Кремлівський дідуган сказав своїм оточенцям, що його повісять, якщо він припинить війну проти України та українців. Тож коли американські «посланці миру» (sic!) приїхали на поклон до цього самозваного «царя всєя Русі», той подавав їм звичний сценарій, вкотре стверджуючи, що «київський режим» з його «нацистською» програмою – нелегітимний, і що російські війська досягають реального прогресу на фронті.
Ймовірно, Віткофф і його поплічник знають, що все це — брехня. Проте, поки Путін базікав, його американські гості повторювали банальності, начебто забувши те, що вони знають напевно: Україна не буде калічити сама себе, не віддаватиме свою землю і свій народ російським агресорам. Політика умиротворення просто не в її ДНК, а надто тепер, коли вона зірвала спробу Путіна завоювати її. Рано чи пізно Путін теліпатиметься в зашморгу. Єдине питання — чи накинуть його на шию цього Володимира, який досі вважає себе Великим, українці, чи, його прикінчать його ж спільники. Останнє — більш імовірне. У будь-якому разі більшість із нас не проти.
Але, спостерігаючи, як ці два посланці виголошували свої панегірики на честь Путіна, я помітив разючу різницю в тому, з ким вони зустрічалися, де зустрічалися і що бачили в двох містах. У Москві вони сиділи в позолоченій залі навпроти групи похмурих апаратників під головуванням похмурого воєнного злочинця. Припускаю, що обидва вони звикли до такої кітчевої обстановки, з огляду на фетиш пана Трампа щодо «Голдфінгера».
Путін не сказав нічого суттєвого. Вони теж. Звісно, можливо, що в приватному колі з їхніх вуст і пролунали якісь важливі слова. Але це не має значення. Ані Віткофф, ані Кушнер не ведуть переговорів від імені України. У них немає повноважень розчленовувати цю країну. Більшість українців їх навіть не любить. Вони вважають їх маріонетками.
Втім, вони цього не показали, судячи з того, як цих гостей приймали в Києві. Українці — народ надзвичайно гостинний. Оскільки Путін зробив неможливим прямий переліт до Києва, Джаред і Стів прибули потягом із Польщі. Їх зустріли урядовці й високі військові чини, і зустріли з виразною повагою. Жоден із них не запитав, чому вони досі не давали собі клопоту приїхати в Україну, щоб на власні очі побачити людські втрати від російської агресії. Це було б неввічливо.
Президент Володимир Зеленський привітав їх ще тепліше, як справжній господар. На відео (якщо придивитеся уважно) ви побачите Володимира, який на короткий час знову став шоуменом – у футболці з написом «Київський режим». Так він – явно з задоволенням – висміяв путінську пропаганду. Хоча мені ніколи не подобався стиль Володимира-коміка, ця сцена мене таки розсмішила – він дуже дотепно потролив кремлівського кадебешника. Навіть Джаред посміхнувся.
Потім Зеленський зробив щось ще більш промовисте: він повів цих туристів до Софії, де вони побачили «Оранту» XI століття — Діву Марію, чий монументальний образ здавна асоціюється з обороною Києва та України. Чи зрозуміли це американці? Чи усвідомили вони, що те, що вони бачили, — це не вигадана історія, яку розкручує Кремль, а збережена пам’ятка цивілізації, яка процвітала століттями до того, як Московія стала великою державою?
Ця ікона — не просто реліквія минулого. Багато хто вірить, що Оранта й досі оберігає Київ — як символ стійкості міста та країни, яка охороняє ворота Європи.
Варто нагадати про стійкість України, адже вона суперечить усьому, що Путін розповідав своїм гостям напередодні. Після того, як у 1240 році Київ впав під натиском монголів, правителі Московії десятиліттями прислужували Золотій Орді, а потім привласнили собі спадщину Київської Русі, побудувавши імперію на міфі про те, що саме Росія, а не Україна, була її законною спадкоємицею. Ні, не була. Вони вкрали цю історію. ЇУ їхню брехню повірили надто багато людей, і Путін досі її повторює.
Сьогодні ми знаємо, що українці – не росіяни, ніколи ними не були й не мають наміру ними ставати. З лютого 2022 року про це дізналися й близько півтора мільйона російських загарбників — марні жертви війни Путіна: вбиті, скалічені або зниклі безвісти. Їхні життя були змарновані через спробу Москви знищити націю, яка відмовляється зникнути з лиця землі.
Путін у чомусь мав рацію. Він і його поплічники заплатять за цим кривавим рахунком.
Спостерігаючи, як Стів і Джаред переїжджають із позолочених зал Москви до стародавнього серця Києва, я не вважав їх «корисними ідіотами». Ніхто в Києві не вірить, що хтось із них приймає рішення. Але українців з дитинства вчать бути в своєму домі чемними навіть із безпринципними гостями. Зеленський саме так і вчинив. Він повів цих двох до тисячолітнього храму, який стояв ще до того, як Москва почала претендувати на звання «Третього Риму». Чи мало це якесь значення для людей, для яких укладення угоди важливіше, ніж те, з ким вони її хочуть укласти, – я сказати не можу. Але Володимир зробив усе можливе, щоб просвітити своїх гостей.
У будь-якому разі, вони побачили «Оранту» і їм показали символ історії, якої, за твердженням Путіна, не існує. Чи підштовхне це їх до того, щоб стати кориснішими для України, — невідомо. Але, спостерігаючи за Кушнером і Віткоффом у Москві, а згодом у Києві, я згадав справді чудову першу фразу видатного роману «Повість про двоє міст»: «То були найкращі часи, то були найгірші часи…»
Ці слова, які Чарльз Дікенс написав у 1859 році, – про сьогоднішню Україну. Україна переможе. Бо так було завжди.
Погляди автора статті не обов’язково збігаються з позицією Kyiv Post.