Gallup і «Левада-центру», також виявило значну суспільну підтримку війни.
Відчутне невдоволення в Росії викликали не вбивства українців, а побутові незручності: дефіцит пального, перебої з інтернетом та інші наслідки того, що українські дрони дістають дедалі далі.
За кілька місяців українські удари по цілях на території Росії досягли того, чого не змогли чотири роки війни: викликали помітне суспільне обурення, зафіксоване на відео й у дописах у соцмережах. Це навіть призвело до незначного зниження рейтингу підтримки Путіна.
«Людей злить не лише дефіцит пального та перебої з інтернетом, а й дедалі більший розрив між реальністю та риторикою Кремля», — пише The Economist.
Інакше кажучи, доки росіяни жили звичним життям, а реальність не суперечила картині, яку малювала влада, вони здебільшого мирилися з війною.
Цей контраст яскравий. Чотири роки страждань українців не похитнули російське суспільство. Втрата власного комфорту — похитнула.
Мельниченко як приклад відбілювання російської еліти
Те, як The Economist подає Мельниченка та його аргументи, — показовий зразок демагогії російської еліти. Росія розпочинає війну, чинить звірства й погрожує Європі. Та головним приводом для тривоги чомусь стають не зруйнована Україна та загроза з боку Росії, а небезпека «зламаної Росії».
Показовим є й добір слів. Мельниченко пише, що Росія вирішила, ніби можливості дипломатії вичерпано, а потім «почала діяти» — не вторглася. Народну революцію 2014 року в Києві він називає «політичним потрясінням». Витоки війни пояснює знайомою тезою: занепокоєння Москви щодо безпеки ніхто не почув.
Мельниченко пише, що «в очах Росії це війна проти Заходу загалом». Україні він усе ж відводить один абзац. Побіжно визнає, що Україна — не лише поле бою, а суспільство з власною політичною волею, яке заплатило високу ціну. Однак ця думка ніяк не впливає на решту тексту. Ба більше, абзац завершується широким твердженням про те, що безпека України нібито обмежує «суверенну свободу дій Росії».
Весь текст — від початку до кінця — присвячений відносинам Росії із Заходом. Питання про те, що насправді потрібно для безпеки України, залишено за дужками. Жертва відходить на другий план. Агресор натомість постає системою, з якою слід поводитися якнайобережніше, аби не порушити її цілісність.
Не менш показово й те, чого в тексті немає. У матеріалі на понад 3 тис. слів численні воєнні злочини залишаються без згадки. Є лише один рядок про «страшну ціну». Решта написана сухою мовою інженера: суверенітет, потоки добрив, ядерний ризик. Мельниченко подає себе не як політичного діяча, а як нейтрального аналітика складних систем.
Коли підсанкційний олігарх — тобто фактично частина російської державної системи — подає політичну й моральну кризу як дію безособових законів фізики, це ще один приклад глибоко нечесної, небезпечної та маніпулятивної риторики.
Саме тому Захід має відмовитися від формулювань, які покладають усю відповідальність лише на Путіна. Формула «це Путін» — не просто невинна журналістська помилка. Вона допомагає російським елітам відбілювати Росію, уникати національної відповідальності й переконувати західну аудиторію, що головним завданням після війни має стати збереження російської імперської держави недоторканною.
Та чому Захід так прагне зберегти саме ту державу, яка повернула до Європи війну та ядерний шантаж? Стійкий мир неможливо побудувати на прагненні заспокоїти агресора. Його основою мають стати гарантована безпека жертв і рішуче запобігання новій агресії.
Формула «війна Путіна» підриває стримування й відповідальність
Якщо сприймати війну як особистий проєкт Путіна, російські інституції отримують простий сигнал: треба лише його перечекати. Колись Путін піде або помре, а всі інші зможуть заявити, що були лише заручниками створеної ним системи. Це руйнує сам принцип стримування. Щоб стримування працювало, російські еліти мають розуміти: агресія матиме наслідки.
Це також ускладнює притягнення винних до відповідальності після війни. Зробити це буде складніше, якщо Захід погодиться з абсурдною вигадкою, ніби війна якимось чином не пов’язана із самою Росією. Хто тоді відповідальний? Якщо відповідь — «Путін», Росія знову уникне відповідальності. А якщо це станеться, вона засвоїть лише один урок: усе можна повторити за іншого правителя.
Називати речі своїми іменами
Стверджувати, що кожен росіянин винен у кожному злочині, скоєному Росією, — хибно й несправедливо. Але підміняти Росію словом «Путін» — означає спотворювати реальність, давати моральне виправдання тим, хто лишається пасивним, працювати на російську м’яку силу, послаблювати стримування й створювати можливості для майбутнього уникнення відповідальності. Путін віддав наказ. Але війну веде Росія. Тому правильніше називати її війною Росії проти України. Бо саме так воно і є.
Не можна дозволити країні, яка знищує іншу країну, сховатися за ім’ям однієї людини. Історія не повинна зафіксувати це як «агресію Путіна». Вона має зберегти правду: Росія вторглася в Україну, Росія зруйнувала українські міста, Росія вбивала українців — і саме Росія має понести відповідальність.