Історична перспектива неминуча для Польщі та України, які пережили одні з найбурхливіших подій ХХ століття. Складним завданням для тих, хто хоче зміцнити польсько-український альянс, зараз є те, як уникнути політизації спірних питань.
Міхал Куявський: Яку сферу діяльності міністерства культури ви вважаєте особливо важливою в контексті польсько-українських відносин?
Ганна Врублевська: Для мене пріоритетом є як минуле, так і майбутнє — маю на увазі також сьогодення.
МК: Суспільні настрої в Польщі свідчать про те, що історія залишається домінуючою темою. Польсько-українська міжурядова комісія, що діє під егідою міністрів культури, працює над питаннями історичної пам’яті. Чим саме займається ця комісія?
ГВ: Її завданням є організація адміністративних і юридичних аспектів, пов’язаних з ексгумаціями як поляків, так і українців.
МК: Всупереч поширеній думці, ексгумації стосуються не лише Волинської різанини 1943 року?
ГВ: Від самого початку ми чітко дали зрозуміти, що йдеться не лише про Волинь. Інститут національної пам’яті подав кілька заявок, частина з яких стосується солдатів Війська Польського, які загинули у 1920 і 1939 роках. Останній дозвіл на проведення робіт у селі Збоїська стосується солдатів початку Другої світової війни. Наші спільні зусилля охоплюють також українські могили в Польщі.
МК: Як просувається ця робота? Чи обидві сторони виправдовують очікування одна одної?
ГВ: Я б охарактеризувала атмосферу як атмосферу порозуміння, хоча найкраще на це запитання можуть відповісти співголови комісії — Андрій Надзьос і Павел Коваль. Разом із Миколою Точицьким (колишнім заступником міністра закордонних справ України) ми домовилися, що комісії повинні залишатися невеликими й орієнтованими на конкретні дії.
Нашою метою було виявити юридичні та адміністративні перешкоди в обох країнах, які заважають ексгумаціям. Ми обмінюємося інформацією, і наступна зустріч має відбутися протягом тижня. Тим часом запити на ексгумацію обробляються в адміністративному порядку. У Пузниках роботи вже завершені. Роль комісії полягає в тому, щоб виявити бар’єри та допомогти їх усунути.
МК: Як вплинула на цю роботу президентська кампанія в Польщі? Президентом став Кароль Навроцький, президент Інституту національної пам’яті.
ГВ: Переговорний процес відбувається прозоро. Окрім комісії, є також група стейкхолдерів — представників інституцій, організацій та державних установ. Кароль Навроцький брав участь у першій зустрічі цієї групи ще до того, як балотувався. Тоді він заявив, що не буде політизувати це питання.
МК: Чи вірите Ви, що ця обіцянка була дотримана?
ГВ: На мою думку, робота з ексгумації, що триває, не була використана для політичної вигоди під час передвиборчої кампанії. Після завершення робіт у Пузниках на зустрічі в міністерстві були присутні представники Фонду “Свобода і демократія”, Інституту національної пам’яті та Поморського медичного університету. Ми всі говорили в один голос.
МК: Тривалий час невирішене питання Волині продовжує викликати глибокі емоції. Ставлення громадськості до України погіршується. Як можна вирішити цю проблему?
ГВ: Україна є важливим партнером у багатьох вимірах, не лише історичному. Культурна співпраця також має для мене вирішальне значення. Економічні відносини, серед іншого, розвиваються добре. Якнайшвидший вступ України до Європейського Союзу є в інтересах Польщі, і ми робимо все можливе, щоб допомогти їй виконати необхідні вимоги.
МК: Вас не турбують суспільні настрої?
ГВ: Якщо ми будемо підтримувати добру комунікацію і уникати політизації відносин — що важко, але можливо — ми зможемо запобігти глухому куту. Історичний діалог ще не повністю політизований, і ми повинні це зберегти.
МК: Чи справді історичний діалог все ще деполітизований?
ГВ: На мою думку, так — поки що. І для нас, і для української сторони культура пам’яті є надзвичайно важливою, що, природно, несе в собі спокусу впливати на неї або використовувати її. Але кожна сторона має право формувати власний наратив, зберігати свою культуру пам’яті, згадувати факти, які відповідають її власному досвіду. Важливо, щоб цей діалог вели історики, а не політики.
Тому що історики будуть обговорювати факти, а не поточну політику. Я буду підтримувати діалог між істориками на всіх рівнях, але не маю наміру брати в ньому участь як міністр культури. Не тому, що мені це нецікаво, а тому, що такий діалог має підтримуватися державою, але залишатися низовим, предметним і вестися експертами та істориками.
МК: У своєму інтерв’ю Financial Times Ви сказали: “Наші музеї не можуть працювати в рамках теоретичного поняття безпеки”. Втрати України оцінюються в мільярди доларів, зруйновані тисячі культурних об’єктів. Яким є нинішній стан підготовки до захисту культурної спадщини?
ГВ: На кожній зустрічі з нашими українськими партнерами нам показували оновлені карти втрат. Іноді цифри змінювалися від дня до дня — Одесу могли бомбардувати вночі, і цифри зростали. Це було дуже зворушливо. Ми стали свідками того, про що раніше уявляли лише теоретично — збереження колекцій. Ми допомагали нашим українським колегам з консервацією та зберіганням експонатів. Вони, своєю чергою, ділилися своїм воєнним досвідом. Я не можу публічно розголошувати деталі наших дій.
МК: Чи переміщуються і зберігаються українські колекції за кордоном, наприклад, у Польщі?
ГВ: Я б не говорила “зберігаються” — українські колекції виставлялися і виставляються в польських та інших міжнародних музеях. Музей сучасного мистецтва у Варшаві спільно з київським Мистецьким Арсеналом організовує Київську бієнале. У Лодзі зараз проходить виставка “В очах циклону. Модернізм в Україні”. До кінця березня цього року в Королівському замку у Варшаві проходила виставка “Кабінет європейського мистецтва. Шедеври з Національного музею мистецтв Богдана та Варвари Ханенків у Києві”. Це важлива дискусія — якщо війна триває два-три роки, колекції можна сховати, але якщо вона затягується, ми не можемо дозволити людям забути про них. Вони є частиною їхньої ідентичності та культури.
МК: “Культура є невід’ємною частиною національної безпеки”, — сказали Ви в Ужгороді на Українській культурній конференції. Що Ви мали на увазі?
ГВ: В Україні це дуже очевидно. Незважаючи на війну, інтерес до культури зростає. Театри збирають аудиторію, продається більше книжок. Культура є частиною боротьби за ідентичність — йдеться не лише про боротьбу за територію, а й за ідентичність, культуру та мову.
МК: Дедалі більше українських письменників перекладають іноземними мовами, і не лише канонічними.
ГВ: Безумовно. Українська культура привертає все більше уваги, а українська громада в Польщі стає все більш інтегрованою, водночас прагнучи зберегти доступ до своєї культури, яка є частиною європейської культури.
МК: Чи можна вважати поширення культурної спадщини формою деколонізації? Західні голоси все ще іноді описують війну як “сімейну сварку”.
ГВ: Так, дійсно. Великі музеї, такі як MoMA, почали переоцінювати маркування авангардних художників. Що означає “російський авангард”? Це колоніальний термін. Багато з цих художників мали польське, білоруське, українське чи єврейське коріння і не ідентифікували себе з російською культурою. Це важлива поправка з точки зору ідентичності, яка також важлива для нас.
МК: Тривають дебати щодо Інституту Пілецького та його Центру Лемкіна, який документував російські воєнні злочини. Однак робота була зупинена. Чому?
ГВ: Центр Лемкіна працює в структурі Інституту Пілецького. Ця установа ніколи не була належним чином врегульована. Ми розглядали можливість перевести його до Центру Мерошевського, але зрештою вирішили залишити його там, де він є. Зараз розробляється стратегічний план його діяльності. Зібрано понад 800 свідчень, які зараз аналізуються та опрацьовуються. Ніколи не було думки припинити цю діяльність. Продовження роботи Центру у сфері складання звітів та документування російських злочинів в Україні було і залишається вкрай важливим. Важливо розробити формат, який зробить цю діяльність більш корисною, у консультаціях з українською стороною.
МК: Але нові свідчення не збираються?
ГВ: Зараз дуже важливо систематизувати і професіоналізувати весь процес. Ми працюємо над цим з українськими організаціями. Першим почав документувати ці злочини Центр Лемківа, але сьогодні є багато таких структур — як державних, так і недержавних. Вони сигналізують про необхідність підтримки в опрацюванні та архівуванні матеріалів. Варто нагадати, що засновник центру Рафал Лемкін був юристом і автором терміну “геноцид”. Місія центру полягає не лише в документуванні, а й у тому, щоб свідчення могли бути використані як докази в процесах, що стосуються злочинів проти людяності, в тому числі в міжнародних трибуналах.
МК: Яке майбутнє команди, яка збирала ці свідчення?
ГВ: Команда Центру Лемкіна складається з людей, які працюють в Інституті Пілецького у Варшаві — як поляків, так і українців. Їхня робота триває.
МК: Але майбутнє тих, хто збирав свідчення безпосередньо в Україні, залишається невизначеним.
ГВ: Співпраця з цими людьми закінчилася кілька місяців тому, коли закінчився термін дії їхніх контрактів. Після оцінки було прийняте рішення зосередитися — разом з українською стороною — на опрацюванні вже зібраних матеріалів, що є в наших спільних інтересах.