Я родом зі Слов’янська, що в Донецькій області України.
Для тих, хто стежив за війною Росії проти України з 2014 року, ця назва певно знайома. Саме у Слов’янську у квітні 2014 року озброєні чоловіки на чолі з громадянином Росії, колишнім офіцером ФСБ Ігорем Гіркіним захопили урядові будівлі, і саме там розгорнулася одна з перших великих битв російської війни на сході України.
І все ж, понад дванадцять років по тому, я досі регулярно стикаюся з різними версіями однієї й тієї ж історії: «те, що сталося на Донбасі в 2014 році, сталося тому, що місцеві мешканці принципово відрізнялися від громадян решти України»; «Україна розкололася на російськомовний Схід та українськомовний Захід; «це був внутрішній конфлікт, у який згодом втрутилася Росія».
Для людини з цього регіону важко переоцінити, наскільки глибоко оманливою є ця історія.
Я також мала незвичайну можливість спостерігати, як розвивалася міфологія, що стоїть за нею. Хоча я виросла на Донеччині, частина моєї родини походить із Львівщини, і значну частину дитинства я провела, подорожуючи між цими двома регіонами. Схід і Захід. Дві «України», про існування яких нам постійно розповідали.
Звісно, я бачила відмінності. Україна — велика країна. Її регіони мають різну історію, різні діалекти, різні традиції, різні економічні структури та різний досвід радянського періоду — і все це цілком нормально. Але я бачила й інше: як справжні регіональні відмінності можна було перебільшувати, маніпулювати ними і зрештою перетворювати на нібито несумісність.
Українців десятиліттями заохочували дивитися одне на одного крізь призму карикатур. Захід нібито був націоналістичним, ворожим до російськомовних і чужим для людей на Сході. А Схід нібито був російським, радянським, культурно відокремленим і підозрілим до українського націоналізму. Мова стала політичною ідентичністю. Географія стала лояльністю. Політичні кампанії грали на цих розбіжностях, а російське телебачення, культура, інформаційно-психологічні операції та політичний вплив постійно їх підсилювали.
Зрештою, ця міфологія стала настільки звичною, що люди за межами України — а іноді й самі українці — почали сприймати її як органічний опис країни.
Мій дорогий друг Влад Вернигора, науковець у галузі міжнародних відносин та політології, який зараз служить офіцером у Національній гвардії України, дав цьому явищу особливо влучну назву: «донбасифікація».
Влад також є новозеландцем. Він навчався в Кентерберійському університеті, а потім побудував академічну кар’єру в Європі, викладаючи міжнародні відносини та політологію й досліджуючи, серед іншого, сучасні політичні імперії та їхні стратегічні наративи. Після того, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення, він повернувся в Україну і вступив до лав Національної гвардії. Сьогодні він служить офіцером у 1-му корпусі «Азов».
У статті, опублікованій естонським виданням «Delfi» під вражаючим заголовком «Попередження Естонії: вас теж можуть перетворити на Донбас — тож навчайтеся на нашому досвіді», Влад описує «донбасифікацію» як щось набагато складніше, ніж сепаратизм. Це цілеспрямоване створення штучної регіональної ідентичності всередині іншої країни: використання реальних регіональних особливостей, накладання на них міфології, пропаганди та історичних перекручувань, перебільшення справжніх відмінностей, замовчування незручних історичних фактів і, зрештою, представлення отриманої штучної ідентичності як доказу того, що ця територія взагалі ніколи не належала цій нації — і використання цього штучного розколу проти самої держави.
Це явище мені добре знайоме — і як українці з Донеччини, і як людині, яка більшу частину дитинства провела, переїжджаючи між Сходом і Заходом України. І його варто дослідити докладно, адже «донбасифікація» допомагає пояснити не лише те, що Росія зробила з моїм рідним регіоном, а й щось набагато масштабніше: як імперська держава може створити той самий розкол, який, мовляв, виявила «лише зараз».
По-перше, що таке Донбас?
Навіть саме слово несе в собі частину історії. «Донбас» – це «Донецький басейн». Спочатку це було економічне та географічне позначення величезного вугільного та промислового басейну, що розвинувся на частинах східної України та західної Росії.
Це не була ані етнічна територія, ані нація в нації. Вона навіть не відповідала межам адміністративної області.
Те, що ми зазвичай називаємо українським Донбасом, у широкому розумінні охоплює Донецьку та Луганську області, але історично цей економічний басейн простягався за їхні межі — на частини Харківської та Дніпропетровської областей, а також через сучасний міжнародний кордон у Росію.
Радянські атласи трактували Донбас як економічний регіон: вугілля, сталь, заводи, шахти. Ресурсний басейн, а не окрема батьківщина.
Це розрізнення має величезне значення, адже одним із найбільших досягнень російської пропаганди стало перетворення нечіткого терміну з економічної географії на щось, що звучало майже як етнічна категорія — культурна ідентичність, якщо хочете.
Зрештою ми почали чути про нібито «народ Донбасу», нібито окремий народ із політичною долею, що кардинально відрізнялася від долі інших українців. І в цьому суть того, що Влад називає «донбасифікацією».
Цей міф набирав сили завдяки пропаганді, російській поп-культурі та дезінформації, постійно підкріплюючи уявлення про те, що Схід України принципово відрізняється від Заходу, і готуючи ґрунт для нібито внутрішнього конфлікту. Найнебезпечнішою вигадкою стала ідея про окремий народ Донбасу — псевдоідентичність, яку зрештою можна було б використати для виправдання відокремлення та територіальної експансії.
Коли ця теза стає загальноприйнятою, наступні кроки стають набагато легшими. Якщо народ інший, то, можливо, йому потрібна автономія. Якщо йому потрібна автономія, то, можливо, Київ його пригнічує. Якщо Київ його пригнічує, то, можливо, опір є неминучим. А якщо опір є неминучим, то, можливо, Москва взагалі не вторгається, а просто допомагає.
Ось так імперський проєкт поступово переосмислюється як внутрішній конфлікт.
Перед «донбасифікацією» була «русифікація»
Нічого з цього не почалося у 2014 році. Донецьк і Луганськ страшенно страждали під радянським пануванням, зокрема від Голодомору та сталінських репресій. Громади були зруйновані, склад населення змінився. Туди з Росії та інших регіонів Радянського Союзу завозили робітників, щоб забезпечити роботу величезної промислової машини, що будувалася навколо шахт і заводів.
А потім пішла примусова русифікація.
Це відбувалося по всій Україні, але на промисловому Сході процес був особливо глибоким. Цілий регіон навчили забувати власний голос. Російська мова стала домінуючою в міському суспільному житті, адміністрації, вищій освіті, кар’єрному зростанні та ЗМІ. Українські школи зникали або переходили на російськомовне навчання. Українську мову дедалі більше відсували у приватну сферу й асоціювали з селами, тоді як російська мова давала статус, можливості та владу. Говорити українською могло означати втрату кар’єри. Російські назви вулиць, газети, установи — все підкріплювало домінування Москви.
Це розрізнення є надзвичайно важливим, оскільки мова згодом використовувалася як нібито доказ національної ідентичності.
Мільйони українців були русифіковані, а потім їхню русифікацію їм же подавали як доказ того, що вони — росіяни. Це надзвичайно парадоксальний аргумент.
Спочатку імперія придушує вашу мову. Потім вона вказує на поширеність своєї мови як доказ того, що ця земля належить їй.
Демографічні наслідки радянського терору та промислової міграції підсилювали цей процес. Радянські символи домінували в публічному просторі. Російське телебачення та видавнича справа домінували у культурному споживанні. Цілі покоління виросли в інформаційному середовищі, в якому Москва залишалася культурним центром тяжіння навіть після того, як вона офіційно перестала керувати Україною.
Але ніщо з цього не перетворило Донеччину і Луганщину на Росію. Ми маємо надзвичайно чіткий історичний доказ цього твердження.
1 грудня 1991 року українців прямо запитали, чи підтримують вони незалежну Україну. Кожна адміністративна область країни відповіла «так».
Підтримка перевищила 90%. У Донецькій області за незалежність України проголосували 83,9%. У Луганській області – 83,86%. Крим і Севастополь також підтримали незалежність України більшістю голосів.
Цей референдум надзвичайно не вписується в міфологію, яка згодом була створена навколо Сходу України. Коли людей там насправді запитали, до якої країни вони хочуть належати, відповіддю стала Україна.
Створення протистояння «Схід проти Заходу»
Але незалежність не поклала край російському впливу. Україна вийшла зі складу Радянського Союзу політично та інституційно слабкою, з елітами, сформованими системою, яку вони успадкували. Економічний вплив Росії залишався величезним. Так само як і проникнення російських ЗМІ, культурний вплив та політичні мережі.
Радянську архітектуру не можна було демонтувати за один день. Російськомовне телебачення залишалося всюди. Радянські пам’ятники та назви вулиць залишалися на своїх місцях. Російські культурні продукти заполонили інформаційний простір.
А разом із ними з’явилося щось ще більш руйнівне: постійне політичне конструювання розколу між Сходом і Заходом.
Ця частина «донбасифікації» є для мене особливо особистою, бо я знала обидві частини країни, які, як вважалося, були нездатні зрозуміти одна одну.
Я знала Донецьку область і знала Львівську область. Зростаючи, я бачила, як одній стороні подавали наративи про іншу.
Мешканців Сходу неодноразово попереджали про небезпечних західноукраїнських націоналістів, які нібито ненавиділи російськомовних. Мешканцям Заходу представляли Схід як регіон, нібито нездатний уявити себе поза культурною орбітою Росії.
Так, були справжні політичні розбіжності, так само як і регіональні відмінності. Але ці відмінності неодноразово роздували до питань ідентичності та приналежності. Хитрість була тонкою.
Не обов’язково переконувати когось, що він росіянин. Достатньо переконати людей, що вони не зовсім такі, як інші українці: що Київ їх не розуміє, що інша частина їхньої країни їх зневажає, що їхня мова та спосіб життя якимось чином перебувають під загрозою, що їхня історія окрема, і, зрештою, що ними керує чужа держава. Повторюйте цю історію достатньо часто і достатньо довго, підкріплюйте її за допомогою політики, ЗМІ та культури, і поступово те, що колись було звичайними регіональними відмінностями, може перетворитися на лінію розлому, яку, коли настане час, можна буде навмисно використати.
Ґрунт був підготовлений ще до прибуття військ
За часів Віктора Януковича, який сам походив із Донеччини, корупція та російське проникнення в українську державу різко поглибилися, досягнувши надзвичайно високого рівня в політичних, безпекових та оборонних інституціях України, тоді як Москва продовжувала чинити економічний і політичний тиск.
Наратив полягав у тому, що Донбас був сильним, особливим, і що Київ не зможе диктувати йому свою волю, а російське телебачення, поп-культура та новини підкріплювали інформаційне середовище, в якому ці ідеї поширювалися й дедалі більше ставали нормою. Потім настав 2014 рік. У Криму з’явилися «зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків (Москва спочатку заперечувала свої дії), а на сході України Росія аналогічно намагалася представити свою агресію як щось місцеве — місцеве повстання, а не спрямовану та підтриману Москвою операцію. Слов’янськ став одним із місць, де народилася ця вигадка, що для мене робить це набагато більшим, ніж абстрактний історичний аргумент: це моє рідне місто.
Росія роками називала війну, що яка почалася після цього, повстанням Донбасу проти України. Міфологія, створена ще до війни, тепер стала поясненням самої війни.
Росія не просто експлуатувала існуючу сепаратистську ідентичність – вона її вигадала.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.