Українське місто Ізюм розтрощене російськими бомбами, але 21-річна Віолетта Дежина намагається знаходити красу серед руїн і допомагати зберегти місто живим, навіть коли Росія знову наступає.
На запилених вулицях, де скрізь чоловіки в камуфляжі та розкидані розбиті військові машини, вона вишукує острівці нормального життя, щоб показати їх на сторінках міста в соціальних мережах.
Перед спаленими й понівеченими багатоквартирними будинками стоять підстрижені квітники.
«Тут будівлі зруйновані, це некрасиво. Схоже, тут є фонтан, але з іншого боку — зруйнована будівля, — каже Дежина, яка працює в місцевій адміністрації. – Я намагаюся знайти ракурси, з яких цих речей не видно».
Російська армія захопила Ізюм — ворота до Донбасу, ключової цілі російського президента Владіміра Путіна, — на початку вторгнення 2022 року й утримувала його протягом шести місяців, поки Україна не відновила контроль над містом.
Більшість із 45 000 мешканців Ізюма, що проживали там до вторгнення, повернулися після того, як у результаті блискавичного українського контрнаступу восени 2022 року російські війська були відкинуті від міста на 60 кілометрів.
Дежина, тоді ще підліток, повернулася разом із родиною, щоб допомогти «відбудувати» своє зранене місто.
Однак бої залишили на Ізюмі та його мешканцях глибокі шрами — як фізичні, так і психологічні.
Зараз, після місяців виснажливого наступу, російські війська підійшли до Ізюма на відстань 30 кілометрів. І Дежина бачить, що багато її молодих друзів знову виїжджають.
Блиск для губ і сітки проти дронів
Щоб бути серед людей і відчувати приналежність до спільноти, вона часто відвідує спортзал у підвалі супермаркету. У спортзалі, наповненому густим запахом поту, вона піднімає гирі поруч із бородатими м’язистими чоловіками.
Між підходами вона невимушено спілкується з військовими та їхніми дружинами, багато з яких удвічі старші за неї.
Постійно чути відлуння вибухів, але вони іноді грають у пляжний волейбол біля річки — «найкрасивішого місця в місті».
А в офісі тріщини на стінах та алюмінієва стрічка на вікнах — щоб у разі вибуху уламки скла не влетіли всередину — нагадують про постійну небезпеку, з якою стикаються мешканці міста.
Інша працівниця — теж молода жінка з синім волоссям — дістала маленьке дзеркальце, нанесла блиск для губ, а потім подивилась у вікно: там над дорогами й будівлями натягнуті сітки проти дронів.
Скрипки та сирени
В іншій адміністративній будівлі на іншому кінці міста звуки скрипки змішувалися з сиренами повітряної тривоги.
58-річна Тамара Георгіна готує зал до шлюбної церемонії.
«Це — наш опір… щоб дошкулити ворогу. Ми працюємо, ми живемо, ми показуємо, що не здаємося. Це наше місто, і ми його відбудовуємо», — сказала вона AFP.
За її спиною наречений, солдат, швидко відповідає на дзвінок.
Наближається ракета.
«Не до нас летить», — пробурмотів він.
Церемонія може розпочатися.
Мешканці кажуть, що багато будівель у місті «позначені» — це означає, що вони є відомими цілями для російської армії.
Серед них — багато місць, де зазвичай збирається молодь, наприклад, міський Палац культури.
Дехто досі проводить час серед руїн того, що колись було візитівкою міста, — курячи вейп серед запаху сечі.
Дежина йде вулицею, залишаючи за собою ледь вловимий квітковий аромат. Вона пояснює, чому домагається від міської влади відновлення скейт-парку:
«Якщо молодь поїде, майбутнього взагалі не буде. Я хочу, щоб наша громада процвітала. Я не хочу, щоб вона залишалася… сірою».
Випускні сукні та вторгнення
В Ізюмі досі мешкає приблизно 2 000 дітей.
Шкільні заходи, які через війну перетворилися на заняття з таких предметів, як «емоційна стійкість», відбуваються у підвалі. Заняття для Дежиної, яка тоді навчалася у випускному класі, скасували 24 лютого 2022 року – за день до того, як вона мала забирати своє випускне плаття.
«Не можу сказати, що почуваюся дуже добре», — каже вона, проходячи поміж вкритими пилом стільцями у своєму колишньому класі.
Під час окупації міста тут була база росіян. Тепер, коли вони знову насуваються на місто, Дежина та її батьки знову розмірковують над тим, чи не слід їм тікати подалі від рідного Ізюма.
«Ми мусимо вирішити, але я не хочу, — сказала вона. – Це буде подорож в один кінець».