У першій частині цього матеріалу досліджувалося, як Росія десятиліттями перетворювала суто економічний регіон — Донецький басейн — на штучно сконструйовану ідентичність, використовуючи її для виправдання війни, що розпочалася у 2014 році. Друга частина звертається до фактів, які російський наратив не може пояснити: до української ідентичності, яка вижила попри все, та способів, якими «донбасифікація» продовжується сьогодні.
І все ж коріння вижило
Є ще одна, не менш важлива частина аргументу Влада. «Донбасифікація» завдала величезної шкоди, але так і не перемогла.
Попри десятиліття русифікації, радянізації та пропаганди українська ідентичність вижила. Про це ясно свідчить сама історія регіону.
Василь Стус, один із найвидатніших українських поетів і дисидентів, походив із Донеччини. Він відмовився віддати свою українську ідентичність радянській системі й зрештою помер у радянському таборі.
Анатолій Солов’яненко, видатний тенор із Донеччини, виніс українську пісню на світові сцени.
Володимир Сосюра, уродженець Дебальцевого, подарував Україні одне з найщиріших освідчень у любові до України: «Любіть Україну».
Ці люди не існували окремо від цього регіону — вони були його частиною.
А до 2014 року в Донецькій і Луганській областях з’являлися нові культурні простори. Митці, активісти, фестивалі та громадські ініціативи починали переосмислювати, якою може бути сучасна східноукраїнська ідентичність — промислова, часто російськомовна, що несе складну радянську спадщину, і водночас цілком українська.
Великою помилкою Росії було припущення, що русифікація знищила ці корені.
«Азов» і суперечність, яку Росія не може пояснити
Це особливо добре видно на прикладі «Азова».
Мало які українські військові формування потрапили під такий інтенсивний вогонь російської пропаганди, як «Азов». Його ранню історію безперервно виривали з контексту й використовували як зброю, щоб створити одне з головних виправдань російської війни: абсурдне твердження, що Росія вторглася в Україну, щоб денацифікувати її.
Якими б не були дискусії щодо окремих осіб і символів у найперший період існування цього формування, перетворення цієї історії на опис сучасного «Азова» — або, що ще дивніше, самої України — є чистою пропагандою.
Сьогодні 12-та бригада спеціальних сил «Азов» входить до складу Національної гвардії України та 1-го корпусу «Азов». Її бійці походять з різних куточків України. І, як зазначає у своїй статті Влад, нинішній командир бригади родом із Донецької області.
У цьому простому факті криється щось дивовижно руйнівне для кремлівського наративу.
Чоловік із регіону, який Росія прийшла «рятувати», командує одним із українських підрозділів, що воюють проти Росії. Я теж родом із Донецької області. І наші історії аж ніяк не виняткові.
Тисячі й тисячі українців зі Сходу, багато з яких є російськомовними, служать у Збройних силах України, Національній гвардії та інших формуваннях. Інші підтримують Україну з-за кордону. Дехто, як Влад, повернувся й одягнув форму. Інші, як я, працюють у таких країнах, як Нова Зеландія, щоб налагодити політичну, гуманітарну та громадську підтримку України. А дехто залишається на територіях, окупованих Росією.
Опір за лінією окупації
Мабуть, ніде провал «донбасифікації» не є настільки очевидним, як саме там.
Рух громадянського опору «Жовта стрічка» діє на всій окупованій Росією території України, в тому числі у Криму та на окупованій території Донецької та Луганської областей.
Його активісти живуть у режимі, де будь-який відкритий прояв української ідентичності може призвести до допитів, ув’язнення або навіть гіршого. Проте всюди з’являються українські прапори, жовті стрічки та листівки.
У жовтні 2025 року активісти навіть розгорнули український прапор поблизу «Донбас-Арени» в окупованому Донецьку.
Ці вчинки незначні, лише якщо ігнорувати обставини, за яких вони відбуваються. На думку Росії, цих людей не повинно існувати.
Якби версія Кремля була правдивою — якби ці території від природи були російськими, якби їхнє населення просто чекало, поки Москва їх визволить, — не треба було б ув’язнювати людей за демонстрацію українських символів чи придушувати українську освіту. Не мало би бути жодної «Жовтої стрічки».
«Донбасифікація» триває й досі
«Донбасифікація» — це не просто те, що Росія робила до 2014 року/ Концепція Влада є надзвичайно актуальною, і ми можемо спостерігати, як її механізм працює сьогодні.
У липні 2026 року організація «Human Rights Watch» задокументувала те, що Росія робить з українськими дітьми, які живуть під окупацією. Українська освіта придушується. Дітей змушують навчатися за російськими навчальними програмами. Доступ до української освіти в Інтернеті може призвести до стеження та покарання. Для отримання атестата про середню освіту потрібен російський паспорт. У школах ведеться антиукраїнська пропаганда і військова підготовка.
Цього року експертна місія ОБСЄ повідомила про систематичну мілітаризацію та індоктринацію українських дітей, а також про витіснення української мови та ідентичності з освіти на окупованих територіях. Процес знайомий: придушувати українську освіту та історію, зробити російську мовою влади, переформатувати інформаційне середовище та навчити дітей, що Росія — це їхня країна, аби згодом вказати на результативну русифікацію як доказ того, що населення завжди було російським.
Це «донбасифікація» у найбільш концентрованій формі. Це нагадування про те, що війна Росії – не лише за території, а й за ідентичність людей, які на ній живуть.
Урок з власного досвіду
Є причина, чому ця тема не дає мені спокою.
Я родом з місця, про яке Росія роками розповідала світові, що воно насправді не є українським. Росія намагалася перетворити моє місто на доказ власної міфології.
А оскільки інша частина моєї родини походить із Західної України, я виросла, знаючи людей, від яких ми на Сході нібито так кардинально відрізнялися.
Росія розповідала східним українцям одну історію про західних українців, а світові — іншу. Зрештою ці історії стали частиною виправдання війни.
Саме тому урок «донбасифікації» має значення далеко за межами України. Здатність Росії виявляти справжні відмінності всередині суспільств, перебільшувати їх до рівня нібито несумісності, а потім використовувати ці розколи як зброю не є унікальною для Донбасу і не обмежується лише традиційною війною. Для західних демократій, які стикаються з російською дезінформацією, політичним втручанням та іншими формами гібридної війни, розуміння того, як будуються ці наративи — і як легко їх можуть сприймати як природні розколи всередині суспільства — є частиною розуміння самої загрози.
Але глибша історія Донбасу полягає не в тому, що Росія успішно створила інший народ, а в тому, що попри надзвичайні зусилля, спрямовані саме на це, їй це не вдалося. Українці піднялися на захист, коли почалося вторгнення, і продовжують боротися разом. Коріння вижило.
Воно вижило в українських поетах, які творили за часів радянських репресій. У шахтарях і робітниках, які голосували за незалежність України. У культурному відродженні, що розпочалося ще до 2014 року. У мешканцях Донеччини й Луганщини, які боролися за Україну, коли прийшла Росія. Воно живе сьогодні у солдатах зі Сходу, які служать в українському війську, зокрема в «Азові». У Владі, який служить Україні в Національній гвардії. У тих із нас, хто перебуває за кордоном і продовжує відстоювати інтереси нашої рідної країни.
Воно живе у жовтій стрічці, прив’язаній десь в окупованому Донецьку людиною, яка не може безпечно назвати нам своє ім’я.
Велика стратегічна фікція Росії полягала в тому, щоб перетворити економічний регіон на ідентичність, цю ідентичність — на претензію, претензію — на уявний конфлікт, а конфлікт — на виправдання завоювання.
Це й є «донбасифікація». Розуміти це важливо, бо найефективнішою зброєю Росії ніколи не була просто брехня про те, що Донбас — російський.
Це було повільне й наполегливе переконування людей у тому, що українці з протилежних боків власної країни мають між собою менше спільного, ніж насправді.
Незалежно від того, де ми народилися, якою мовою розмовляли чи яку брехню розповідала Росія, українці обрали Україну. І в цьому полягає застереження: ніколи не дозволяйте ворогу визначати за вас вашу ідентичність.
Україна заплатила за цей урок неймовірну ціну. Іншим слід засвоїти його, не проходячи через те саме.