ПІД ПОКРОВСЬКОМ. Критики казали ще минулого року, що Покровськ впаде, але він не впав. Він тримається.
Ціна цієї стійкості дуже висока: постійний артилерійський вогонь, атаки дронів, виснаження, яке гризе розум і тіло десятків тисяч солдатів, які попри все тримають оборону.
Постійний тиск. Виснаження. Кров. Тут, за кілька кілометрів від російських позицій, українські солдати утримують свої позиції і вчиться на помилках, які в минулих боях коштували їм таких опорних пунктів, як Бахмут.
Це історія про те, як Україна бореться зараз – не лише за допомогою дронів і окопів, а й завдяки медикам, які рятують життя, інженерам, які перепрошивають дрони у підвалах, і солдатам, які боронять кожний метр своєї землі. Все це ми побачили в Покровську.
Сьогодні Покровськ захищають кілька українських підрозділів, серед них – 1-й окремий штурмовий полк. У квітні його переформували з батальйону, який тримав оборону вже кілька років.
Минулого місяця, під час так званого «перемир’я», яке Путін оголосив на честь Дня Перемоги, Kyiv Post провів кілька днів із солдатами 1-го штурмового полку і побачив, як воюють його бійці.
Зовсім інше поле бою
«Ми воюємо на новому полі бою», – сказав командир 1-го полку Дмитро Філатов, який брав участь у найзапекліших боях.
Kyiv Post поспілкувався з ним в укріпленому командному пункті під Покровськом, де він дозволив нам поспостерігати за тим, як українці воюють на сучасному фронті. «Це не Бахмут», – сказав він.
Він знає. Він теж там воював. «Бахмут – не було часу. Не було укріплень. Не було висот, – сказав він. – Ми були в низовині».
Це був дорогий урок – місто, зрівняне з землею, російські війська, які переважали числом і озброєнням і мали на своєму боці і місцевість, і час. У Бахмуті навіть елітні українські підрозділи воювали без прикриття.
«Покровськ – інша справа, – сказав Філатов. – Ця позиція тримається вже кілька місяців. Ми її тримаємо. Ми підготувалися. Ми спланували. Ми пристосувалися».
Це видно з ландшафту. Глибокі окопи укріплені деревом і маскувальними сітками. На полях – протитанкові загородження і макети. На відміну від Бахмута, який росіяни змогли оточити, оборонні укріплення Покровська побудовані методично, у кілька рівнів.
Українські командири кажуть, що тепер не йдеться про масштабні, стрімкі наступи. Йдеться про витривалість у війні на виснаження, кінця якої не видно.
Навіть під час так званого «перемир’я» на честь Дня Перемоги, оголошеного Москвою, атаки не припинялися. Три доби поспіль з командного пункту Філатова безперервно було чутно гудіння дронів і вибухи артилерійських снарядів.
«Бої з самого ранку, — сказав Філатов про перший день того «припинення вогню». – «Від двох до шести штурмів на день».
Людські втрати
Філатов тримає лінію фронту, а 28-річна Костянтиніна – начальниця медслужби 1-го полку – рятує людські життя.
В її команді – 26 медиків, які надають допомогу бійцям, що воюють на передовій, відбиваючи майже безперервні атаки.
Її робота починається там, де вибухають снаряди.
«Наша відповідальність – медична допомога, евакуація, стабілізація, – розповіла вона Kyiv Post, сидячи за імпровізованим столом в укріпленому командному пункті, де медичні аптечки були складені в стоси висотою по плечі. – Ми відповідаємо за життя і здоров’я приблизно 2 000 людей».
Зараз війна виглядає інакше, ніж два роки тому. Міни, дрони, непрямий вогонь – більше ампутацій, більше травм голови, більше випадків, коли спорядження і підготовка рятують не завжди.
«Кульові поранення стали рідкістю, – каже Костянтиніна. – Зараз більшість травм – це вибухові травми від дронів».
Але те, що допомагає їй витримати навіть найдовші й найкривавіші дні, – це не лише радість від порятунку життя. Це віра в силу свого народу.
«Найбільше дивує... їхнє бажання жити, – говорить вона про важкопоранених бійців, які проходять кілометри через ворожі лінії, щоб дістатися до безпечного місця. – Вони не здаються. Вони просто питають: «Куди тепер?»»
Така рішучість – усе для Костянтиніної та її команди. Коли хтось стікає кров’ю, немає ніяких звань. Усі беруться до роботи – чоловіки й жінки, ветерани й новачки. Усі отримують однакові завдання і ризикують однаково. «Тут ми всі рівні, – каже вона. – Немає різниці».
А тим, хто спостерігає здалеку – скептикам, байдужим, тим, хто каже, що це не їхня війна, – вона каже. «Приїжджайте й подивіться самі».
Чому вони продовжують боротися
Покровськ тримається, але все може змінитися будь-якої миті.
Нестача боєприпасів і спорядження — щоденна реальність. Українські війська економлять кожну кулю, кожен дрон, кожен заряд батареї. «Ми не стріляємо, поки вони не стріляють, — каже командир полку. — Бережемо боєприпаси».
На запитання, чого найбільше потребує українське військо, Філатов відповів без вагань: «Перш за все – протиповітряна оборона. Не для нас, а для цивільного населення».
А на полі бою? – «Нам потрібні Бредлі... перевірені часом. Ми використовуємо їх із повагою».
У списку його пріоритетів також посилення авіації. «F-16 дають нам перевагу в повітрі», – сказав він і зазначив, що саме кілька літаків F-16 в арсеналі України дозволили ЗСУ зайти в Курську області Росії минулого року, що забезпечило Києву важливу стратегічну перемогу.
Однак зброя сама по собі не виграє війну. У закінченні війни глобальна ринкова політика може відіграти більшу роль, ніж будь-який пакет озброєнь. «Економічний тиск – найефективніший спосіб боротьби з Росією, – сказав Філатов. – Ми не просимо всього. Ми просимо лише того, що може змінити ситуацію».
Філатов не має ілюзій щодо того, що стоїть на кону, і відверто говорить про ставлення та дії Заходу:
«Те, що люди досі вірять словам Путіна, викликає у мене посмішку. Путін – маніпулятор. Європа досі бачить у ньому президента. Ми бачимо диктатора».
Ця прірва – між тим, як війну бачать за кордоном, і тим, як її переживають тут, в окопах, – визначає все.
Бо в таких місцях, як Покровськ, війна – це не щось теоретичне. Це не про шокуючі твіти чи порожні декларації мирних самітів.
Це про виживання.