24 серпня – добра нагода поговорити про те, як історія ніби грається з вождями, партіями, взагалі з людьми, особливо з політиками. Наприклад, 24 серпня 1991 року за незалежність України голосували її непримиренні вороги. Йдеться про комуністів, які в такий спосіб висловлювали ненависть до Ґорбачова. Звісно, не з рук комуністів Україна отримала незалежність, а завдяки зусиллям багатьох поколінь тих, хто її виборював.
Рішення 24 серпня стало перетином двох чинників. З одного боку, це був результат тривалого визрівання національно-демократичного руху. Прийняття Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року, Революція на граніті, піднесення Народного Руху України та діяльність «Народної Ради» у парламенті створили правове та суспільне підґрунтя для проголошення незалежності. Ось тоді зароджувалася традиція політичних майданів, які вибухнуть пізніше. З іншого боку, серпневий путч ГКЧП у Москві виступив потужним каталізатором: він показав небезпеку збереження СССР під загрозою силового реваншу й остаточно дискредитував союзний центр. Путч став детонатором, який змусив політичну еліту діяти негайно. А комуністи тоді, у серпні 1991-го, змушені були діяти під тиском обставин.
Сесія Верховної Ради, яка наживо транслювалася по радіо і телебаченню (пам’ятаю, як київськими вулицями люди ходили з маленькими радіоприймачами і слухали дискусії у парламентській залі), проходила у стані високої напруги. Атмосфера коливалася від страху до піднесення. «Народна Рада» (демократична опозиція) вимагала негайного проголошення незалежності, заборони КПУ та створення власних збройних сил. Натомість комуністична більшість («Група 239») була деморалізована через поразку ҐКЧП і звинувачення у підтримці путчистів.
Конституційна більшість (346 голосів «за») утворилася завдяки компромісу: опозиція досягла головної мети – відродження української державності. Комуністична номенклатура побачила в незалежності можливість врятуватися від переслідувань після краху московського центру, зберегти свої посади та контролювати владу в новій державі. Важливим арґументом проти сумнівів деяких депутатів стала пропозиція винести Акт на загальнонаціональний референдум 1 грудня 1991 року.
…Якось мені стало цікаво: а в якому глобальному історичному контексті відродилася українська державність, що відбувалося саме 24 серпня у різні часи? Виявилося, що день таки неординарний. Згадаю лише деякі події. У 79 році сталося виверження вулкану Везувій, що знищило міста Помпея, Геркуланум і Стабія. У 410 році вестґоти під орудою короля Аларіха зайняли Рим. 1572 рік: Варфоломіївська ніч. У ніч із 24-го на 25 серпня католики винищили всіх ґуґенотів. У 1814 році англійці взяли Вашинґтон і спалили Білий дім, помстившись за спалення американцями публічних будівель у Йорку (нині Торонто). У 1821 році за Кордовським договором Іспанія визнала незалежність Мексики. У 1949 році набрав чинності підписаний у квітні договір про утворення НАТО. У 1968 році Франція провела перше випробування своєї кисневої бомби на атолі Муруроа. У 1991 році в Ризі та Лієпаї були демонтовані пам’ятники Лєніну.
Цього дня у 1928 році народився спочатку дисидент, а потім політик Левко Лук’яненко. Він пережив 27 років неволі й жахливий час у камері смертників. Без таких людей не було б незалежності. Саме Лукʼяненко і Леонтій Сандуляк (один із засновників Народного Руху України та перший голова його Чернівецької крайової організації; перший посол України в Румунії; доктор медичних наук, професор) стали авторами першої версії Акту проголошення незалежності України. Написана була ця версія 23 серпня 1991 року. 24 серпня до опрацювання долучилися Дмитро Павличко, Ігор Юхновський, В’ячеслав Чорновіл та інші. З тексту вилучили занадто радикальні чи ідеологізовані формулювання, аби забезпечити максимальну кількість голосів. Підсумковий текст складався лише з кількох абзаців, які фіксували смертельну небезпеку для України через події в СССР та проголошували створення самостійної української держави.
Спроби утвердити саме таку державу у ХХ столітті були обмеженими в часі (до речі, й у просторі). Це значною мірою сприяло формуванню тези про нежиттєздатність українського державницького проєкту. Роки, що минули, навіть за всіх наявних проблем, – спростування згаданої тези. А знаєте, чому? Тому що за ці роки виросли покоління, які залежні від незалежності. Для них поняття «незалежна Україна» є аксіоматичним, як і поняття «права людини», «свобода пересування», «свобода слова». Вірю, що ці поняття ніколи не будуть девальвовані. Саме тому для мене як для історика (який значну частину життя прожив у неіснуючому тепер Совєтському Союзі) найважливіший здобуток років, що минули, – це сам факт існування України як держави.
І тут місце згадати про реакцію інших країн на можливість постання незалежної України. Це те, про що ніколи не слід забувати.
9 червня 1990 року прем’єр-міністр Великої Британії Марґарет Тетчер виступила у Верховній Раді під час свого візиту до Києва. Це був перший візит політика такого масштабу до українського парламенту, проте зміст промови виявився досить стриманим щодо прагнень України до незалежності. Тетчер активно підтримувала політику «перебудови» та «гласності» Ґорбачова. У своїй промові вона закликала зберегти єдність Радянського Союзу, вважаючи, що реформований СССР є запорукою стабільності та безпеки в Європі. Вона застерігала від швидкого розпаду держави, який, на її думку, міг призвести до хаосу та нестабільності.
Найвідомішим і найсуперечливішим епізодом візиту стала відповідь Тетчер на запитання народних депутатів про можливість відкриття посольства Великої Британії в Києві та встановлення дипломатичних відносин. «Залізна леді» відповіла відмовою, використавши порівняння: «Ми не маємо посольства в Каліфорнії». Цим порівнянням вона фактично прирівняла Україну до одного зі штатів США, демонструючи, що Захід на той момент розглядав СССР як єдину суб’єктну державу, а республіки – лише як її внутрішні території. Тепер, за умов аґресії Росії проти України, британські політики заговорили по-іншому…
А у 1991 році позиція Великої Британії та інших західних держав (яка пізніше проявилася й у відомій промові республіканця Джорджа Буша-старшого «Chicken Kyiv speech» у серпні 1991 року) пояснювалася побоюванням втрати контролю над радянською ядерною зброєю та небажанням дестабілізувати становище Ґорбачова. До слова, головним автором тексту виступу Буша-старшого була Кондоліза Райс, яка тоді обіймала посаду директора з радянських і східноєвропейських справ у Раді національної безпеки США, а згодом стала держсекретарем.
Західні держави побоювалися розпаду СССР за «югославським сценарієм». Недаремно Буш-старший у промові так наголошував, що демократичні реформи та громадянські свободи можливі й усередині реформованого СССР, тоді як поспішну державну незалежність адміністрація США розглядала як надто ризикований крок.
Позиція Європейського Співтовариства (попередника сучасного Європейського Союзу) щодо незалежності України проходила дві фази упродовж 1990-1991 років – від стриманого застереження до швидкого визнання. Спочатку позиція була схожа на американську. Провідні європейські лідери (зокрема, канцлер Німеччини Гельмут Коль і президент Франції Франсуа Міттеран) робили ставку на Ґорбачова, вважали його ґарантом безпечного завершення «Холодної війни» та демократичних перетворень зсередини.
Результати Всеукраїнського референдуму (понад 90% громадян проголосували за незалежність) радикально змінили позицію Європейського Співтовариства. Вже 2 грудня 1991 року ЄС опублікував спеціальну декларацію, в якій відзначив демократичний характер референдуму та висловив готовність до розбудови відносин із незалежною Україною. На засіданні в Брюсселі 16 грудня 1991 року країни ЄС узгодили спільні критерії дипломатичного визнання нових держав Східної Європи, і вже до кінця грудня більшість держав-членів Співтовариства (Німеччина, Франція, Велика Британія тощо) офіційно визнали незалежність України.
Не можу не згадати й про реакцію Москви. Вона була стримано-тривожною та шоковою. Ґорбачов намагався втримати союзні республіки та закликав до укладення нового союзного договору, ігноруючи рішення Києва. Однак російське керівництво на чолі з Єльциним сприйняло крок України як інструмент остаточного демонтажу влади Ґорбачова, хоча вже незабаром висунуло застереження щодо кордонів і статусу Криму.
Після колапсу СССР експерти стверджували, що з-поміж колишніх союзних республік Україна мала найкращі стартові позиції для реформ, для входження в ринкову економіку, для інтеґрації у світову спільноту. Ці надії не справдилися. На моє глибоке переконання, у першу чергу через наші внутрішні причини. І йдеться не лише про політичних нотаблів, а й про стан, якість суспільства, про тих, хто обирає керівників. Ось чому 24 серпня – це, крім іншого, нагода подумати про те, що важлива не лише якість еліти, а й якість суспільства, яке обирає керівників і дозволяє їм робити те, що вони роблять.
Від серпня 1991-го, щороку 24 серпня на телеекранах і на святкових трибунах виникали ті, хто робив вигляд, що з дитинства тільки й співали «Ще не вмерла Україна» або пісні УПА. Я ж особисто чомусь завжди згадую вірш Володимира Сосюри «Україні», потаємно написаний у листопаді 1927 року для себе, як мовиться, «в стіл». Довгий час цей текст не друкувався, адже «співцеві соціалізму» (а Сосюру саме таким і вважали) не личило писати і думати так. Ось цей гіркий вірш, який, на мою думку, мав би знати кожен український політик:
Твої шляхи - одчай і камінь,
така прекрасна, й мов на сміх
ти плодиш землю байстрюками,
багном і гноєм для чужих!..
У голові твоїй макуха,
хіба ж ти можеш жить сама,
російсько-польська потаскухо,
малоросійськая тюрма!..
Веди ж, безумна, до загину
мене на розпач і на жуть!
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
і сам не знаю, що кажу!
Не ці рядки, а зовсім інші слова Володимира Сосюри можна часто бачити в Києві й інших містах нашої країни. Це назва вірша, який був написаний ще у 1944 році й за який його таврували в СССР з 1951 року. «Любіть Україну!» – закликають плакати на вулицях. Так ось 24 серпня – добра нагода, щоб запитати себе й інших: а за що і яку, власне, Україну ми повинні любити?
Бажаю всім нам віднайти правильну відповідь на це запитання. Принаймні замислитися над ним 24 серпня. І бажаю всім нам справжньої залежності лише від незалежності.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.