Нещодавно в юніорському фігурному катанні України сталася дійсно непересічна для наших часів подія. Вихованці одеської СДЮСШОР з фігурного катання “Крижинка” Тетяна Бєлодонова та Іван Качур увійшли до топ-10 другого етапу юніорського Гран-прі, який завершився у столиці Латвії, місті Рига. Така подія для українського фігурного катання, що нині переживає непрості часи, дійсно є важливою.
Ще до початку широкомасштабної агресії фігурне катання України переживало непростий період. Зараз же, вже ні для кого не секрет, на тлі “широкомасштабки” протягом останніх років відсутність повноцінної інфраструктури та зруйновані арени змушують багатьох талановитих спортсменів шукати можливості для розвитку за кордоном.
Наразі можна напевно лише сказати про те, що повноцінних даних щодо того, наскільки масштабна міграція, просто немає.
Відомо, що до 2022 року в Україні налічувалося кілька тисяч дітей та підлітків, які професійно чи напівпрофесійно займалися фігурним катанням (у секціях при ДЮСШ, спеціалізованих клубах Києва, Харкова, Дніпра, Одеси, Херсона тощо).
Широкомасштабна агресія завдала чергового страшного удару інфраструктурі. Через руйнування та пошкодження спортивних комплексів у прифронтових і великих містах (наприклад, ковзанок у Харкові чи Маріуполі) тренувальний процес в Україні зараз фактично зупинився або суттєво обмежений.
Це змусило масово вивозити дітей за кордон — переважно до Польщі, Німеччини, Франції, Італії та Канади, де місцеві федерації надали нашим спортсменам пільговий доступ до льоду. За оцінками спортивних функціонерів, чимала частина перспективних юних фігуристів віком від 6 до 16 років опинилася за кордоном. Частина з них продовжує представляти Україну на міжнародних юніорських Гран-прі, тренуючись на європейських базах, проте чимало дітей інтегрувалися в локальні клуби інших країн або призупинили професійні заняття через високу вартість оренди льоду та проживання за кордоном.
Яскравий приклад тому — історія киянки Дарії Жирнової, яка свого часу змінила рідну столицю на Будапешт заради великої мрії. Її шлях — це не лише про складні стрибки та виступи у Європі, а й про нерозривний зв’язок з Україною, пошук балансу між спортом вищих досягнень та особистим життям. Дарія почала займатися фігурним катанням у Києві на “Крижинці” у віці чотири роки. Коли стало зрозуміло, що для подальшого розвитку потрібно більше можливостей, кращі умови, родина ухвалила рішення про переїзд до Угорщини. Відтак, з 2014 року Дарія тренувалася в цій країні, де і сформувалася як професіонал, там вона і змінила спорт на професійні виступи в шоу.
Про те, як кується спортивний характер в еміграції та нинішні амбіції — у нашому ексклюзивному інтерв’ю з Дарєю.
Kyiv Post (KP): Давайте почнемо з дитинства, коли починався шлях у фігурному катанні? Які найяскравіші спогади?
Дарія Жирнова (ДЖ): Фігурним катанням почала займатися з чотирьох років, у Києві, на “Крижинці”. Одним із головних спогадів є тренування, на якому в мене почав стабільно виходити один із найскладніших стрибків, аксель. За це батьки купили мені браслет Pandora (посміхається).
KP: Як часто тобі вдається бувати вдома та бачитися з рідними?
ДЖ: Зараз дуже рідко, бо працюю в шоу на контрактах 6-9 місяців, також між рейсами маю справи в Будапешті. Фактично із родиною бачусь декілька тижнів на рік.
KP: Загалом, як на тлі широкомасштабної агресії відчувається турбота за родину? ДЖ: Звичайно, я хвилююся. Бо моя мама служить у ЗСУ (про історію маим Дарії, Ольги Миколюк, ми вже писали раніше - ред.), куди пішла добровільно. І тепер, на тлі щоденної небезпеки під час служби в ДШВ, їй ще доводиться продовжувати боротьбу за чесне ім’я у конфлікті з бізнесменом-конкурентом. Все це морально дуже важко для мене, для нас.
KP: Чи є щось, за чим ти сумуєш найбільше після переїзду до Угорщини?
ДЖ: Окрім рідних нема за чим сумувати, адже в Угорщині живу з 8 років. Свого часу це був свідомий вибір на тлі тих негативних процесів, які вже тоді відбувалися в українському фігурному катанні. Зараз, після початку широкомасштабної агресії вони лише посилилися, і поки дійсно не видно, коли ситуація може покращитися. Насамперед я кажу про системні зміни.
KP: Хто підтримував тебе на початку спортивного шляху та допомагав залишатися в спорті?
ДЖ: Родина мене підштовхнула і утримувала в спорті до мого дорослішання, особливо після переїзду до Угорщини. Без повного сприяння батьків дитині у нашому спорті важко.
KP: Розкажи про свій досвід роботи з тренерами та адаптацію до нової мови і середовища в Угорщині.
ДЖ: Нам пощастило одразу потрапити до найкращого тренера Угорщини, Патрісії Павук. Мені було одразу комфортно з нею працювати, спілкувались англійською і жестами. За рік я вже вивчила угорську і досі не можу пояснити як ця мова “поселилась” в мене в голові.
KP: З якими труднощами чи невдалими проєктами тобі доводилося зустрічатися під час виступів?
ДЖ: Мої невдалі проєкти в минулому, бо змагання і виступ в шоу - це дуже різні навантаження для нервової системи. Коли перед тобою стоять спортивні завдання - це одна історія, коли виступаєш в шоу - це інша історія. В шоу ти професійно робиш свою роботу і нема потреби вникати, зустрічатися з підкилимними іграми, всі залаштунки великого спорту не впливають на твою роботу.
KP: Як ти заспокоювалася та давала собі раду зі стресом під час змагань?
ДЖ: В спорті я заспокоювалась всіма доступними методами, найбільше допомагали розмови з тренерами, аналіз помилок і нові цілі.
KP: Що було твоєю головною особливістю та фірмовою відмінністю на льоду?
ДЖ: Для мене завжди було головним чисте виконання елементів. Це було моєю ексклюзивною особливістю: технічна оцінка завжди перевищувала артистизм. Зазвичай у фігуристів навпаки. Та зрештою це стало моєю перевагою в шоу, де цінується, насамперед, твій професіоналізм.
KP: Які головні цілі ти ставиш перед собою у кар’єрі та житті після завершення виступів у шоу?
ДЖ: Мої цілі по завершенню роботи в шоу не повʼязані з фігурним катанням. Робота в шоу приносить задоволення, а також це спосіб заробити максимум грошей. Коли я вирішу завершити з льодом, то планую працювати по своїй професії. Зараз паралельно з роботою навчаюсь в найпрестижнішому університеті Угорщини.
KP: Чи відчуваєш ти підтримку української спільноти там, де ти тренуєшся та виступаєш?
ДЖ: Я працюю на далекому від Батьківщини континенті, тут рідко зустрічаю когось з України. Але кілька разів чула вигуки від гостей шоу: “Слава Україні!” Що ще раз свідчить, про Україну, нашу боротьбу, знають люди у всьому світі. І це дійсно допомагає триматися.
KP: І наостанок. Яку пораду ти б дала молодим спортсменам, які мріють про великий лід?
ДЖ: Я б порадила їм перш за все не боятися мріяти, вірити в себе, багато працювати й не боятися невдач. І найголовніше отримувати задоволення.