Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році означало, що будь-який український президент отримає особливі повноваження. Оборона, розвідка, дипломатія, мобілізація та інформування громадськості — все це вимагає швидкості та координації, яких уряд у мирний час не може забезпечити. Але нещодавнє звільнення міністра оборони Михайла Федорова поставило ще гостріше запитання: чи під час правління Володимира Зеленського ці повноваження все ще підпорядковуються інституціям, здатним їх контролювати, і чи використовуються вони належним чином?
Надзвичайна конституція України: сильніші повноваження, а не «карт-бланш».
Конституція України була створена для того, щоб вистояти під час кризи, а не зникнути під час неї. Україна є демократичною, соціальною, правовою державою в розумінні статті 1. Стаття 5 надає суверенітет народу і забороняє будь-кому узурпувати державну владу. Стаття 6 вимагає поділу влади (за парламентсько-президентською моделлю). Стаття 8 визначає верховну юридичну силу Конституції. Жодне з цих положень не втрачає чинності під час воєнного стану. Ці положення є межею між надзвичайним урядом і персоналізованим правлінням.
Повноваження президента в умовах війни є реальними, але не беззастережними. Згідно зі статтею 106, він може оголосити воєнний стан або надзвичайний стан на всій території країни або в окремих регіонах. Згідно зі статтею 85, ці укази президента має затверджувати Верховна Рада. Система розділена навмисно: виконавча влада діє швидко, а парламент надає конституційне схвалення. Стаття 64 допускає обмеження певних прав під час воєнного стану (на пересування, зібрання, політичну діяльність, зв’язок тощо), але не дозволяє, щоб ці обмеження були абсолютними. У разі реальних надзвичайних ситуацій Конституція дозволяє державі втручатися більш рішуче. Це не перетворює Україну на президентську систему без законів. І цю межу підкріплює міжнародне право.
Парламент і вибори: безперервність без усунення
Парламент не зникає після оголошення воєнного стану. Стаття 83 передбачає, що якщо термін повноважень Ради закінчується під час воєнного стану або надзвичайного стану, її мандат продовжується до скликання новообраного парламенту після закінчення цього стану. Цей принцип безперервності покликаний запобігти інституційному вакууму, а не лише виправдати пасивність.
Отже, під час воєнного стану вибори призупиняються, і чинний уряд не втрачає легітимності лише через те, що вибори відкладаються за обставин, які чітко визначає Конституція. Однак відкладені вибори змінюють демократичний баланс. І коли виборці не можуть поновити мандати, відповідальність за підзвітність лягає на парламент, суди, наглядові органи, громадянське суспільство та вільну пресу. І ці інституції мають працювати ще наполегливіше, ніж раніше – просто тому, що виборчі дільниці закриті.
Централізація не є доказом перевищення повноважень. Справжні тривожні ознаки є більш конкретними: парламент, який без обговорення автоматично схвалює важливі заходи; голоси опозиції, відсунуті на другий план без будь-якої очевидної потреби в безпеці; контроль над ЗМІ, що виходить за межі будь-якого законного виправдання; передача повноважень щодо прийняття рішень від підзвітних міністерств до необраного президентського оточення; недостатній нагляд за закупівлями, призначеннями, мобілізацією та корупцією.
Випробуванням конституціоналізму в умовах війни є не те, чи збирається і голосує парламент, а те, чи зберігає він практичну владу ставити під сумнів, вносити поправки, проводити розслідування, відкладати рішення та — за необхідності — відмовляти.
Влада Банкової
Найбільше стиль управління Зеленського в умовах війни критикують за «владу Банкової»: справа не лише в тому, що президент має велику владу, а в тому, що реальна влада зосереджена в його адміністрації на вулиці Банковій, а не в Кабінеті міністрів, міністерствах, парламентських комітетах і незалежних інституціях. Критики зазначають, що важливі рішення ухвалює невелика група призначених, а не обраних помічників президента, а парламент лише затверджує результати, а не формує їх. Раптові кадрові перестановки створили враження, що міністри служать президентові та його помічникам, а не закону чи результатам роботи.
Справа Федорова
Раптове звільнення Федорова — соратника Зеленського у сферах цифрової трансформації, розробки дронів та інновацій у сфері оборони — стало найвідвертішим внутрішнім викликом для Зеленського з початку вторгнення та спровокувало рідкісні для воєнного часу протести. Для прихильників Федорова це було не просто кадровою зміною, а усуненням популярного й талановитого новатора та реформатора, який замахнувся на корупцію у своєму міністерстві.
Цей епізод також виніс на широкий загал проблему виборів. Спочатку Федоров утримувався від коментарів, але 18 серпня закликав Україну знайти «законний, безпечний і реалістичний механізм» для проведення виборів у воєнний час, заявивши, що демократія не може бути «заручницею» Росії. Критики стверджують, що вибори неможливі за чинною Конституцією та в умовах воєнного стану, а голосування в умовах ракетних ударів, окупації, масового переміщення населення та активного конфлікту є нездійсненним.
Справа Федорова зачепила за живе, оскільки в ній одночасно зійшлися численні болючі питання: непрозоре звільнення, протести, що свідчать про те, що громадяни більше не вважають воєнну єдність заміною підзвітності, та загальне відчуття, що від парламенту вимагають ратифікувати рішення, які ухвалюються у вузькому, централізованому оточенні президента.
Заклик Федорова до проведення виборів коштував йому значної симпатії. Але коли 19 серпня народні депутати (в тому числі опоненти Зеленського) майже одностайно проголосували за призначення на місце Федорова військового офіцера, а не цивільну особу (щоправда, перед голосуванням генерал Драпатий звільнився з військової служби), питання щодо незалежності уряду постало ще гостріше.
Ширший контекст.
Серія окремих, але взаємних звинувачень висвітлила проблеми з Банковою та причетність або непричетність президента. Наприкінці 2025 року Тимур Міндіч, українсько-ізраїльський колишній діловий партнер і близький друг Зеленського, став фігурантом корупційного скандалу «Мідас». Близький друг Міндіча Андрій Єрмак, який обіймав посаду керівника Офісу президента і, як вважалося, мав на безмежний вплив на президента, був змушений піти у відставку. Зараз він перебуває під слідством за корупцію.
Цього тижня ще одне розслідування, відоме як операція «Форрест Гамп», яке, судячи з усього, пов’язане зі справою Міндіча, знову поставило найближче оточення президента в центр звинувачень у корупції та створенні мережі впливу. 19 серпня заступницю керівника Офісу президента Ірину Мудру було звільнено з посади і затримано. Наразі щодо неї Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) проводяться слідчі дії.
З аналітичної точки зору важливу роль відіграє саме закономірність, а не окрема подія: численні звинувачення у корупції, які занадто тісно пов’язані з президентським оточенням, непрозорі кадрові рішення та занадто мала інституційна дистанція між президентом і особами, щодо яких ведеться розслідування. Це – політична ціна незалежно від того, наскільки це законно, і ця закономірність підкреслює, що доступ, протекція і влада об’єдналися навколо Банкової у спосіб, який виходить за межі звичайної підзвітності, і що відповідальні особи використовували систему для отримання вигоди від корупціонерів.
Ця проблема внутрішньої підзвітності різко контрастує з беззаперечним міжнародним авторитетом Зеленського, який не можна ігнорувати. Але міжнародний авторитет, побудований на демократичній довірі, не можна відокремлювати від внутрішнього врядування. Не можна, щоб лідер, який просить партнерів довіряти українським інституціям і винагороджувати їх за жертви, створював враження, що його адміністрація функціонує на основі неформальних ієрархій, вибіркової підзвітності та непрозорих мереж лояльності.
Підсумок
Воєнний стан в Україні є законним. Верховна Рада дійсно затверджує надзвичайні укази, але критики стверджують, що вона перетворилася на суто формальний орган. Під час війни вибори можна відкладати. Зеленський не порушив формальних конституційних рамок, а його міжнародна діяльність допомогла Україні вижити.
Однак лише формальної законності та міжнародного авторитету недостатньо. Справжнє випробування для нього полягає в тому, чи є надзвичайні повноваження досі необхідними, пропорційними, тимчасовими та підзвітними інституціям, які ще здатні сказати «ні», а також антикорупційним органам, які, принаймні наразі, здаються готовими викривати серйозні проблеми на найвищому рівні.
Проте, у сукупності — прийняття рішень на Банковій, звільнення Федорова, звинувачення щодо Міндіча, Єрмака та фігурантів справи «Форрест Гамп», а також парламент, який критики називають реактивним, а не проактивним, — все це вказує на дефіцит демократії, який не можна повністю пояснити війною і якого не допускає Конституція. Саме тому так багато молодих українців вийшли на вулиці з мирними протестами.
Україна може виправдати сильну президентську координацію як питання національного виживання. Чого вона не може собі дозволити, так це того, щоб ця координація перетворилася на звичку управління, яка переживе саму причину її існування. Коли воєнні заходи підривають підзвітність, конституційна межа не просто розмивається — вона починає зсуватися. І відновити її після закінчення воєнного стану буде складніше, ніж захистити її зараз.
Отже, якщо вибори неможливо провести, поки йде війна, терміново потрібні заходи для зміцнення демократії, підзвітності та прозорості у спосіб, передбачений Конституцією України.
Автор завершує роботу над книгою, присвяченою першим 35 рокам сучасної незалежної державності України, яка має робочу назву «Непокірна Україна 1991–2026: Відродження європейської нації».