У Гаазі помер засуджений воєнний злочинець Ратко Младич — колишній командувач Армії Республіки Сербської під час війни в Боснії і Герцеговині. Він відбував довічне ув’язнення за геноцид у Сребрениці, злочини проти людяності та воєнні злочини.
Для читачів за межами колишньої Югославії ім’я Младича, можливо, асоціюється лише з уже призабутими телевізійними кадрами 1990-х. Тому варто прямо сказати, ким він був.
Війська під його командуванням роками обстрілювали Сараєво з артилерії та снайперської зброї. У липні 1995 року, після падіння Сребрениці, вони вбили понад 8 тисяч чоловіків і хлопчиків-босняків. Міжнародний суд визнав цю різанину геноцидом.
Младич багато років уникав арешту, аж поки 2011 року його не затримали в Сербії. У 2017-му його засудили, а 2021 року апеляційна палата підтвердила вирок. На момент смерті міжнародний суд уже встановив особисту відповідальність Младича за злочини, що забрали тисячі життів і на покоління вперед змінили долі цілих громад.
Його смерть не змінює жодного з цих фактів і не поверне тим, хто пережив його злочини, жодного втраченого дня.
У Сребрениці родини роками шукали останки своїх близьких. Щоб приховати злочин, тіла жертв переносили з однієї масової могили до іншої. Дехто зміг поховати сина, чоловіка чи батька лише після того, як було знайдено достатньо останків, аби могила під його ім’ям не була порожньою.
Діти в Сараєві змалку вчилися прокладати дорогу до школи в обхід вулиць, які прострілювали снайпери.
Для тих, хто роками шукав останки своїх синів, чоловіків і батьків, смерть Младича не стане крапкою в цій історії. Того, що було втрачено у Сребрениці, не повернуть ні судовий вирок, ні довічне ув’язнення, ні його смерть.
Тому сама смерть Младича — не привід для святкування. Значно важливіше, що ще за життя він постав перед судом, почув свідчення тих, хто вижив, побачив зібрані проти нього докази й вислухав вирок. У залі суду його звання вже нічого не важило — перед законом він залишився просто людиною, відповідальною за власні вчинки.
Для суспільств колишньої Югославії це важить значно більше, ніж останній день його життя. Командувач, від якого під час війни залежали чужі життя, помер не недоторканним переможцем, якому все зійшло з рук. Його дії розглянув суд, а провину підтвердив остаточний вирок.
У Сербії десятиліттями було важко визнати провину Младича: таке визнання одразу трактували як звинувачення всього сербського народу. Це хибна й руйнівна логіка — начебто для захисту власної гідності цілий народ мусить захищати людину, засуджену за геноцид.
Младич — не Сербія. Його накази, рішення та кримінальна відповідальність не можуть стати провиною мільйонів людей лише тому, що вони належать до одного народу. Провина має конкретне ім’я і лежить на тому, хто вчинив злочин. Народ не зобов’язаний брати її на себе, але й не має права її приховувати.
Визнати Младича воєнним злочинцем — не означає зробити Сербію слабшою, винною чи менш гідною поваги. Навпаки, це звільняє країну від принизливої необхідності пов’язувати власну честь із людиною, чиї вчинки не роблять честі жодному народові.
Назвати злочином те, що зробив ворог, легко. Справжнє моральне випробування починається тоді, коли так само треба оцінити людину, яка говорить нашою мовою, носить форму, яку ми вважаємо своєю, і запевняє, що вбиває або виганяє інших, аби захистити нас.
Націоналізм найнебезпечніший тоді, коли за нацією ховають конкретну людину, а визнання її відповідальності перетворюють на перевірку відданості своєму народові. Тоді громадян уже не просять оцінити вчинки цієї людини — від них вимагають обрати, на чиєму вони боці.
Якщо злочинець «наш», його треба захищати, виправдовувати або принаймні шукати чужого злочину, щоб на його тлі применшити злочин, скоєний «нашими». Так відповідальність розмивається, обставини стають нібито неоднозначними, а прямо називати те, що сталося, вже начебто й не потрібно.
Те, що у війні гинули й серби, не применшує злочину у Сребрениці. Так само визнання цього злочину не знецінює горя сербських родин, які втратили своїх близьких.
Протиставляти одні жертви іншим — не шлях до правди. Так пам’ять про загиблих лише підпорядковують інтересам живих. Горе батька, який втратив сина, не стає більшим чи меншим залежно від його національності. І жодну матір біля могили не втішить звістка, що десь загинуло більше чи менше людей іншої віри.
Коли політики спекулюють на пам’яті загиблих, їх уже не згадують як людей — вони стають знаряддям, за допомогою якого живі продовжують давні конфлікти.
Мабуть, найпотворніша спадщина югославських воєн — ненависть, яку прищеплюють людям, народженим через багато років після їх завершення. Їм розповідають не лише, що сталося з попередніми поколіннями, а й кого вони мають за це ненавидіти.
Молоді люди, які ніколи не чули вибухів снарядів, не спали в укриттях і не бачили колон біженців, успадкували ворогів, визначених ще до їхнього народження. Так війна триває без фронту, мобілізації та зброї.
Кожне покоління просто передавало наступному кілька настанов: чуже страждання можна не визнавати повною мірою; злочин «наших» можна применшити; дитина має успадкувати ворожнечу, хоча сама не має жодного стосунку до війни, з якої ця ворожнеча виникла.
Мертві вже не можуть ні любити, ні ненавидіти. Уся ненависть, яку ми сьогодні виправдовуємо їхнім ім’ям, — це вже наша ненависть.
Тих, хто у 1990-х ухвалював ключові політичні та військові рішення, стає дедалі менше. Президенти, генерали, партійні лідери й командири, які колись вирішували долю міст, кордонів і людей, відходять в історію. Невдовзі серед живих майже не залишиться тих, хто безпосередньо пережив ту війну, а в багатьох випадках і визначав її перебіг.
Якщо дитина, народжена через 20 років після Сребрениці, колись зненавидить когось лише за те, що він босняк, серб чи хорват, ця ненависть уже не матиме нічого спільного з фронтами 1990-х. Це означатиме, що хтось навчив її ненавидіти: пояснив, кого й чому, та переконав, що люди, яких вона ніколи не бачила, — її вороги.
Йдеться про те, що ненависть наступних поколінь уже не можна виправдовувати подіями минулої війни. Ясніше так:
І тут історією вже нічого не виправдаєш: відповідальність лягає вже на нас.
Те, що переживає Україна
Це питання стосується не лише Балкан. Українці на власному досвіді знають, як швидко руйнується звичне життя, коли місто стає військовою ціллю; як нестерпно чекати звістки про зниклу безвісти близьку людину; як довго родина живе з наслідками війни, навіть коли фронт уже за сотні кілометрів.
Жителям Бучі, Маріуполя, Харкова та інших українських міст не потрібно уявляти, що пережили люди у Сребрениці й Сараєві. Справа Младича показує, наскільки довгим буває шлях від злочину до остаточного вироку. Можуть минути роки, перш ніж колишній командувач армії, який мав політичний захист і вважав себе недоторканним, зрештою опиниться перед суддями, для яких його звання та колишня влада не мають жодної ваги.
Десятиліття очікування — надто жорстока ціна за правосуддя. Проте остаточний вирок відбирає у злочинця останню можливість — самому визначати, яким він залишиться в історії.
Однак суд може зробити лише те, що належить суду: встановити факти, оцінити докази, засудити конкретних людей і залишити по собі матеріали, які значно важче переписати, ніж політичну промову чи родинну легенду.
Але суд не змусить когось побачити людину в жертві з «чужого» боку. Не завадить батькам передавати ненависть дітям. І не зупинить суспільство, яке перетворює засудженого воєнного злочинця на героя, бо такий герой потрібен йому, щоб не дивитися правді про себе у вічі.
Вирок остаточно встановив кримінальну відповідальність Младича. Та жоден суд не вирішить за нас, як ставитися до нього. Тут уже не сховаєшся за рішенням трибуналу. Що ми передамо наступному поколінню — факти чи ворогів, — залежить лише від нас.
Я хотів би, щоб смерть Младича стала одним з останніх випадків, коли війни 1990-х знову визначають людські стосунки. Адже всі ми вже давно живемо в іншому столітті.
Це не означає забути минуле чи вдати, ніби відповідальність усіх сторін однакова. Йдеться про значно складніше: пам’ятати ім’я жертви й ім’я злочинця, не плутати їх і не переносити провину злочинця на весь народ.
Молоді люди, які нині зростають у Белграді, Сараєві, Баня-Луці, Загребі, Приштині та інших містах колишньої Югославії, мають право знати, що сталося, зокрема й болісну правду про власну спільноту. Але разом із правдою їм не слід вручати список тих, кого вони мають ненавидіти.
Смерть воєнного злочинця сама собою не завершує епохи. Та з кожною такою смертю в нас дедалі менше підстав і далі триматися за минуле.
Младич більше не може віддавати накази про напади, вирішувати чужі долі чи називати нових ворогів. Але світ, який уособлював Младич, не зникне разом із ним. Для цього достатньо людей, готових успадкувати старі розколи й передати їх тим, хто сам війни не пам’ятає.
Зрештою, це й покаже, чи справді ми залишили 1990-ті позаду, чи лише дочекалися смерті головних діячів тих воєн, а породжену ними ворожнечу передали наступним поколінням.
Війна закінчується не тоді, коли помирають ті, хто в ній воював. Вона закінчується тоді, коли народжені після неї покоління відмовляються успадковувати ворогів своїх батьків і дідів. Поки ненависть передають у родинах із покоління в покоління, війна триває — просто в іншій формі.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.