На війні легко виникає культ героїчної смерті. Коли одна країна нападає на іншу, захист Батьківщини стає священною боротьбою. Загиблих захисників країна вшановує майже як святих, а їхню пам’ять береже так само, як віряни шанують найвизначніших святих церкви.
У центрі кожного українського міста й багатьох сіл з’явилися алеї пам’яті з портретами загиблих військових. Вони щодня нагадують громаді, якою ціною дається незалежність України. Ці меморіали промовляють сильніше за будь-яке відеозвернення президента Зеленського: війна визначає наше життя, а на кону стоїть майбутнє України — а отже, й майбутнє українців як вільного народу у незалежній державі.
Українці добре розуміють, за що гинуть їхні рідні, друзі, чоловіки та сини, — на відміну від росіян, які ведуть загарбницьку війну.
На YouTube можна знайти чимало відео, у яких російські чоловіки та жінки запитують, за що російські солдати гинуть в Україні. Кожен росіянин знає принаймні одну відповідь: за гроші й можливість зіграти в небезпечну лотерею.
Насправді в цій лотереї родина російського військового виграє за будь-якого результату. Поки він воює, то отримує високу зарплату, а якщо гине, його сім’ї виплачують величезну за російськими мірками компенсацію. Звісно, за умови, що військового не запишуть до «зниклих безвісти».
У Росії культ героїчної смерті формують інакше. На могилах загиблих, як і в Україні, майорять державні прапори. Але на вулицях і площах російських міст немає «алей пам’яті» з портретами полеглих. Зате всюди рекламують службу в армії — тобто фактично закликають іти на війну.
На початку повномасштабної війни в російських школах почали встановлювати барельєфи й меморіальні дошки на честь випускників, які загинули в Україні. Та невдовзі Міністерство освіти порадило припинити цю практику. І зрозуміло чому: у деяких школах Бурятії, Туви та інших віддалених від Москви регіонів такими дошками вже можна було б суцільно закрити фасади.
Закон війни незмінний: сторона, яка наступає, зазнає набагато більших втрат, ніж та, що обороняється. Ще кілька тижнів — і загальна кількість убитих та поранених російських військових сягне півтора мільйона!
Затяжна агресія ставить перед російським командуванням два дедалі складніші завдання: як заманити людей на військову службу за контрактом і як змусити тих, хто вже перебуває на фронті, подолати страх смерті та йти в «kill-зону» — під удари дронів і ворожий вогонь.
Російська православна церква також допомагає підтримувати бойовий дух армії, однак на фронті працює лише з православними військовими. Як налаштовують на бій мусульман і буддистів у російській армії, невідомо.
Як і в минулих конфліктах, у нинішній війні «воюють» також герої давніх битв. На російському боці це мощі православних святих. І навіть така «участь» не обходиться без втрат: знищують самі реліквії, гинуть священники та військові, які перевозять їх від батальйону до батальйону.
Нещодавно в окупованому Донбасі українські дрони знищили мощі святого Олександра Невського, які доправили туди з ініціативи міністра оборони Росії Бєлоусова. Під час того самого удару загинули троє російських офіцерів, які супроводжували реліквію.
За повідомленнями російських медіа, мощі Олександра Невського не брали участі в бойових діях. Їх возили окупованими територіями для молебнів за «подолання паливної кризи та відновлення постачання пального до Криму».
Минулого року за схожих обставин у зоні бойових дій зникли мощі святої Матрони Московської.
Невідомо, кого зі святих Російської православної церкви наступним відправлять на війну допомагати російській армії. Утім, цілком можливо, що патріарх Кіріл більше не дозволить міністру оборони Бєлоусову посилати на фронт святі мощі. Доказів того, що ця практика підвищує бойовий дух російських військових, майже немає. Натомість, коли святині згорають у вогні війни, це серйозно підриває віру в їхню чудодійну силу та здатність допомогти Росії.
Українська влада також не проти «залучати» до цієї війни померлих героїв минулого.
Україна не відправляє на фронт мощі святих. Натомість влада планує повернути на батьківщину останки українських письменників і державних діячів, які померли в еміграції.
Цей процес іде дуже повільно й не раз зупинявся через різні перешкоди. Насправді головною причиною повернення останків для перепоховання стала не війна, а загроза втратити закордонні поховання українських письменників і державних діячів. Могили можуть просто зникнути, якщо за ними ніхто не доглядає і не сплачує за місце на кладовищі.
У 2017 році в Чехії буквально в останню мить вдалося врятувати поховання українського письменника Олександра Олеся та його дружини. Якби останки подружжя не забрали, їх перенесли б до спільної могили, адже ділянку вже придбала інша родина.
Цього року на кладовищах у Люксембурзі та Роттердамі провели офіційні ексгумації. Останки борців за незалежність України Андрія Мельника та Євгена Коновальця перевезли до України й тимчасово поховали на Національному військовому меморіальному кладовищі. Після завершення будівництва Пантеону їх перепоховають там.