Якби письменник Франц Кафка був живий сьогодні, він, напевно, не зміг би описати нинішній стан міжнародних відносин, не впавши в ще глибшу депресію, ніж та, що змусила його написати романи «Замок» і «Процес».
Абсурд, який зараз домінує в міжнародній політиці, не дає надії на вихід із штопора.
Хамство, знущання та бандитські погрози вже давно стали інструментами російської «дипломатії». Ми вже звикли до цих проявів «російської культури» і нічого іншого від нашого східного сусіда не очікуємо.
Однак, коли держави з демократичним обличчям, які раніше підтримували територіальну цілісність і демократичні прагнення України, очолюють люди, які живуть за законом джунглів і вимагають поваги від жертв бандитизму, якому самі потурають, абсурд є найменш болючим з обставин, що виникають в результаті, – обставин, які загрожують існуванню України.
Війна виявила чимало абсурду і всередині України – в ухваленні певних судових рішень і в тому, як влада розпоряджається комунальною власністю.
Наприклад, нещодавно Антикорупційний суд відхилив вимогу Міністерства юстиції конфіскувати активи бізнесмена Олексія Попова, який вирішив залишитися в Мелітополі після того, як місто перейшло під контроль Росії.
Заправки, що належать Попову, вже три роки працюють на окупованих територіях. Вони були перереєстровані на російські компанії і забезпечуються газом, який постачається з анексованого Криму.
На шляху до окупованої частини Запорізької області бензовози Попова іноді супроводжують російські військові. Його заправками користуються як місцеві жителі, так і окупаційна влада.
Нещодавно він розширив і диверсифікував свої бізнес-інтереси, почавши купувати й експортувати зерно з окупованої території – ще одне кричуще порушення українського законодавства.
Історія Попова збігається з історіями інших підприємців-колаборантів, але є одна особливо цікава деталь: він досі має бізнес із продажу бензину на підконтрольних українському уряду територіях.
Більше того, через «своїх друзів» Попов зміг перевести прибуток, отриманий у 2024 році від експлуатації нафтобази у Вінницькій області, до Криму – території, підконтрольної Росії.
У своєму рішенні на користь Попова Вищий антикорупційний суд заявив: «Недостатньо доказів того, що бізнесмен безоплатно передавав ресурси [бензин] представникам окупаційної адміністрації». У рішенні суду жодного слова не сказано про факт виведення доходів від українського підприємства на підконтрольну Росії територію.
Варто сказати, що Попов також сплачує податки українській державі, які, природно, йдуть на захист України від Росії.
Чи варто розглядати рішення суду як сигнал для всіх бізнесменів, які залишилися на окупованій території, але зберегли свій бізнес і на підконтрольній Україні території?
Кількість таких підприємців невідома, але їх можуть бути десятки, а то й сотні. Оголосивши їх усіх колаборантами та конфіскувавши їхні активи, суди відріжуть бізнес-еліту Сходу країни від України.
Дозволивши цій бізнес-еліті зберегти свої інтереси на підконтрольних Україні територіях, можна було би впливати як на самих підприємців, так і на їхні регіони зараз і в майбутньому.
Тим не менш, російські спецслужби також стежать за всіма, хто зберігає активи на території, підконтрольній українському уряду.
Оголосити їх «бізнес-колаборантами» буде досить легко, але це може й підштовхнути цих підприємців до політичного колабораціонізму, якщо вони вже не є такими.
Вони можуть з більшою готовністю піти в органи місцевого самоврядування і добровільно стати активними прихильниками окупаційних адміністрацій і самого Путіна.
Чи може за очевидно абсурдним рішенням антикорупційного суду стояти небажання підштовхнути підприємців у цьому напрямку?
Абсурд часто йде пліч-о-пліч із сюрреалізмом, і в сучасній Україні є багато останнього – явищ, вимушених для країни, яка з усіх сил намагається підтримувати хоч якусь видимість нормального життя попри жахливу війну, яка триває на її території.
Зараз на підконтрольній Україні території працюють українські адміністрації усіх окупованих міст. На їхніх сайтах вказані адреси «військових» адміністрацій нині зруйнованих Бахмута чи Покровська – попередні фізичні адреси цих адміністрацій. Фактичні адреси на сайтах не вказані з міркувань безпеки.
Українські чиновники, які «віртуально» керують тимчасово окупованими містами та громадами, набули деяких унікальних професійних навичок, які зазвичай не потрібні в мирний час.
Важко уявити критерії оцінки роботи чиновника в таких умовах, але вони існують і навіть дозволяють головам цих «віртуальних» адміністрацій просуватися кар’єрними сходами.
Місяць тому, наприклад, кар’єрними сходами державної служби просунувся доктор філософських наук Олексій Харченко. Донедавна він працював головою військово-цивільної адміністрації окупованого Сєвєродонецька. У середині квітня його призначили головою військової адміністрації Луганської області, 95% якої перебуває під російською окупацією.
Паралельним, віртуальним життям живуть і українські цивільні аеропорти, діяльність яких була заморожена в лютому 2022 року. Їхні директори та деякі співробітники продовжують ходити на роботу і отримувати зарплатню – звісно, не пілоти чи стюардеси, а директори, заступники директорів, інші адміністратори та фахівці наземних служб.
Виконуючий обов’язки директора Донецького аеропорту отримує невелику для цієї посади зарплатню – менше 570 доларів на місяць. Але поки керівництво аеропорту працює, сам аеропорт можна вважати якщо не працюючим, то принаймні «на балансі держави».