Сучасну Україну неможливо уявити без розмаїття її медіа — з безліччю інтерв’ю, аналітичних матеріалів і репортажів світового рівня.
Втім, український медіапростір був таким не завжди. Ще 36 років тому — за рік до проголошення незалежності — в Україні діяв лише один український державний телеканал — УТ-1. Його, як і Українське радіо, три загальнонаціональні та десятки місцевих газет, жорстко контролювала Комуністична партія.
Однак уже за десять років, на початку ХХІ століття, в Україні працювали десятки телеканалів різних форм власності, сотні газет і журналів та десятки радіостанцій. Один за одним з’являлися регіональні сайти.
Сьогодні український медіапростір — це кілька великих медіахолдингів і загальнонаціональних телеканалів, десятки місцевих, переважно розважальних, каналів та мережа Суспільного мовлення. В Україні також працюють бюро й цілі редакції провідних іноземних медіа, а деякі з них представлені окремими кореспондентами. До цього додаються друковані видання, кількість яких скоротилася з розвитком інтернету, десятки радіостанцій, тисячі сайтів і десятки популярних каналів у соцмережах із багатомільйонною аудиторією.
Україна пройшла цей шлях лише за 35 років — паралельно зі становленням державних інституцій, бізнесу та політичної системи.
У другій половині ХХ століття головну роль у медійному житті більшості країн відігравало телебачення.
На початку 1990-х українські глядачі могли дивитися лише Центральне телебачення СРСР та республіканську програму Українського телебачення (УТ), яку виробляло Держтелерадіо УРСР. Згодом з’явився канал УТ-2. Після провалу путчу в Москві у серпні 1991 року українське телебачення почало стрімко вириватися з орбіти Кремля. Зміни вже розпочалися, хоча воно ще залишалося частиною радянської системи.
Однак до справжньої редакційної незалежності та сучасних професійних стандартів було ще далеко: більшість журналістів і редакторів сформувалися за радянських часів.
Про ці зміни ми говоримо з Оксаною Соколовою — авторкою «Фактів тижня», найуспішнішої щотижневої аналітичної програми українського телебачення. Цієї зими проєкту на ICTV виповнилося 20 років. А коли починалася нова історія незалежного українського телебачення, самій Соколовій було 20 — вона лише робила перші кроки у професії.
За 35 років у медіа вона працювала «в полі», очолювала кілька проєктів, створила популярний телетижневик і здобула сім нагород «Телетріумф» як телеведуча та керівниця проєкту. Це вагомий показник професійного визнання.
На піку популярності «Факти тижня» дивилися на кожному четвертому телевізорі країни. Програма справді стала народною.
У цій розмові ми говоримо про все: хаос і бандитизм 1990-х, становлення незалежного українського телебачення, прихід у телеіндустрію великого бізнесу й олігархів, темники Медведчука, мораль і професійну совість, а також загрози, які соцмережі та ШІ становлять для журналістики.
— Як відбувався перехід від двох державних телеканалів — УТ-1 та УТ-2 — до медіаринку, що сформувався у другій половині 1990-х, коли в Україні вже працювало кілька великих каналів? Вони належали різним фінансово-промисловим групам, а отже, забезпечували певний плюралізм. Як доволі одноманітний простір за кілька років став настільки різноманітним?
Із журналістикою сталося те саме, що й з іншими сферами — музикою, літературою, політикою. Незалежність відкрила простір для сотень українських талантів. Вони дістали змогу заявити про себе, творити й експериментувати. Пам’ятаєш фестиваль «Червона рута», який приголомшив кількістю нових імен? Те саме відбувалося в українській журналістиці. На перший план вийшли ті, хто раніше був в опалі, кого не пропускала система чи відсував у тінь союзний центр, а також талановита молодь, натхнена ідеєю творення власної країни. У результаті в 1990-х сформувалася власна журналістська школа — потужна, глибока й модернова.
— Але велике телебачення все ж формувалося інакше. Воно не могло виникнути нізвідки — його основою стала радянська телемережа з двома, а згодом трьома каналами та відповідною професійною школою…
Якщо говорити про великі канали, то «Інтер» справді виник на базі загальнонаціональної мережі УТ-3. Серед його засновників була російська телекомпанія ОРТ — нинішній «Первый канал». Тобто від самого початку це був спільний українсько-російський телевізійний проєкт. Згодом він перетворився на самостійний український канал, але ще довго залишався залежним від Росії — у культурному, програмному, а частково й власницькому сенсі.
«1+1» теж спочатку ділив ефір із державним УТ-2. Саме на «1+1» у 1997 році вийшов перший випуск ТСН, ведучою якого була Алла Мазур. Це була справжня подія! Прорив! Я досі це пам’ятаю. Від самого початку Олександр Роднянський створював «1+1» як український комерційний канал західного зразка. Ідея полягала в тому, щоб запропонувати українську альтернативу двом панівним тоді моделям — нудному пострадянському державному УТ-1 та популярному російському «Останкіно». На «Плюсах» почали виходити круті авторські проєкти. Досить швидко канал отримав власні ефірні частоти, а інвестиції надходили зі США.
ICTV почав мовлення ще раніше за «Інтер» і «Плюси» — у 1992 році. Це був спільний українсько-американський комерційний проєкт — International Commercial Television, або ICTV. Американська сторона інвестувала кошти й надавала контент — фільми та музику, а український Концерн РРТ забезпечував частоти, передавачі й технічну мережу.
Новин та авторських українських програм спочатку не було. Вони з’явилися після 2000 року, коли канал придбав український бізнесмен Віктор Пінчук. Тоді ми орендували кілька кімнат у будівлі одного з науково-дослідних інститутів. Після розпаду СРСР багато таких установ залишилися без фінансування. Там ми й почали створювати інформаційну службу «Факти». Приблизно через півтора-два роки з’явилися ньюзрум і новинна студія. Тоді ж стартувало ранкове мовлення, і я вела його перші ефіри.
— Але, наскільки я знаю, починали ви не на ICTV.
Так, я починала в регіональній компанії. І тут криється другий важливий аспект розвитку українського телебачення у 1990-х. Дуже сильною була оця регіональна історія. На початку 1990-х в Україні були потужні регіональні телекомпанії. Кіровоградська телекомпанія, наприклад, існувала ще з 1935 року.
Це були телекомпанії з величезним досвідом, але вони ще знімали в кіноформаті — усі ці бобіни. І, звичайно, початок 1990-х — це революція, яка відбувалася у двох напрямах. По-перше — зміна стилістики й політичних підходів, по-друге — технологічна революція, перехід на сучасну відеотехніку. Технічні зміни відбувалися паралельно з політичними.
Коли з’явилися перші VHS-камери, я саме прийшла на практику до Кіровоградської телекомпанії й потрапила на їх освоєння. Камери вже привезли, а монтажного обладнання ще не було. Монтувати відзнятий матеріал було ні на чому. Тому треба було тримати в голові текст і знімати сюжет так, щоб сама зйомка вже була монтажкою.
— Як це?!
А отак. Ти відразу знімаєш кадрик у кадрик, потім вписуєш туди ще й синхрончик. Тобто ти репетируєш із людиною, щоб вона чітко, за командою, сказала потрібну тобі фразу. Оператор махає рукою, ти записуєш цю фразу й далі продовжуєш знімати відео.
А потім приїжджаєш, віддивляєшся матеріал і пишеш текст так, щоб він чітко вписався.
І найцікавіше було те, що начитувати його теж не було де. Це робили під час прямого ефіру. У прямому ефірі сиділа дикторка — її бачив глядач. Вона робила підводку, а поруч, на стільчику поза кадром, сидів автор. Коли запускали сюжет, автор наживо читав свій текст із перервами на синхрони.
Дикторка читає наступну підводку, а ми тут, під столом, тихенько міняємося місцями, бо має заповзти автор наступного сюжету. Отак на початку 1990-х виходили новини в регіональних телекомпаніях.
— Цей процес був пов’язаний із першими політичними й бізнесовими ініціативами…
У Черкасах я починала в регіональній телекомпанії, яку просто створили з нуля.
І мені це дуже нагадує часи, коли у 2000-х почав ширитися YouTube. Це така безмежна свобода, коли кожен собі на YouTube робив, що хотів. Усе вигадували з нуля, плюс висмикували якийсь досвід з усього світу — хто де що побачив. Телек 1990-х — це було абсолютно те саме. Правил — нуль, розуміння — нуль, обмежень — нуль. Ти робиш усе, що ти хочеш. Свобода. І це було, звісно, фантастично.
Бо старше покоління, особливо в регіонах, прийшло в телек здебільшого у старому форматі. Вони все одно несли туди цю газету «Правда» — з її стилістикою, зі страхами: це можна, цього не можна. І було інше покоління, уже наше, яке все ламало, яке хотіло інакше, яке ні на що не зважало.
— Які теми цікавили людей у 1990-ті? Я пам’ятаю тодішні газети. Ми чудово знаємо, що було на останній сторінці, — усі підлітки за цим ганялися. А всередині — жах тихий: кримінал, скандали, телепрограма, історичні таємниці…
Мені здається, що, по-перше, у 1990-х дуже поширеними були, звичайно, усі ці гороскопи, ворожки й усе таке інше. Екстрасенси — усе це ще тягнулося з кінця 1980-х, як на мене.
Звідки це взялося? Усі ці гороскопи — виключно через те, що це були часи великих трансформацій, невизначеності, нерозуміння нового. Це породжувало в людях бажання якось витлумачити те, що відбувається, зрозуміти, чого чекати. Це перше. Далі — усі 1990-ті були про виживання.
Це було про пошук роботи, за яку можна отримати реальні гроші, а не лише пайки. Це формування такого початкового українського бізнесу — малинові піджаки й так далі…
Потім, звісно, 1990-ті — це дуже жорсткі розбірки, кримінальні й політичні. Дуже багато вбивств, які згодом стали знаковими для країни. Тому що вибудовувалася оця система.
— А не страшно було в ті часи? Ви знімали сюжет про когось, а потім…
Журналісти опинилися в епіцентрі цього вихору. Ми були вхожі, мені здається, у якісь такі кола… І бачили, як деякі кримінальні авторитети потім ставали політиками, бізнесменами — хтось відомим, хтось менш відомим, і так далі. Усе формувалося на очах. Спочатку не було власного законодавства, не було інституцій. Багато чого відбувалося дуже хаотично й стихійно. З центру взагалі неможливо було відстежити деякі процеси.
І в мене був такий особистий, яскравий приклад. Один такий хвацький черкаський дядько — я навіть не пам’ятаю, ким він був за фахом, — вирішив, значить, іти в президенти.
Це, здається, 1994 рік. Він балотується в президенти. І свою програму будує на тому, що домовився з керівництвом Лівії: Лівія візьме на роботу мільйон українців.
І відкриває в Черкасах пункти прийому анкет. Реєстрація анкети коштувала один карбованець — ну, якісь там смішні гроші. Але черги вишикувалися гігантські, бо роботи не було, зарплат уже не платили…
Мені кажуть зробити про це сюжет. І перше, що ми робимо, — їдемо просто в консульство Лівії, бо посольства не було, і тупо в лоб ставимо запитання.
А у відповідь — круглі очі. На нас дивляться: «Який мільйон українців? Хто ця людина? Що відбувається?» Я видаю цей сюжет, він виходить на українському телебаченні — і цей пан погрожує мені вбивством. Я якийсь час теж їздила з охороною. Він знявся з виборів. Через якийсь час таки когось прирізав і таки сів у тюрму…
Що тут сказати? Це був світ без інституцій. Усе тільки формувалося, усе було таке хитке, не знаю… Дуже хаотично все було.