29 січня на 94-му році життя відійшла у вічність жива легенда, людина досить неоднозначна, відверта, мужня, лукава, патріотична – один із останніх могікан української літератури 60-х років Дмитро Павличко.
Мені випала честь особисто знати цього чудового поета, перекладача, політичного та громадського діяча, випала честь завоювати його довіру та неодноразово брати у нього інтерв’ю. І тому, вшановуючи його пам’ять, я хочу сказати кілька прощальних слів.
Важко писати про людину, яка ще за життя стала легендою, а в останні роки була моїм другом. Писати не лише для того, щоб у короткій статті спробувати передати драму його життя та висвітлити той внесок, який він зробив у нашу культуру, але й для того, щоб передати саму сутність цього потужного творця, мужнього поета, патріота та інакодумця, яким він залишався навіть тоді, коли був змушений грати роль конформіста в часи СРСР, і який зрештою став одним із авторів Декларації незалежності України.
Дмитро Павличко з автором у грудні 2019 року перед записом радіоінтерв’ю. Фото з архіву Богдана Нагайла.
Отже, ось кілька мазків пензлем, які я хочу додати до повного портрета митця, до створення якого долучаться багато інших знавців.
Коли я в 2014 році приїхав до Києва і жив у самому його центрі, він був моїм сусідом. Він мешкав у самому епіцентрі новітньої історії України, маючи квартиру на Хрещатику 13, поруч із Майданом, де відбувалися Помаранчева революція 2004-05 років та Революція Гідності кінця 2013-го початку 2014-го. Це було дуже слушне місце для того, хто був не лише свідком непростої сучасної історії України, а й допомагав цю історію формувати.
Коли ми познайомилися, я досить часто стикався з Павличком у центрі столиці. Якщо не в синіх джинсах та джинсовому піджаку, цей моложавий патріарх поспішав з одного громадського чи культурного заходу на інший, шикарно одягненим у яскраві сорочки та краватки.
У цьому світилі культурного та громадського життя відчувався клас. До тих, кому Павличко довіряв, він випромінював тепло і щирість. Він завжди був енергійним та привітним, охоче зупинявся, щоб поспілкуватись, був сповнений цікавих ідей і спогадів.
Павличко був талановитим і плідним поетом, який, як і його сучасники Іван Драч та інші, починаючи з 1960-х років вирішив не боротися відкрито з радянською системою, а працювати в її рамках.
У той час як дехто з митців того періоду кинув системі виклик і протистояв їй, заплативши за це гірку ціну і потрапивши у трудові табори або психіатричні лікарні, Павличко, Драч та деякі інші літератори своїми віршами, перекладами та сценаріями до фільмів допомагали українській культурі витримувати тиск і якось розвиватися навіть в суворих рамках, встановлених Москвою.
Павличко, мабуть, найбільш відомий в народі як автор написаних у 1964 році слів сучасної української класики – пісні «Два кольори». Він потрапив тоді через ці вірші в халепу через звинувачення з боку радянської влади, яка побачила у них ледь приховане прославляння «українського націоналізму».
Насправді Павличко видав понад десяток збірок віршів, перекладав найвідоміших поетів світу, писав кіносценарії та був плідним літературним критиком. У тому ж таки 1964 році він написав сміливий сценарій до фільму «Сон» про життя народного поета України Тараса Шевченка. Як редактор щомісячного журналу «Всесвіт» у 1971–1978 роках Павличко опублікував українською мовою багато що з кращих творів іноземної літератури. Він також посприяв виходу зібрання творів Шекспіра українською мовою.
Але не все було просто в його біографії. Як з’ясувалося після падіння радянської влади, Павличко був ув’язнений наприкінці 1940-х років за підозрою в причетності до українського антирадянського опору в Західній Україні.
А в 1957-58 роках його сміливу збірку поезій під назвою «Правда кличе» було конфісковано та заборонено, оскільки вважалося, що вона занадто політично відверта у зображенні сталінської епохи. Як протодисидент, якого змусили усвідомити, що постсталінська система так же суворо буде ставитися до своїх критиків, він навчився бути обережнішим і діяти хитріше.
Коли в другій половині 1980-х років радянський лідер Михайло Горбачов почав послаблювати політичний контроль, Павличко був одним із тих письменників, які відкрито виступали на захист української мови. У 1987 році він відкрито попереджав владу, що якщо не змінити офіційну політику щодо неросійських народів СРСР, скоро не залишиться «дружби» його народів.
Дмитро Павличко (ліворуч) із відомими українськими літературознавцями на конференції в Університеті Іллінойсу в Урбана-Шампейн на початку 1990-х. Праворуч від нього Георгій Григорович Грабович, Віталій Дончик та Ярослав Розумний.
Павличко разом з Драчем, Володимиром Яворівським та деякими іншими письменники та літературознавцями, які на той час ще були членами Комуністичної партії, вітали звільнення з радянських таборів політичних в’язнів і не вагаючись створили з ними союз у справі демократизації та послаблення контролю Москви над Україною.
У 1989 році Павличка обрали головою першої на той час великої української патріотичної організації – Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Він також став одним із лідерів Народного руху за перебудову, відомого як «Рух», що став одним з основних засобів просування ідей демократії та національного самовизначення. Пристрасний і запальний оратор, поет нарешті опинився у своїй стихії.
Павличко володів кількома мовами, зокрема непогано говорив англійською. Коли влітку 1991 року до Києва прибув британський історик Норман Стоун зі знімальною групою BBC, ще важко було знайти видатних українців, які б знали англійську. Я порадив Стоуну взяти інтерв'ю у Павличка, відомого поета і політичного діяча. Інтерв'ю з ним тоді знімали перед Оперним театром.
Дмитро Павличко в інтерв’ю Нормана Стоуна для BBC влітку 1991 року. З архіву Богдана Нагайла
Зрештою, після провалу спроби путчу прихильників комуністичної ідеології у Москві в серпні 1991 року, Павличко, на той час обраний депутатом тоді ще радянського українського парламенту з його комуністичною більшістю, став одним із авторів Декларації незалежності України, прийнятої 24 серпня.
Після здобуття незалежності Павличко продовжував активну політичну діяльність як законодавець, а згодом перебував на дипломатичних посадах. З 1995 по 1998 рік він був послом України в Словаччині, з 1999 по 2002 рік – у Польщі. Завдяки його зусиллям у Варшаві було встановлено пам’ятник Тарасові Шевченку.
В житті Павличка був дуже трагічний момент, коли напередодні Міленіуму, 31 грудня 1999 року, трагічно загинула його дуже талановита донька Соломія. Вона була відомою літературознавицею, серед іншого, вона переклала українською «Коханця леді Чаттерлей» Д. Г. Лоуренса.
Невтомний Павличко до кінця залишався активним у громадському житті. Востаннє я брав у нього інтерв’ю для своєї радіопрограми наприкінці 2019 року, і він все ще був у чудовій формі.
Здавалося, він волів тоді зосередитись переважно на ранньому етапі свого життя, висвітлюючи своє становлення як особистості, формування патріотичної життєвої позиції і обрану життєву стратегію.
У поета була одна велика мрія, яку він не встигнув здійснити перед смертю. Він горів ідеєю встановити в Києві пам’ятник західноукраїнському поету, письменнику та громадсько-політичному діячу Івану Франку.
«Богдане, – казав він, – у нашій столиці досі є статуї багатьох російських чи радянських «ідолів», але немає монументів наших найбільших літературних і політичних діячів. Як довго це може тривати?»
Коротко кажучи, Павличко, безперечно, був культурно-громадським велетнем своєї доби, ще й абсолютно неповторним. Він був яскравим втіленням практично столітньої нелегкої історії України, стійкої та життєздатної попри всі труднощі.
Як і у своїй найвідомішій пісні, він сприймав світ не в категоріях «чорного і білого», а в категоріях «червоного і чорного», де червоне означало любов, а чорне – журбу.
Коментарі (0)