Едвард Акроут — британсько-французький актор, режисер, художник і засновник благодійної організації Art Shield, яка підтримує митців, що зазнають цензури, переслідувань або живуть у зонах конфлікту.
В інтерв’ю Kyiv Post він розповідає про своє перше знайомство з Україною та її трансформацію, магнетизм Києва, роль мистецтва у формуванні іміджу країни та як протистояти втомі від війни росії проти України, проти цивілізованого світу. Едвард приїхав нині в Україну, щоб взяти участь у щорічному мультикультурному фестивалі високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage.
Ваш перший візит в Україну відбувся у 2013 році, до Революції Гідності. Ви приїхали сюди, щоб зняти фільм про Голодомор. Якою ви побачили Україну тоді? Як сприймали спочатку? Як змінилося ваше ставлення до неї за ці роки?
Едвард Акроут: Моє ставлення до України змінювалося разом із самою країною. Я вперше приїхав у грудні 2013-го — тоді ми знімали американський фільм про Голодомор («Гіркі жнива» (Bitter Harvest) — канадський кінофільм (2017) про історію кохання в розпал українського Голодомору 1932—1933 рокіів — прим.ред.). Це був початок Майдану, атмосфера кипіла. Виробництво призупинили через протести. Я пам’ятаю, як члени знімальної групи сперечалися, якою мовою говорити — українською чи російською. Тоді це була країна з дуже різними культурами.
Коли я повернувся у 2022-му, мене вразила солідарність, глибина, смирення. Люди зросли зсередини. Моє розуміння України змінилося кардинально. Навіть якщо ти був тут під час Майдану, ти міг не усвідомлювати глибину української ідентичності, культури, історії. І я не соромлюся це визнавати — багато європейців і американців проходять той самий шлях. Саме тому ми заснували ArtShield — ми побачили величезний розрив між рівнем талантів в Україні та тим, як мало світ про це знає.
Кремль хоче, щоб люди в Києві прокинулися і сказали: «О, я думав, що я українець, але насправді я росіянин». Але між росіянами та українцями — мовна, культурна, історична… прірва. І саме українська культура — ворог номер один для російського режиму, який прагне поглинути українську ДНК, талант, геній і представити це як російське.
Тому так важливо, щоб українське мистецтво було включене в освітні програми по всьому світу.
Більшість іноземців, з якими я спілкувалася під час великої війни, кажуть, що відчувають в Україні особливе місце сили, бо тут, у нас, особливо відчутна жага до життя; як заявлено у гаслі цьогорічному фестивалі Bouquet Kyiv Stage «Серце Європи б’ється в Україні». В одному із своїх інтервʼю ви пригадали свою бабусю, яка розповідала, що жила в Лондоні під час бомбардування. І вона сказала, що там було багато жаху, багато горя, але це був найкращий час у її житті в сенсі духу. Ви часто приїжджаєте до нас, вас не лякають ані бомбардування та інші виклики воєнного стану. Чому? Що для вас є магнітом в Україні?
Після однієї з наймасштабніших атак восени 2022 року, коли стався блекаут, я на власні очі побачив, як люди з ліхтариками йдуть на вистави в театри. Це розпалило мою пристрасть, бо я — професійний актор. Я зрозумів, наскільки важливим є мистецтво, якому я присвятив життя. Саме тоді я вирішив допомагати українському мистецтву.
Сумарно з усіма приїздами з початку повномасштабної війни я провів в Україні понад рік. Іноді мені здається, що я отримав більше, ніж віддав. Західний світ, у якому я виріс, здається мені безцільним. Покоління моїх бабусь і дідусів знало, що таке боротьба за важливе. А ми — ні. Ми вважали, що статус-кво не потребує захисту.
Але бачити, як художники йдуть на фронт, як кожен прошарок суспільства жертвує собою — це надихає. Українці борються за цінності, які належать до колективної культури Заходу. Ідея Заходу існувала ще за часів Кіра Великого в Персії. Вона не про географію... Це ідея прогресу, толерантності. І бачити, як люди готові віддати за це життя — це невимовно неймовірно!
А Київ має особливий магнетизм. Це місто як старе дерево. В ньому є щось дуже глибоке, дуже особливе. І це викликає залежність. (Усміхається.)
Цікаво, що вся ваша родина — ви і ваша дружина Шелбі Вайлдер, відома журналістка та режисерка-документалістка — щиро залучені в те, що відбувається в Україні. Шелбі неодноразово відвідувала лінію фронту та прифронтові міста, написала книгу. Що Україна означає у вашому з дружиною житті?
Ми обоє відчуваємо, що Україна — це частина нашого життя, наша місія. Шелбі приїхала в Україну навесні 2022-го. Вона — журналістка, режисерка-документалістка, міжнародний кореспондент Newsmax. Я познайомив її з людьми зі світу мистецтва, з якими підтримував зв’язок ще з 2013-го. Шелбі робить Божу справу.
Як на вашу думку, що передусім допоможе подолати в інформаційному просторі з втому від війни в Україні?
Ми не можемо боротися з інформаційною втомою лише емоціями. Це короткострокова стратегія. Нам потрібно мислити системно. Саме тому ми в ArtShield працюємо над двома ключовими напрямами: створенням інституційної присутності українського мистецтва у світі та освітніми програмами.
Українське мистецтво досі не має належної інфраструктури, яка б протистояла російському культурному впливу. Люди в багатьох країнах уперше почули про Україну лише через війну. І в цьому сенсі кремлівська пропаганда працює ефективніше — вона була системною десятиліттями. Якби школярі в Європі чи США знали, що Україна — це країна з власною історією, культурою, мовою, то факти самі говорили б за себе. Пропаганда не мала б шансів.
Проблема не в тому, що люди помиляються. Проблема в тому, що вони недостатньо поінформовані. Україну часто сприймають як жертву, а не як джерело цінностей. Але тут, в Україні, — неймовірний потенціал: технології, мода, кіно, інженерія, мистецтво.
Ми повинні показувати українських митців поряд з іншими світовими іменами — не лише через призму війни. Люди приходять на культурні події, бо їм цікаво. А вже потім вони відкривають для себе глибину українського контексту.
Біль ізолює. І ми не можемо будувати комунікацію лише на ньому. Люди мають свої проблеми — інфляція, рахунки, стрес... Тому контент має бути якісним сам по собі.
Які культурні події часів повномасштабного вторгнення, на вашу думку, справили особливе враження на світову аудиторію й чому?
Фільм «20 днів у Маріуполі» — це зразок. Від продакшену до промоції — все було зроблено бездоганно. Це має надихати. Так, бувають прикрі моменти — як вручення «Оскара» російському фільму «Анорі». Але вони вклали 2 мільйони у виробництво і 18 мільйонів у кампанію. Це працює.
Україна має таланти, має ресурси та має право на глобальний вплив. Потрібно лише об’єднати зусилля. Фестиваль Kyiv Art Sessions — це приклад того, як можна досягти результату з мінімальним бюджетом. Ми провели чотири фестивалі в Лондоні, в Old Session House — історичній будівлі, де працював Діккенс над своїм романом «Пригоди Олівера Твіста». Створення та організація мистецького фестивалю Kyiv Art Sessions принесло нам міжнародні нагороди, зокрема SABRE Awards 2025 у категорії Educational and Cultural Institutions, увагу преси. А ще ми активно просували художника Гамлета з Харкова, який потрапив на шпальти New York Times. Все це стало можливим завдяки партнерству з Paradox, Дом Майстер Клас, Девісом Річардсоном, який зробив неймовірну роботу з просування української культури в медіа.
Ви згадали Kyiv Art Sessions. Моє наступне запитання: що потрібно зробити, щоб зробити цей фестиваль більш популярним серед британської аудиторії, особливо британців?
Ви повинні зрозуміти, що ми провели Kyiv Art Sessions, маючи бюджет, як на барбекю. Усі ці ініціативи були самофінансуванні за підтримки меценатів Дома Майстер Клаc, Євгеном Уткіним. Ми могли б зробити набагато більше, якби вклали більшу суму грошей. Гроші відіграють важливу роль, коли ви хочете охопити певну аудиторію. Ось чому я кажу, що це дуже важливо. У нас є ще один партнер, Vivid Fusion (засновник фундації Максим Вітик —- прим.ред.). Ця фундація робить музейні репродукції українського національного мистецтва. Ми разом працюємо над проєктом, який збираємося представити в Лондоні та в ЮНЕСКО, у співпраці з The Shadows Project і Stolen Arts Initiative. Це один зі способів залучити іншу аудиторію.
Цитую вас з нашого попереднього піврічної давнини інтерв’ю: “Українська культура несе в собі надзвичайну вагу та силу, і дуже важливо, щоб її історія була не лише збережена, але й посилена в усьому світі. яскрава культура України готова здійснити безпрецедентний вплив на світ”. Отже, нам дуже потрібні такі зарубіжні культурні амбасадори, як ви з дружиною Шелбі Вайлдер. Який наш спільний алгоритм на найближчий час?
Я думаю, що найголовніше – це об’єднати ресурси. Ми маємо лобіювати інтеграцію української історії та мистецтва в освітні програми. Це має бути спільна робота: з міністерствами культури й освіти України, дипломатами, колекціонерами.
Якщо найдорожчий витвір українського мистецтва продано за $160,000, а твір з Ефіопії — за $10 мільйонів, це означає, що ми просто не зробили домашню роботу. Є чіткі кроки для оцінки мистецтва. І якщо ми їх зробимо — виграють усі.
Це не про індивідуальні зусилля. Це про коаліцію. Є приклади націй, які об’єдналися і просунули свою культуру. Ми маємо зробити те саме.