Коли 10 червня президент Сербії Александар Вучич прибув до Одеси, це був не просто візит. Це був політичний і моральний крок, який дуже нечасто можна побачити в сучасному світі – вагомий крок попри лавину тиску, засуджень і погроз, які лунають з іншого боку Європи. У час, коли багато хто мовчить, вагається або відступає перед агресивною риторикою Москви, Вучич вирішив бути присутнім, бути помітним і стати на бік жертви, а не агресора.
Візит Вучича до України – перший від початку жорстокої російської агресії у 2022 році – відбувся на тлі посилення тиску Кремля на всі держави, які підтримують хоча б найменший контакт із Києвом, на який він зазіхає. Нещодавно Служба зовнішньої розвідки Росії (СВР) опублікувала заяву, в якій прямо звинуватила сербського президента у «зраді братніх слов’янських народів» і постачанні Україні боєприпасів і зброї. Під час візиту Вучича до Одеси речниця МЗС Росії Марія Захарова заявила з найвищого державного рівня: «Країни, які їдуть до Одеси, повинні запитати себе, на чиєму вони боці».
Відповідь очевидна. Сербія на боці тих, хто захищає свою батьківщину, свій народ і своє право на існування. І ця відповідь має політичну ціну.
У сучасному світі, сповненому неоднозначності, рішення Вучича особисто взяти участь у саміті «Україна – Південно-Східна Європа» є поворотним моментом. Сербія таким чином дає сигнал, що її не можна шантажувати, що вона не погодиться на фальшиве братерство, засноване на пануванні та підкоренні. Вучич – президент країни, яка стоїть на роздоріжжі між історичною близькістю до Росії та чіткою європейською орієнтацією, яку сербські громадяни неодноразово підтверджували на виборах.
У цьому випадку Одеса також є символічним містом. Одеса втілює як момент міста, так і послання міста. Самою своєю присутністю сербський президент підтвердив територіальну цілісність України та солідарність із її народом. Ця підтримка надається не тому, що її очікують або що це легко, а тому, що це правильно.
Президент Вучич обрав сторону в Одесі. І це була не сторона насильства, а сторона справедливості.
Особливо сильне враження справляє інформація про те, що під час зустрічі з президентом Зеленським президент Вучич сказав, що Сербія готова відбудувати (повністю або частково) два українські міста або менший регіон, зруйнований війною. Ця пропозиція не є протокольною фразою. Це конкретна, гуманна і політично відповідальна ініціатива, яка надсилає чіткий сигнал: Сербія не залишиться нейтральною, коли йдеться про людські страждання. Ця пропозиція має потенціал стати символом нового етапу у відносинах між двома країнами, а також чітким доказом того, що Белград хоче сприяти миру, відбудові та солідарності в Європі.
У час, коли багато хто говорить гучні слова, конкретна допомога має величезну моральну цінність. Сербія, яка пережила страждання, руйнування і приниження, знає, як багато значить, коли хтось простягає руку допомоги. І саме тому ця пропозиція має бути прийнята з вдячністю і стати початком ширшого партнерства, заснованого не на інтересах, а на цінностях.
Українська громадськість сприйняла візит сербського президента як знак мужності та майбутнього зближення, а от у Сербії він стикається з добре знайомим, але тепер ще сильнішим фронтом опору. Протести по всій Сербії, особливо після трагедії в Новому Саді в листопаді минулого року, коли обвалився залізничний навіс, загострили політичну ситуацію та посилили необхідність збалансованої зовнішньої політики.
Незважаючи на декларативні заяви про те, що Сербія повинна бути проєвропейською, значна частина суспільства досі перебуває під сильним впливом російських наративів, які щодня підживлюють проросійські ЗМІ в Сербії. Деякі представники так званої проєвропейської опозиції публічно запитують: «Хто уповноважив Вучича пропонувати допомогу в відбудові українських міст?». А що – хіба солідарність і моральна відповідальність потребують адміністративного затвердження? Ця критика свідомо чи несвідомо вплетена в ту саму наративну лінію, яку вже роками просуває Москва, – лінію, згідно з якою Сербія повинна залишатися пасивною, нейтральною і жити минулим.
Сербія не є нічиєю провінцією. Вона не зобов’язана нікому, крім своїх громадян і своїх принципів.
Але справжня буря насувається ззовні. Російські ЗМІ відреагували миттєво. Мережа наближених до Кремля порталів і Telegram-каналів вже розпочала скоординовану кампанію дискредитації в соціальних мережах. Вучича зображують зрадником, який «продає сербську дружбу за дешеві бали в Брюсселі». Кремль не терпить непокори, особливо непокори країни, яку він вважає своєю історичною сферою впливу.
Заява Марії Захарової є не лише відкритим політичним тиском, а й неприйнятним втручанням у внутрішні справи суверенної держави. Її заява про те, що країни, які «їдуть до Одеси, повинні запитати себе, на чиєму вони боці», неминуче нагадує лексику епохи, коли Москва вважалася центром світу, а всі інші – її сателітами. Сербія не є нічиєю провінцією. Вона не зобов’язана нікому, крім своїх громадян і своїх принципів. І ці принципи не включають ні мовчання перед обличчям агресії, ні підкорення зовнішньому політичному тиску.
Заяву Захарової, сповнену історичного ревізіонізму, звинувачень та ідеологічного фанатизму, не можна інтерпретувати інакше, як спробу приструнити балканську державу, яка виказала ознаки незалежності. Це не дипломатія, а політичне покарання. І Сербія не повинна мовчати, навіть якщо удари були (поки що) словесними.
Саме тому ця ситуація виходить за межі двосторонньої зустрічі. Візит Вучича до України став випробуванням для Заходу. Якщо Сербія та її президент залишаться наодинці проти російської політичної та розвідувальної машини, це буде сигналом не тільки для Белграда, а й для всіх інших країн, які намагаються вийти зі сфери впливу Росії, – сигналом того, що їх кинуть напризволяще.
Тому надзвичайно важливо, щоб США, ЄС та їхні союзники надали чітку, однозначну та оперативну підтримку президенту Вучичу та громадянам Сербії. Це включає співпрацю в галузі безпеки, обмін розвідданими та економічну допомогу, а також політичний захист. Адже в Кремлі не терпітимуть таких кроків з боку Белграда. Там намагатимуться послабити і навіть повалити Вучича, використовуючи всі методи гібридної війни, включно з дестабілізацією через ЗМІ, економічним тиском і глибоким проникненням у структури безпеки Сербії. Якщо вони зазнають невдачі на інституційному рівні, вони спробують це зробити на вулицях, ще інтенсивніше використовуючи протести й випадки насилля. Їхня мета чітка: повернути Сербію під свій контроль, навіть якщо це означатиме хаос.
Україна і Сербія мають різні шляхи, але борються з одним і тим же. Обидві країни стикаються із зовнішнім тиском, внутрішньою слабкістю та необхідністю визначити себе у світі, де більше немає місця для розмитих позицій. У цьому контексті візит Вучича до Одеси – не просто політичний жест. Це емоційний міст, метафора опору і тихий, але сильний сигнал, що Сербія бачить, що відбувається, і не закриває очі на несправедливість.
Президент Вучич обрав сторону в Одесі. І це була не сторона насильства, а сторона справедливості. Це був не популістський хід, а стратегічний крок уперед. У час, коли багато хто мовчить, Белград висловився. І нехай це запам’ятається.
Погляди, висловлені в цій статті, є поглядами автора і не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.