До того, як в Україні з’явилася вільна преса, існував «самвидав» — самостійно видані, нецензуровані друковані тексти, які циркулювали в напівпідпільних мережах серед українських дисидентів та опозиціонерів у 1960-х, 1970-х та 1980-х роках. Громадяни розмножували та поширювали тексти, які радянська держава ніколи не дозволила б опублікувати в офіційних виданнях.
Найвідомішим із цих видань був «Український вісник», хоча подібні, скромніші журнали та бюлетені з’являлися в багатьох містах і регіонах, і не лише на Західній Україні. Серед провідних діячів дисидентського руху були В’ячеслав Чорновіл та Олесь Шевченко, обидва за професією — журналісти. Обидва відбували покарання як політичні в’язні. Обидва після звільнення стали видатними постатями українського національного відродження кінця 1980-х — початку 1990-х років.
«Відлига» в умовах гласності
В умовах радянського авторитарного правління вільна преса не могла розвиватися, офіційні ЗМІ слугували державі під жорсткою цензурою. Проте наприкінці 1980-х років політика «гласності» та «перебудови» Михайла Горбачова послабила контроль Москви, і деякі офіційні видання почали виявляти нову відвертість.
В Україні це було найбільш помітно в газетах «Літературна Україна» та, певною мірою, «Культура і життя». Обидві газети порушували питання національного культурного відродження – відновлення придушеної історичної пам’яті, реабілітації переслідуваних письменників та інтелектуалів, а також висвітлювали появу «Руху» — коаліції демократичних сил України.
Приблизно з 1988 року кількість неофіційних видань різко зросла — їх уже не друкували на друкарській машинці невеликими накладами, а друкували та розповсюджували ширше. Новостворена Українська Гельсінська спілка, організована Чорноволом та іншими колишніми політичними в’язнями, швидко стала центральною організаторською силою, що стояла за українським самвидавом, створивши пресслужбу та інформаційні бюро в Києві, Львові та Москві для координації збору, редагування та розповсюдження матеріалів. Від її імені Сергій Набока та його колеги в Києві у 1989 році випустили «Голос Відродження» – фактично першу неофіційну газету, яка розповсюджувалася відкрито. У Львові молоді активісти, пов’язані з «Товариством Лева», видавали журнал «Поступ». Деякі з його авторів, зокрема Олександр Кривенко, згодом зробили кар’єру в журналістиці та громадському житті.
Слова підтримки з Мюнхена
Протягом усього того періоду «Радіо Свобода» — американська радіостанція, що вела мовлення з Мюнхена мовами народів СРСР, — залишалася важливим джерелом нецензурованої інформації. (Її сестринська служба «Радіо «Вільна Європа» обслуговувала аудиторію в комуністичній Східній Європі). Глушіння українських передач «Радіо Свободи» припинилися лише в листопаді 1988 року. Після цього мільйони слухачів могли вільно налаштовуватися на програми, що містили не лише міжнародні новини, а й дедалі більше новин з самої України та висвітлення раніше заборонених історичних, культурних і релігійних тем.
У квітні 1989 року я став директором української служби «Радіо Свобода». Я хотів, щоб ця служба поширювала найважливіші конструктивні голоси всередині України — як з боку демократичного табору навколо «Руху» та колишніх дисидентів, так і з боку більш ліберальних діячів у комуністичному істеблішменті.
Я також хотів, щоб «Радіо Свобода» виконувала інтегруючу функцію: щоб робітники в Донецьку могли дізнаватися, що відбувається на Західній Україні, а одесити — стежити за подіями в Києві чи Чернігові. Для цього потрібно було створити мережу кореспондентів всередині України. Мені вдалося залучити до співпраці Сергія Набоку та його київських колег, зокрема Леоніда Мілявського та Світлану Рябошапку, а також налагодити роботу кореспондентів в інших містах — серед них Анатолій Доценко в Москві та Ганна Стеців (пізніше відома як Анна Герман) у Львові.
Ця нова мережа щодня готувала репортажі з усієї України, дотримуючись західних стандартів збалансованості та точності. Її матеріали значною мірою подолали провінціалізм і пафос, що були характерними для попередніх ЗМІ.
Прориви 1990 року
1990 рік приніс кілька поворотних моментів.
У січні Чорновіл і Набока заснували УНВІС — Українську незалежну видавничо-інформаційну спілку — з метою створення більш незалежної та самодостатньої видавничої структури з власними періодичними виданнями, поліграфічними потужностями та кореспондентською мережею. Спілка тісно співпрацювала з «Радіо Свобода». У квітні сама Українська гельсінська спілка реорганізувалася в Українську республіканську партію, що призвело до перетворення значної частини колишньої неформальної мережі ЗМІ на видання, пов’язані з партією.
У червні я став першим високопоставленим представником «Радіо Свобода», якому дозволили в’їхати до Радянського Союзу. Багато журналістів ризикували наразитися на можливі проблеми, бажаючи взяти інтерв’ю у представника радіостанції, яку Москва ще донедавна глушила, і який уособлював вільний західний голос, що водночас був і українським. Одним із них був талановитий молодий журналіст із «Молодої України» на ім’я Віталій Портников, якого я запросив стати кореспондентом «Радіо Свобода».
У жовтні я взяв інтерв’ю у Леоніда Кравчука, тодішнього голови парламенту республіки та найвищого комуністичного чиновника України, у його кабінеті під портретом Леніна, без заздалегідь узгодженого списку запитань.
Приблизно в той самий час я взяв участь у прямому ефірі державного радіо без сценарію, під час якого слухачі телефонували й ставити запитання мені — представнику «ворожих голосів». Це був перший випадок такого роду. Програма була частиною серії під назвою «Три кольори», яку створювали молоді журналісти на офіційній радіостанції у Києві, на Хрещатику, 26. Серед яких були Андрій Дерепа, Радислав Чумак і Дмитро Пономарчук. Щоб убезпечитися від політичних наслідків, організатори домовилися, щоб під час ефіру поруч зі мною сидів депутат, письменник Володимир Яворівський.
Ще однією знаковою подією став виступ у прямому ефірі телепрограми «Плеяда», в якій брали участь провідні діячі української діаспори — історики, письменники, культурні діячі, яких ще не так давно засуджували як ворогів – «буржуазних націоналістів». Ведучими програми були Іван Дзюба, колишній дисидент і видатний літературний діяч, і Людмила Литовченко. Цього разу глядачі теж вперше могли телефонувати й ставити свої запитання чи висловлювати свою думку.
У 1990 році Київ і Львів залишалися на передовій національного відродження. У Львові під керівництвом редактора Сергія Германа була заснована газета «Ратуша» — одна з перших справжніх незалежних газет у радянській Україні. Разом із «Поступом» вона відіграла значну роль, ставши прикладом для інших.
Після здобуття незалежності
Здобуття Україною незалежності в 1991 році відкрило шлях до лібералізації та модернізації телебачення й радіо, що раніше перебували під контролем Комуністичної партії, а також до розквіту незалежних видань.
Багато хто з тих, хто очолював цей розквіт, були дуже різні, але мали для цього достатній досвід, якого здобули завдяки роботі на «Радіо Свобода», а пізніше – на BBC. Серед них – Сергій Набока, Віталій Портников, Савік Шустер, Микола Вересень та Андрій Куликов.
Однак, коли початкова ейфорія поступилася місцем величезним, непередбаченим викликам, перед щойно звільненими українськими ЗМІ постали суворі випробування.