Коли російська армія заходить в українське місто, крім військових та чиновників за списками також шукають і вчителів, священиків ПЦУ, музейників, краєзнавців, бібліотекарів – адже Росія воює з памʼяттю, і носії цієї памʼяті для неї небезпечніші за зброю.
Міжнародне право не безпорадне перед війною проти культури — конвенцій і статутів на папері достатньо. Але весь цей інструментарій бачить лише те, що можна порахувати, а найглибший вимір злочину не вміщається в жодну графу.
Про знищення культури ми звикли говорити мовою втрат: скільки і чого зруйновано. Це правильна і потрібна розмова, але так само вона оминає важливу деталь: культура — значно ширше й глибше поняття: вона тримає звʼязки, передає цінності, формує свідомість та ідентичність, вирощує навколо себе практики і цілий спосіб життя. Церква — це не лише стіни, а й громада. Школа — не лише будівля, а й мова. Краєзнавчий музей — не колекція експонатів, а відповідь міста на питання, хто ми і звідки.
Росія це чудово розуміє, і наслідки її дій дедалі очевидніші не лише на полі бою, а й в окупації.
Рафаель Лемкін, який дав імʼя злочину геноциду, попереджав від початку: групу можна знищити, не вбивши всіх її членів, — достатньо відібрати те, що робить їх групою, тобто їхню культуру та свідомість. Сьогодні ми називаємо це культурним геноцидом. Але це поняття існує лише в академічній площині, адже в далекому 1948 році, коли писали Конвенцію про геноцид, його просто викинули з фінального тексту.
Право рухається лише за очевидним
Тут можна заперечити, адже суди не раз розширювали старі норми: трибунал щодо колишньої Югославії визнав знищення релігійних споруд доказом геноцидного умислу в справі Крстіча й обстріл Дубровника — воєнним злочином, а трибунал щодо Руанди у справі Акаєсу — зґвалтування способом вчинення геноциду. Ці рішення справедливо називають проривними, але й наслідки злочину були настільки масштабними й видимими одномоментно, що заперечувати їх було неможливо: зруйновані мечеті стояли перед очима, обстріляне середньовічне місто у прямому ефірі бачив увесь світ, масовість насильства в Руанді не залишала сумнівів. Судді не стільки випередили час, скільки визнали те, що вже неможливо було не визнати.
Здається, що право здатне до еволюції лише тоді, коли шкода вже надто очевидна.
Але шкода культурі не видима одразу: дитина, яку вчать чужої історії, не виглядає жертвою на фотографії, громада без храму розсіюється тихо, мова відступає покоління за поколінням, а найтяжче проявляється згодом — у нащадках, які вже не знають, що в них відібрали. Право ж вимагає шкоди, яку можна предʼявити тут і зараз, тож те, що визріває десятиліттями, для нього в кращому разі «контекст», у гіршому — ніщо.
Дванадцять років, які все змінюють
І тут Україна опиняється в становищі, якого не мав жоден попередній випадок. Російська війна проти української культури триває щонайменше з 2014 року: Крим і окуповані частини Донбасу прожили під русифікацією понад дванадцять років, а це означає страшну, але юридично безцінну річ — відкладені наслідки, яких право ніколи не могло дочекатися, вже настали, і їх можна фіксувати в режимі реального часу.
Діти, які пішли до кримських шкіл у 2014-му, сьогодні дорослі. Можна простежити, як змінилися їхня мова, памʼять і цінності, а декого Росія вже мобілізувала воювати проти України – як-от Олександра Мустяце (19-річний Олександр Мустяце із села Кринки на Херсонщині, який, за даними платформи «Діти війни», є зниклим безвісти, опинився в російській армії. Сам він пояснив, що в «його серці завжди була Росія» — ред.)
Уперше в історії суддям можна предʼявити не лише політики й укази зловмисника, а й наслідки, які настали, — від методичок з форматування памʼяті до зламаної ідентичності. Шкода, неочевидна в перші роки, нарешті стала видимою.
Тривалість та унікальність ситуації дозволяє Україні піднімати нові аргументи: як саме розуміти те, що відбувається з культурою, та як його кваліфікувати. Це та ланка, якої бракувало у вже згаданих справа Крстіча й Акаєсу: там суди спиралися на очевидність миттєвих руйнувань, на визнання зловмисником власної провини, або на те, що обвинувачений НЕ був постійним членом Ради Безпеки ООН.
Новий (український) стандарт?
«Товариство Рафаеля Лемкіна», лабораторія моніторингу української спадщини HeMo та DOFA Fund за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну» обʼєдналися, щоб домогтися покарання Росії за геноцид, адже з тисяч розрізнених епізодів руйнування української культури проступає патерн, а коли бачиш патерн, наступний крок – знайти мову, якою його можна назвати юридично.
Цей крок уже зроблено. Законопроєкт №15331 пропонує доповнити статтю про геноцид у Кримінальному кодексі культурною складовою: знищення чи привласнення спадщини, позбавлення доступу до мови, освіти, релігійних практик, памʼяті та культурних інституцій, якщо це спрямовано на ліквідацію культурної ідентичності групи як умови чи засобу її знищення. По суті, Україна повертає до правового поля те, що викреслили з Конвенції у 1948 році, — і визначає очевидне очевидним.
Разом із внесенням культури до стратегії нацбезпеки та профільними підрозділами у війську й правоохоронних структурах це вже вступні аргументи України в ширшій дискусії — спроба вивести культурний геноцид з тіні академічних статей на рівень доказів і вироків.
У цьому й полягає можливий український стандарт: не «карати за зруйновані памʼятки суворіше», а навчити право бачити другий вимір злочину — шкоду звʼязкам, цінностям та ідентичності, доведену через довгострокові наслідки. Це потребуватиме нових методик, але дванадцять років окупації, хоч як гірко, вже створили доказову базу, якої не мав ніхто до нас.
Право завжди не охоче воліло кваліфікувати злочини проти культури — чекало наслідків, видимих одразу, вважала то складною роботою. Україна ж може навчити його інакшому — усвідомленому підходу, сумному досвіду, жахливим наслідкам без належної уваги. І тоді порожнє місце, залишене у 1948 році, заповнюватимуть не декларації, а вироки.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.