Минуло 35 років від 24 серпня 1991 року, коли Україна проголосила свою незалежність від Радянського Союзу, але вона досі бореться за право жити відповідно до цього рішення. Референдум 1 грудня 1991 року, під час якого понад 90 відсотків українців підтримали незалежність, мав остаточно вирішити це питання. Російська війна продемонструвала, що це не так.
Україна у свої 35 років вже не є тією непевною пострадянською державою, якою, на думку багатьох, мала залишитися. Вона сформувала міцнішу громадянську ідентичність, обрала Європу і ціною величезних жертв дізналася, чого насправді вимагає незалежність. Ціна виявилася неймовірно жорстокою: роки російських атак, скорочення населення, розтрощена війною й корупцією економіка.
Важко не помітити зміну в самосвідомості українців, а геополітичний зсув виявився не менш вражаючим. Членство в НАТО, що колись було маргінальною ідеєю, тепер має широку підтримку. Старі розбіжності між Сходом і Заходом країни не зникли повністю, але вони вже не визначають її. Війна зміцнила спільне відчуття спільної долі.
Україну також перестали розглядати лише як простір, де діють інші. Вона стала країною, яка діє сама — формуючи європейську безпеку, впроваджуючи інновації на полі бою та змушуючи світ серйозно ставитися до її рішень.
Ніщо з цього не пом’якшує завданих збитків. Населення України на підконтрольній території скоротилося до приблизно 29 мільйонів з 52 мільйонів на момент проголошення незалежності. Знизилася народжуваність, зросла смертність, а мільйони українців досі живуть за кордоном.
Для багатьох родин рішення залишитися в Україні було непростим: або мобілізація, відключення електроенергії та ракетні удари по домівках, або невизначеність у вигнанні. Воєнний стан відклав вибори, випробовуючи демократичні традиції навіть тоді, коли українці продовжують вимагати чесного уряду та підзвітності.
Цей демократичний рефлекс залишається однією з найсильніших сторін України. Громадянське суспільство залишається активним і захищає антикорупційні інституції. Журналісти й досі викривають зловживання, а громадяни й досі запекло сперечаються про країну, яку хочуть побудувати, навіть під тиском війни.
Те саме стосується й закордоння. Хвиля біженців створила чисельнішу, більш вкорінену діаспору по всій Європі та на інших континентах. Близько 5,6 мільйона українців залишаються за кордоном. Частка тих, хто має намір повернутися, стабілізувалася на рівні приблизно 43 відсотків, багато хто почав будувати нове життя.
Для України це втрата, але водночас і ресурс, розтратити який вона не може собі дозволити. Грошові перекази допомагають родинам виживати. Мережі діаспори збирають допомогу, лобіюють уряди, а коли нарешті почнеться відбудова, можуть повернути кваліфікованих фахівців, капітал і контакти.
Щоб Україна змогла відновитися, їй знадобляться як непохитна демократична культура всередині країни, так і глобальна українська спільнота, яка залишиться пов’язаною з майбутнім країни. Також знадобляться реформи, необхідні для того, щоб членство в ЄС перейшло від обіцянок до реальних дій.
Україна, якій виповнилося 35 років, показала, що здатна чинити опір, пристосовуватися та дивувати світ. Наступне завдання складніше в іншому сенсі: перетворити мужність на інституції, виживання — на відновлення, а незалежність — на щось таке, що не зможе скасувати жоден майбутній Кремль. Міцно закріпити країну в демократичному світі та надійній системі безпеки й не підвести друзів та союзників, які допомогли Україні вижити у найтемніші дні завдяки вирішальній політичній, фінансовій та військовій підтримці.
Для «Kyiv Post», який висвітлював цю боротьбу протягом багатьох найважчих її етапів, ця річниця — не просто дата в календарі. Це показник того, як далеко просунулася Україна, і чому її боротьба має значення далеко за межами її кордонів.
За 35 років Україна довела, що держава, яка раніше була російською колонією (спочатку царською, потім радянською), може обрати шлях деколонізації та демократії, побудувати громадянську націю, протистояти новій імперській агресії та допомогти перекроїти карту безпеки Європи.