На блокпосту молодий український поліцейський підходить до білого мікроавтобуса, який щойно під’їхав. Водій, Гаральд Омланд, опускає вікно, привітно всміхається і подає поліцейському свій паспорт.
– Норвегія?
– Так.
– Я був там, – каже поліцейський. – На кораблі – з Данії до Норвегії.
Він просить Омланда відкрити задню частину фургона, щоб перевірити вміст. Усередині – інвалідні візки, ходунки та милиці, коробки з медикаментами та сумки, повні м’яких іграшок.
Переконавшись, що норвежець – просто гуманітарний волонтер, поліцейський пропонує йому зробити кілька фотографій перед знаком «Ізюм» на в’їзді до міста.
Після фотографування здоровенний норвежець спритно залазить у фургон, витягує звідти загорнуту в поліетилен картонну тацю з десятком шоколадних кексів і пропонує їх солдатам і поліцейським на блокпосту. Вони здивовані, дивляться майже з підозрою, але їхні обличчя світлішають, коли вони бачать кекси.
Весь ліс – у могилах
15 вересня 2022 року, коли українські війська вигнали російських окупантів з Харківщини, вони виявили сотні свіжовикопаних могил у лісосмузі на околиці Ізюма, неподалік старого кладовища.
За даними українських слідчих, було виявлено 447 тіл, у тому числі 414 цивільних – здебільшого жіночих – і 5 дитячих. Більшість із них мали ознаки насильницької смерті, а на 30 були сліди тортур і страти (мотузки на шиї, зв’язані руки, зламані кінцівки тощо).
«Буквально днями знайшли поховану пару з відкритими й розтрощеними грудними клітками, – розповів Kyiv Post у вересні 2022 року Руслан, український солдат із Самбора, який охороняв це місце. – У чоловіка були відрізані геніталії».
Відтоді Ізюм, як і Буча, став синонімом російських воєнних злочинів. Виїхало близько половини населення міста, яке до 2022 року становило 45 000.
Два з половиною роки по тому Омланд повернувся до Ізюма, щоб знову доставляти вкрай необхідну гуманітарну допомогу. Його організація BBrave, можливо, не є найбільшою з тих, що працюють в Україні, але він ставить собі за мету доставити якомога більше допомоги безпосередньо тим, хто її потребує, а не на склади, де її потім розподіляють.
64-річний норвезький волонтер вперше приїхав до України під час Революції Гідності, що розпочалась у 2013 році. З часом він відчув прихильність до цієї країни та її людей. Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, він вирішив піти воювати.
Раніше Омланд був офіцером норвезької армії, в різний час служив як в Арктиці, так і на Близькому Сході. Після восьми років служби в армії він став телережисером і продюсером. Його досвід якнайкраще слугував справі документування бойових дій, але переважив гуманітарний імпульс, і він вирішив доставляти все те, що міг зібрати від щедрих норвежців, безпосередньо тим, хто цього потребує.
«Іноді достатньо просто побачити усмішку на їхніх обличчях», – каже він.
Зранене місто
Шрами Ізюма досі дуже помітні. Більшість розбомблених будівель так і не були відновлені. Росіяни атакували місто приблизно за тиждень після початку повномасштабного вторгнення і вели запеклі бої, намагаючись опанувати стратегічні висоти за його межами.
Окупація тривала шість місяців, після чого, у вересні 2022 року, український контрнаступ не вигнав росіян із Харківщини. Хто міг, той виїхав. Ольга Герман була змушена залишитися, щоб піклуватися про своїх стареньких батьків. Коли українські війська звільнили Ізюм, вона знову могла вільно розмовляти українською мовою, яку вивчала в Харкові та Києві.
Щойно Омланд прибуває до Ізюма з повним фургоном гуманітарної допомоги, Герман з’єднує його з людьми в місті, які її потребують.
Перша зупинка – багатоквартирний будинок у центрі міста, куди він привіз тростину-триногу 90-річній Людмилі Петрівні та ходунки з сидінням 64-річній вчительці, яка нещодавно перенесла інсульт (вона не хоче називати свого імені, щоб не турбувати колишніх учнів, які можуть хвилюватися за її здоров’я).
Потім Омланд під’їжджає до будинку на околиці, куди привіз ходунки для 88-річного Івана Володимировича. Дорогою до його будинку лежить купа уламків. Іван Володимирович розповідає, що в цей будинок влучив «Град» саме тоді, коли українці відвойовували місто. Судячи з антени над вежею, це був якийсь центр зв’язку.
Наступного дня Омланд відвідує 76-річного Валентина, якому потрібен інвалідний візок. У перші дні російського вторгнення він і його сім’я ночували в підвалі. Було ще холодно, і він відморозив ногу. Вона розпухла. Коли нарешті змогли доставити його до лікарні, було вже занадто пізно. Ногу довелось ампутувати.
Ще кілька зупинок – і Омланд передає ходунки, палиці та інвалідні візки, подаровані норвезькими лікарнями, іншим мешканцям Ізюма. Він навіть заїжджає до місцевої пожежної частини, де він знайшов друзів під час свого останнього приїзду до міста.
Скрізь, куди б він не приїжджав, він залишає коробки з кексами, які виготовила і передала норвезька компанія Milba, розташована в його рідному місті Скіні.
«Добре давати людям те, що їм потрібно, – каже Омланд. – Але хочеться й дати їм щось, що їх просто порадує, хоча б ненадовго».
Завжди, коли люди куштують ці кекси, не можна не помітити, як вони радіють.
Під час попередніх поїздок в Україну Омланд більше уваги приділяв бійцям на передовій у Бахмуті та Авдіївці під час найзапекліших зимових боїв.
«Як військовий, який служив в одних із найхолодніших арктичних регіонів, я розумію, що важливо для бойового духу цих людей, – каже Омланд. – Тому я возив вовняні шкарпетки і сорочки. Ніщо краще не гріє за шерсть».
Омланд не дуже добре розмовляє українською, але солдати одразу бачать, що ця людина їх розуміє. І все те, що він робить, – це спроба відновити зв’язки між норвежцями та українцями, які сягають корінням ще Х століття.
Шляхи вікінгів через Київську Русь
Паралельно зі своєю волонтерською діяльністю Омланд працює над документальним серіалом про середньовічних вікінгів та їхні глибокі зв’язки з Київською Руссю.
«Дуже мало людей на Заході чи навіть у Норвегії знають про глибокий історичний зв’язок між скандинавами та українцями», – каже Омланд.
Він пояснює, що засновником династії Рюриковичів, яка правила Київською Руссю, ймовірно, був варязький князь ІХ століття Рюрик, і що велика княгиня Ольга (Хельга) також була норвезького походження, хоча, ймовірно, слов’янізувалася, як багато хто з Рюриковичів до Х століття. Ольга була бабусею Володимира Великого, який навернув Київську Русь у християнство у 988 році.
У документальному фільмі «Легенди вікінгів» Омланд досліджує роки, які Олаф Трюґґвасон, король Норвегії з 995 по 1000 рік, провів у Києві. До сходження на трон Трюґґвасон проводив багато часу при дворі князя Володимиром, а ставши королем, поставив собі за мету охрестити норвежців і зробити християнство офіційною релігією країни, як це зробив Володимир на Русі.
Іншим скандинавом, який перебував у Києві, був Гаральд Харада, який правив Норвегією з 1044 по 1066 рік, поки не загинув у битві на Стемфорд Бридж під час спроби вторгнення до Англії.
Омланд розповідає, як Гаральд прибув до Києва, познайомився з дочкою великого князя Ярослава Мудрого Єлизаветою (Єлисаветою) і попросив у Ярослава її руки. Гаральд отримав відмову, тому вирушив до Константинополя, де став командиром візантійської варязької гвардії і подружився з імператором. Завдяки різним військовим кампаніям у Середземномор’ї Гаральд накопичив великі багатства.
Коли Гаральд повернувся до Києва – багатим і відомим воїном – Ярослав дозволив йому одружитися з Єлизаветою. Вони повернулися до Норвегії, де він правив два десятиліття.
Омланд розповідає історії цих та інших скандинавів, які мандрували водними шляхами Дніпра, як сучасний літописець саги. Сьогодні він є живим втіленням глибоких історичних зв’язків між норвежцями та українцями.
Ці зв’язки знаходять своє відображення у надзвичайній військовій та гуманітарній підтримці, яку Норвегія надає українцям з моменту повномасштабного вторгнення.
Солдати і діти
Після Ізюма Омланд везе медикаменти та кекси на лінію фронту, а потім повезе одяг, підгузки, дитячі милиці та м’які іграшки в онкологічне відділення дитячої лікарні на заході України.
Це вже 14-та поїздка Омланда з гуманітарним вантажем від його фонду BBrave. Що справді вражає, так це радість, яку йому вдається приносити, і люди, які отримують норвезькі подарунки, усвідомлюють атавістичну природу його зусиль. Наші предки допомагають нам зцілитися.