Війна змусила мільйони українців покинути домівки. Вікторія Андрєєва, студентка з Чернігова, після 18 днів у сховищі рідного міста, яке нещадно обстрілювали росіяни, разом із родиною наважилася на виїзд до Німеччини.
Раніше Kyiv Post вже писав про те як українські біженці адаптуються в Європі, зокрема в Британії, Польщі та Німеччині.
Як це – будувати нове життя з нуля, долати бюрократичні перепони, вивчати мову та інтегруватися у суспільство, яке зовсім інше?
Чернігів палає та рішення матері
До 24 лютого 2022 року Вікторія навчалася на архітекторку в “Чернігівській політехніці”. Початок повномасштабного вторгнення застав її вдома, у Чернігові.
“Я живу, жила добре, біля “Епіцентру”, який в перші дні розбомбили. І перші 18 днів я провела у підвалі... сховищі, – згадує Вікторія та додає, – ми там зробили достатньо приємні кімнатки, навіть. Був туалет. Допомагали нашим військовим, робили барикади, знімали номерні знаки з будинків.”
Рішення залишити місто було ухвалене після того, як з’явилася інформація про можливе “вікно” для евакуації машин. Ініціювала виїзд мама Вікторії.
“Рішення приймала більше моя мати, яка в якийсь момент прочитала пост у Фейсбуці, де сказано, що завтра може не настати. І вона вирішила, що так треба це робити і якимось чином вибиратись,” – розповідає дівчина.
Вибір Німеччини, а саме Мюнхена, був зумовлений тим, що там проживала тітка, яка могла надати прихисток, принаймні, на початку.
Довгий шлях до Мюнхена: з автобуса на автобус
Дорога до Німеччини була виснажливою. З Чернігова до Києва їхали понад п’ять годин, потім ще стільки ж по самому Києву. Провівши близько п’яти днів у знайомих під столицею, родина – Вікторія, її мама, брат та собака, що “був просто в кишені” – рушила далі.
“Важкими шляхами з автобусу на автобус ми приїхали до Мюнхена,” – каже Вікторія. Спочатку довелося нашкребти грошей на автобус до Львова, потім ще один платний – до польського Перемишля.
У Перемишлі, в центрі для біженців, вони затрималися не більше п’яти хвилин, бо дивом вдмалося швидко знайти волонтерський мікроавтобус.
“Ми зібрали волю в кулак, сіли туди і поїхали,” – згадує вона.
Дорога до німецького Нюрнберга забрала до 24 годин. Волонтери забезпечили всім необхідним – їжею та грошима на дрібні витрати, адже за кордоном навіть туалет на заправці платний.
У Нюрнберзі, після п’ятигодинного очікування, родина отримала безкоштовні квитки на швидкісний потяг і за дві години дісталася Мюнхена, де їх зустріла тітка.
На питання про вплив незнання німецької мови на поїздку, Вікторія відповідає: “Ми були настільки замучені, що було абсолютно начхати на все... дякувати людям, які стояли там як волонтери і перекладали з української, з російської просто щоб сказати “видайте їм картку, їм треба в туалет”.
Перші враження: ціновий шок та баварська привітність
Перші дні в Німеччині Вікторія майже не виходила з дому. Головним враженням став ціновий шок.
“Від німецьких цін в моєї мами трапилася істерика, навіть думали, що, можливо, доведеться їхати назад. Але потім наш міст єдиний у Чернігові розбомбили, і вже якось і не повернешся,” – розповідає вона.
Щодо німців, то у Баварії, де вона опинилася, люди видалися дуже привітними.
“В Баварії всі дуже-дуже милі люди, можливо, тому що вони просто багаті, і їм не треба думати, що ми [українці – ред.] їхні гроші забираємо,” – ділиться Вікторія, хоча й зазначає, що з часом авторитет українців дещо впав через поведінку декого зі співвітчизників.
Житло, допомога та німецька бюрократія
Після двох тижнів у тітки родина знайшла німецьку сім’ю, готову їх прийняти. Пошуком займалася тітка, і це було непросто.
Знайти саме житло було реально важко. Окреме житло – це неможливо
Спершу вони оселилися в будинку німця, який видався “дуже страшним” і де доводилося опалювати дровами та жити без інтернету.
Пізніше виявилося, що цей чоловік – заможна людина з кількома квартирами, і одну з них він надав родині Вікторії, де вони прожили близько двох років, а зараз винаймають її за повну вартість.
Німеччина, на думку Вікторії, добре впоралася з прийомом біженців, маючи певний досвід. Проте були й проблеми, особливо з документацією через запровадження нового параграфу 24 для українців.
“Це був довготривалий процес, але нам пощастило, бо наш орендодавець також нам дуже допомагав,” – каже вона.
З допомоги родина користувалася “Тафелем” (місцем, де можна взяти безкоштовний одяг або постільну білизна), отримувала державні виплати та оплачені мовні курси. Найбільшою ж допомогою Вікторія вважає підтримку їхнього німецького хоста.
Студентське життя, робота та мова
Зараз Вікторія “достатньо добре влаштувалася”: працює у тренажерному залі, займається спортом, має хобі та продовжує вивчати мови – не лише німецьку, а й англійську, японську та китайську “для себе”.
Вона планує продовжити навчання в Німеччині за системою Dual Studium – поєднуючи навчання на архітектора в університеті з практичною роботою в “Ландрадзамті” (районна адміністрація), яка оплачуватиме її навчання та зарплатню.
Шлях до вільного володіння німецькою був непростим. Почавши майже з нуля (пам’ятала зі школи лише слова “Добрий день” та “ручка”), Вікторія пройшла державні курси від А1 до В1, потім В2-Beruf (професійний), а згодом, завдяки фонду, курси від В2 до С1 при Гете-Інституті.
Німецькі однолітки та культурні нюанси
З німецькими однолітками, зокрема на роботі, Вікторія знаходить спільну мову легко.
Багато вважає, що я з Німеччини, що мене дуже дивує. Коли вони дізнаються, що я десь за кордону, то дивуються, що в мене вже такий рівень
Німці, за її спостереженнями, “достатньо прямі люди, кажуть все чітко”, цінують тишу та порядок (сусіди навіть можуть залишити записку про шум).
З українцями, з якими познайомилася на курсах, також підтримує дружні стосунки.
Німецька кухня, на думку Вікторії, чимось нагадує українську, хоча деякі страви (зазвичай свинина) видаються занадто жирними. Більшість звичних українських продуктів можна знайти, хоча гречку та справжній домашній сир знайти важче, а кефіру взагалі немає.
Найбільше в Німеччині Вікторії імпонує можливість подорожувати завдяки Deutschland Ticket, розвинена інфраструктура та чудова транспортна система. Також їй подобаються місцеві жителі, особливо у Баварії.
Головним мінусом залишається бюрократія.
“Ці закони знають лише ті, хто їх придумав. Постійно намагаєшся зрозуміти, як воно все працює, хоча це майже нереально,” – скаржиться Вікторія.
Також викликає нарікання медична система: хоч страховка багато що покриває (як у випадку з лікуванням її брата), доступ до спеціалістів та сам підхід до лікування відрізняються від українських.
Майбутнє: залишитися у Німеччині, але з думкою про Україну
Найближчі 5 років Вікторія планує навчатися та працювати в Німеччині. Вона бачить себе тут у довгостроковій перспективі, адже її майбутня освіта архітектора буде пов’язана з німецькими нормами.
“Особисто я в Німеччині добре інтегрувалася, тому чому ні,” – каже вона.
Проте, поки що повертатися жити в Україну вона не планує.
“В мене також є погані спогади через війну, буде просто ментально важко там вже жити,” – зізнається Вікторія.
Водночас вона з родиною намагається створити бізнес, орієнтований на українську аудиторію, щоб допомагати співвітчизникам.
Поради та побажання
Українським студентам, що їдуть до Німеччини, Вікторія радить найголовніше: “Не боятися спілкуватися і просити допомоги... Для них це норма. Вони тебе не будуть засуджувати.”
Тим, хто залишається в Україні, вона бажає берегти себе.
Я достатньо сильно поважаю людей, які ризикують своїм життям кожного дня... робіть максимально все, щоб вижити, бо це найголовніше зараз
А українцям за кордоном Вікторія нагадує: “Їм [українцям] тут ніхто нічого не винен. Вони мають самостійно ставати на ноги, а не просто сидіти і казати, яка держава Німеччина, погана... Так, ми бідні і нещасні, але можливо перші два тижні, а далі ми вже маємо щось робити.”
Історія Вікторії Андрєєвої – це шлях від палаючого Чернігова до нового життя у Баварії. Це розповідь про виклики адаптації, силу духу у вивченні мови, складнощі бюрократії та медицини, але й про вдячність за допомогу, нові можливості та чітке розуміння свого майбутнього, нерозривно пов’язаного з Німеччиною, але з серцем, що пам’ятає про Україну.