Тридцять п’ять років тому Україна відновила свою незалежність. Останні п’ять років вона бореться за те, щоб її зберегти. Українці продемонстрували світові надзвичайну мужність — героїзм такого масштабу, якого на континенті не бачили з часів закінчення Другої світової війни. Навіть тоді існував потужний західний альянс, який воював проти нацистської Німеччини і до якого входили Франція, Велика Британія та США.
Під час війни в Україні ми є свідками безпрецедентного прояву хоробрості, самопожертви та стійкості однієї нації, яка, здавалося б, набагато слабша за агресора. Попри різні коаліції та оперативні групи, а також попри матеріальну та фінансову підтримку союзників, Україна в цій боротьбі здебільшого залишається наодинці. У ситуації, коли допомога то з’являється, то зникає, а власних сил недостатньо, воля до життя змусила цей народ воювати не лише силою, а й кмітливістю та винахідливістю.
Пріоритет, наданий збереженню людського життя на передовій, підштовхнув Україну до використання роботів. Повітряні, морські та наземні дрони дедалі частіше беруть на себе контроль над лінією зіткнення та створюють так звану «зону ураження», що спричиняє революцію у веденні бойових дій. Україна та її воїни назавжди змінили те, як людство вестиме війни в майбутньому. Найсвіжіший приклад цього проявився на Близькому Сході, коли союзник Росії — Іран — почав атакувати об’єкти американців і їхніх союзників за допомогою дронів. Воюючи сама, Україна поспішила їм на допомогу, поділившись своїм досвідом бойового використання дронів, яке щотижня долає нові бар’єри.
Мені пощастило стати свідком одного з перших дронів, запущених українськими силами на початку 2022 року — тоді це був переобладнаний дрон спостереження. Відтоді українська винахідливість перетворила стандартні FPV-дрони з суто розвідувальних засобів на безпілотні боєприпаси та потужні дрони-«камікадзе». Україна також розробляє балістичні ракети власного виробництва.
Зараз, на п’ятому році війни, ми бачимо, як Україна уражає об’єкти у глибині території Росії – аеродроми, нафтопереробні заводи, лінії постачання, військові та комерційні склади. За повідомленнями, вже виведені з ладу сім із десяти найбільших логістичних центрів компанії «Wildberries». Це дуже переконливо нагадує про війну російському населенню, якому й досі байдуже до трагедії, яку воно сіє в Україні та за її межами.
І це справді трагедія. Втрати Росії, за оцінками, наближаються до півтора мільйона, Україна втратила сотні тисяч бійців. Але окрім бойових втрат, щодня й щоночі жертвами російських терористичних атак стають українські цивільні. Агресор, розчарований і розлючений тим, що йому не вдається досягти своїх цілей на полі бою, дедалі частіше вдається до атак на цивільне населення.
Щодня ми чуємо повідомлення про загибель цивільних від російських ракет і дронів. Відтоді як Америка припинила постачання Україні достатньої кількості ракет-перехоплювачів «Patriot» — чи не єдиного засобу захисту від російських балістичних ракет — через те, що вони були потрібні для війни з Іраном, ці втрати суттєво зросли. Я особливо пам’ятаю один ранок на початку серпня, коли я прокинувся від новини про десятки загиблих у Києві. Тоді не була перехоплена жодна з 27 ракет, які летіли на місто. Саме в такі ранки серце на мить завмирає від глибокого почуття жалю та гніву на тих, хто має силу зупинити це, але не робить цього.
Адміністрація США прийшла до влади в січні 2025 року з великою бравадою. Після незліченних невдалих спроб домовитися з Путіним, чи пам’ятаємо ми взагалі обіцянку зупинити війну в Україні за 24 години? Останні два роки принесли не лише нові втрати невинних життів в Україні, а й численні прикрощі для США — країни, яка колись була беззаперечною світовою супердержавою, але яку зараз все менше сприймають серйозно як союзники, так і супротивники.
У переговорах не відбулося жодного суттєвого прогресу. Три раунди переговорів за посередництва США на початку цього року призвели до обговорення того, як можна контролювати дотримання можливого режиму припинення вогню, але не дали жодного прориву в питаннях території, гарантій безпеки та умов перемир’я. З лютого жодних мирних переговорів не відбувалося.
Чи є ще у цієї країни… надія? Моя відповідь — однозначно так.
Однак з’явилося можливе нове джерело тиску на Росію. 7 серпня Сенат США ухвалив переважною більшістю голосів – 86 проти 11 – Закон про санкції проти Росії та Ірану. Тепер цей закон має ухвалити Палата представників, а потім підписати президент Трамп. Якщо закон буде прийнятий і введений в дію, санкції проти російських лідерів, банків та енергетичного сектору можуть нарешті підвищити ціну відмови Путіна укласти мир.
Якщо Трамп не підійде серйозно до питання припинення війни в Україні на справедливих умовах, це може увійти в історію не лише як одна з найбільш ганебних плям на його президентстві, а й як початок занепаду Америки на міжнародній арені.
Європа теж не показала себе з найкращого боку у вирішенні війни, яка вирує на континенті вже майже 13 років. Вона пройшла всі стадії: від заперечення того, що у 2014 році дійсно була війна, і бажання, щоб вона просто зникла, до остаточного визнання, що вона має до цього певний стосунок. Навіть зараз питання про те, як закінчити цю війну, наскільки активно діяти та яку відповідальність взяти на себе, залишаються предметом дискусій у європейській бюрократії.
Тим часом українці продовжують боротися. Ситуація на полі бою не змінюється неухильно на користь Москви. З кінця січня українські сили відбили 26 населених пунктів на 745 квадратних кілометрах території у Дніпропетровській, Донецькій та Запорізькій областях. Серед останніх успіхів — території навколо Маліївки, Січневого, Новогригорівки та Запорізького. Росія продовжує чинити серйозний тиск у районі Костянтинівки, Лимана та Куп’янська, але Україна довела, що здатна перехопити ініціативу та відвоювати територію.
Попереду — сувора зима. Росія продовжує атакувати об’єкти енергетики та іншу критичну інфраструктуру, яку Україні, можливо, буде важко відремонтувати до настання холодів. А у Європі відбудуться кілька ключових виборів— зокрема у Франції, де уряд ультраправих, якому симпатизує Росія, може підірвати європейську підтримку України.
Сувора зима — не єдина внутрішня проблема України. Це літо, як і попереднє, стало свідком масових протестів проти того, як приймаються рішення на найвищому політичному рівні. Для такої динамічної демократії, як Україна, життя в умовах суворих обмежень воєнного стану протягом майже п’яти років стає дедалі більш нестерпним. Проте викликає захоплення народ, який бореться із зовнішнім ворогом-загарбником і водночас відмовляється закривати очі на все, що його не влаштовує всередині країни. Ми справді є свідками народження великої нації на європейському континенті.
Але чи має ще надію ця нація, яка пережила найжорстокіші роки своєї історії, з усіма щоденними втратами, трагедіями та боротьбою? Чи ще дивиться вона з надією в майбутнє?
Моя відповідь — однозначно так. Як показали результати опитування, опубліковані напередодні Дня Незалежності, 65 % українців вірять у краще життя в майбутньому попри всі тривоги й нестабільність їхнього сьогодення.
Серед багатьох українців, яких я зустрів під час своїх 15 візитів до України за майже п’ять років, я жодного разу не зустрів людини, яка б здалася. Вони були змучені, травмовані, стурбовані, розгублені, а іноді й розчаровані, але ніколи не втрачали надії.
Саме тому я твердо вірю, що у 35-ту річницю відновлення незалежності, а також упродовж багатьох років і століть, що попереду, Україна переможе й процвітатиме.
Слава Україні!