Упродовж понад трьох із половиною десятиліть українська державність формувалася в умовах постійного тиску: економічного краху після розпаду СРСР, слабкості й недосвідченості державних інституцій, підпорядкування держави інтересам олігархів, політичної підривної діяльності, революції, першого вторгнення Росії у 2014 році та повномасштабної війни, яку вона розпочала у 2022-му.
Нині найнагальніше завдання України — вистояти. Водночас 35-та річниця незалежності спонукає замислитися над ширшим питанням: якими мають стати українська держава й суспільство та яку систему безпеки потрібно буде вибудувати, коли замовкне зброя?
Перший виклик пов’язаний передусім із людьми, а не з матеріальними втратами. Війна вже змінює життя родин і місцевих громад, звичні моделі зайнятості та рівень суспільної довіри. Дороги, мости, будинки й електростанції можна відбудувати, але зцілення травмованого суспільства потребуватиме значно більше часу й терпіння.
Мільйони українців, серед яких багато жінок і дітей, досі живуть за кордоном. Чимало людей стали внутрішніми переселенцями через російську окупацію або обстріли рідних міст і сіл.
Щоб вони повернулися й знову стали частиною життя своїх громад, самих закликів до патріотизму буде замало. Людям потрібна впевненість, що вдома на них чекають безпека, робота, житло, школи, медична допомога та місцева влада, здатна ефективно надавати базові послуги.
Без такої впевненості Україна ризикує зіткнутися з гострим дефіцитом робочої сили, старінням населення та гальмуванням відбудови ще до того, як вона встигне набрати обертів.
Реінтеграція ветеранів уже стає важливим питанням державного масштабу. Десятки тисяч чоловіків і жінок повернуться з фронту з фізичними пораненнями, психологічними та моральними травмами. Самої вдячності їм буде недостатньо. Вони потребуватимуть держави, здатної забезпечити лікування, перекваліфікацію, можливості для працевлаштування та умови для повноцінної участі в громадському житті.
Ветерани матимуть величезний моральний авторитет і політичний вплив, тому їхнє повернення до цивільного життя значною мірою визначатиме характер повоєнного суспільства. Якщо їх поважатимуть і залучатимуть до життя країни, вони можуть стати силою, що сприятиме дисципліні, служінню суспільству та реформам. Якщо ж вони опиняться осторонь, їхнє відчуження може поглибити суспільні розбіжності саме тоді, коли єдність країни буде особливо важливою.
Це також вимагатиме виваженого підходу до мовних і регіональних відмінностей. Російськомовні громадяни, громади зі змішаним мовним середовищем, переселенці та жителі регіонів, які найбільше постраждали від війни, мають відчувати, що повоєнна Україна належить і їм. Водночас державотворча роль української мови не повинна слабшати. Якщо політики заради короткострокової вигоди почнуть спекулювати на мовному питанні, невдоволенні в окремих регіонах чи розчаруванні ветеранів, вони можуть знову розпалити старі суперечності й породити нові.
Вагому роль у здатності України вистояти відіграло молоде покоління. Молоді українці були рушійною силою громадянської мобілізації під час Помаранчевої революції та Майдану — Революції Гідності. Вони й далі наближають країну до Європи, просувають цифрове врядування та громадянську активність і вимагають більшої підзвітності влади.
Нещодавні молодіжні протести проти корупції, непрозорості та відсутності справжнього діалогу влади із суспільством свідчать, що прагнення молодого покоління до змін нікуди не зникло. Після війни роль молоді буде вирішальною: на її плечі ляже значна частина роботи з відбудови. Вона також має не допустити повернення до патерналістської політики й наповнити реальним змістом ідею сучасної української держави.
Політичне життя в Україні досі визначають виняткові умови воєнного стану. Після скасування обмежень у суспільне життя одразу повернеться політична конкуренція, відкладена на роки. Україні доведеться відновити вибори, парламентські дискусії, контроль з боку медіа та політичне життя в регіонах. Водночас важливо не допустити, щоб цинізм, зведення політичних рахунків та олігархічні маніпуляції підірвали легітимність, здобуту під час війни.
Старий олігархічний лад ослаб, але на зміну йому досі не прийшла збалансована демократична система. Через потреби воєнного часу в руках виконавчої влади зосередилося надто багато повноважень. Вона залишається вразливою до корупції та неформальних впливів, а механізми її підзвітності — слабкими.
Тому Україні доведеться переглянути три ключові складові своєї демократичної системи.
По-перше, Україні доведеться скоригувати конституційний баланс, щоб чіткіше розмежувати повноваження президента, парламентський контроль, місцеве самоврядування та повноваження органів влади за надзвичайних обставин.
По-друге, країні потрібне виборче законодавство, яке забезпечить справжню політичну конкуренцію, прозоре фінансування партій і внутрішньопартійну демократію. Воно також має створити умови для появи сучасних партій із чіткими програмами, відповідальним членством та послідовними ідеологічними засадами.
По-третє, необхідно налагодити роботу судової системи, де недосконалі процедури, неповна незалежність і низька довіра суспільства досі перешкоджають утвердженню верховенства права.
Головні виклики майбутнього
Однак ці зміни залежатимуть не лише від внутрішніх процесів. Україні також доведеться прийняти жорсткі вимоги з боку зовнішніх партнерів, від підтримки яких вона залежить і до політичного, правового та безпекового простору яких прагне долучитися.
Другим великим викликом стане відбудова. Україна вже зазнала збитків на сотні мільярдів доларів, однак обсяг необхідних коштів — лише частина проблеми. Значно важливіше, чи стане відбудова поштовхом до докорінного перетворення країни, чи зведеться до поспішного відновлення зруйнованого.
Іноземна допомога, приватний капітал, страхові механізми, а також конфісковані чи спрямовані на потреби України російські активи можуть стати джерелами фінансування. Однак самі гроші не відновлять довіри. Державним інституціям доведеться планувати проєкти, проводити закупівлі, перевіряти витрати й забезпечувати реалізацію такими темпами, яких від бюрократичного апарату майже ніколи не вимагають у мирний час.
Для цього потрібні антикорупційні органи з реальними повноваженнями, прозорі тендери, дієвий контроль на місцевому рівні та захист від впливу олігархічних мереж і підрядників, які намагатимуться нажитися на відбудові.
Відбудова не має зводитися до відновлення пострадянської промислової моделі в її довоєнному вигляді. Справжнє відновлення потребуватиме стрімкого переходу до децентралізованої енергетики, надійної транспортної інфраструктури, цифрового державного управління, сучасних стандартів житлового будівництва та оборонно-технологічного сектору, здатного використовувати приватні інновації для потреб національної безпеки.
Усе це неможливе без тривалої й небезпечної роботи з розмінування. Мільйони гектарів сільськогосподарських угідь, лісів, узбіч та промислових зон доведеться очистити від вибухонебезпечних предметів, перш ніж там зможе відновитися нормальне економічне життя. У багатьох регіонах відбудова почнеться не з урочистого перерізання стрічки, а з роботи інженерів і саперів — із картами й великим запасом терпіння.
Третій виклик — Європа. Західні союзники згуртувалися, щоб допомогти Україні вистояти у війні проти Росії. Однак у мирний час інтеграція країни виявить розбіжності в інтересах і менш помітні форми опору.
Україна рухається до членства в ЄС, однак самого прихильного ставлення до неї як до країни-кандидата недостатньо. На практиці на перший план виходять прагматичні інтереси, пов’язані з ринками, субсидіями, кордонами та регулюванням. Суперечки воєнного часу навколо експорту зерна й транспортних коридорів уже стали першим застереженням: коли внутрішній тиск зростатиме, навіть дружні сусіди в першу чергу захищатимуть власних фермерів, перевізників і бюджети.
Масштаби агропромислового сектору України — водночас економічна перевага для Європи й політичний головний біль. Українські виробники можуть зміцнити продовольчу безпеку та експортний потенціал Європи, але водночас порушать усталений баланс інтересів в аграрному секторі Центральної та Східної Європи.
У міру просування переговорів щодо впровадження законодавства ЄС Київ побачить, що заручитися моральною підтримкою легше, ніж узгодити правила, отримати доступ до ринку й досягти компромісу щодо бюджету.
Вступ такої великої країни, як Україна, змусить ЄС переглянути розподіл фондів регіонального розвитку, аграрної підтримки, впливу під час голосувань і політичної уваги. Україні доведеться виявити терпіння, ретельно виконувати технічні вимоги та шукати винахідливі дипломатичні рішення. Водночас не варто сподіватися, що нинішня підтримка України автоматично забезпечить їй швидкий вступ до ЄС.
Четвертий виклик — безпека. Членство в НАТО залишається під питанням через вагання, можливі вето та дипломатичну обережність. Тому Україні доведеться створити систему стримування, яка спиратиметься не лише на обіцянки.
Майбутня оборонна модель України має зробити ціну агресії неприпустимо високою. Для цього потрібні армія з високим рівнем боєготовності, досвідчений резерв, ешелонована протиповітряна оборона, спроможність завдавати ударів у глибокому тилу, тісна розвідувальна взаємодія із союзниками та власна оборонна промисловість, здатна адаптуватися швидше, ніж очікує будь-який противник.
Двосторонні безпекові угоди матимуть значення лише тоді, коли за ними стоятимуть виробництво, фінансування, навчання, обмін розвідданими та стійка політична воля. Україні будуть потрібні союзники, але водночас вона має діяти як держава, яка виходить із того, що небезпека повернеться, і готується до цього.
На 35-му році незалежності випробуванням для України є вже не лише саме виживання, хоч воно саме по собі стало надзвичайним досягненням. Головне питання — чи зможе країна перетворити мужність воєнного часу на спроможність державних інституцій: повернути людей додому, віддати належне тим, хто воював, провести відбудову, не віддавши її на поталу корупції, вступити до ЄС без ілюзій та стримувати Росію, не жертвуючи демократією заради постійної мілітаризації.
Якщо Україні це вдасться, вона не просто відстоїть свій суверенітет у війні, а й доведе, що незалежну державу можна оновити, осучаснити та залишити наступному поколінню сильною й захищеною.
Автор завершує роботу над книжкою, присвяченою першим 35 рокам сучасної незалежної української державності. Її робоча назва — «Незламна Україна, 1991–2026: відродження європейської нації».