Прийняття резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), яка передбачає створення платформи для діалогу з російською опозицією за моделлю співпраці з білоруськими опозиційними силами, викликало суперечливу реакцію.
Для української делегації це стало, без сумніву, неприємним сигналом: лобістський вплив представників російської опозиції у ПАРЄ виявився сильнішим за аргументи української сторони, яка наполягала, що повернення росіян у міжнародну політику є неприпустимим, доки триває агресія проти України.
Головним випробуванням для російської опозиції — як у ПАРЄ, так і поза нею — стане «національне питання», тобто її ставлення до колоніальної політики, на якій століттями тримається імперська система Кремля. У цьому контексті чеченське питання залишається лакмусовим папірцем справжньої демократичної зрілості російської опозиції.
І якщо інші народи Росії можуть говорити про внутрішню колонізацію, то чеченці фактично перебувають під окупацією. 18 жовтня 2022 року Верховна Рада України офіційно визнала це, ухваливши постанову, якою засудила окупацію Чеченської Республіки Ічкерія Російською Федерацією.
Аналітики застерігають, що попри зміну риторики, погляди російської опозиції по суті залишаються в руслі імперського мислення Кремля
Для російської опозиції тривала багаторічна окупація, з усіма її жахами, не є й не може бути абстрактним питанням. Якщо вона визнає рішення Верховної Ради та готова вибудовувати відносини з Чеченською Республікою Ічкерія на основі Договору про мир і принципи взаємин, підписаного 12 травня 1997 року в Кремлі президентами Борисом Єльциним і Асланом Масхадовим, тоді в цієї опозиції з’явиться шанс на справді змістовне майбутнє.
Якщо ж вона проігнорує це питання, то побоювання багатьох аналітиків підтвердяться: попри зміну риторики, погляди російської опозиції по суті не відрізняються від імперського мислення Кремля.
Звісно, російська опозиція не є однорідною. Так, ще у 2017 році російський економіст Андрій Ілларіонов, один з авторів Берлінської декларації російських демократичних сил, підписаної у Брюсселі, від імені опозиції уклав спільну заяву з урядом Чеченської Республіки Ічкерія у вигнанні, підтвердивши визнання Договору 1997 року та готовність будувати відносини на його основі.
На протилежному полюсі — Михайло Ходорковський, чиї висловлювання залишаються відверто імперськими. У грудні 2013 року, відповідаючи на запитання про можливе відокремлення північнокавказьких республік, він сказав, що «війна — це дуже погано», однак особисто готовий воювати за територіальну цілісність Росії і навіть певною мірою вважає себе націоналістом.
У серпні 2022 року, вже під час війни проти України, Ходорковський підтвердив цю позицію, заявивши: «Крим і Донбас — це Україна. Північний Кавказ — це Росія».
А в інтерв’ю у травні 2024 року він визнав, що фінансував і матеріально підтримував російську армію та спецпідрозділи МВС під час чеченських воєн, додавши, що підтримував саме рішення розпочати війну. На запитання журналіста, чи був він обізнаний про воєнні злочини російської армії в Чечні, Ходорковський відповів ствердно — а коли його запитали, чому попри це він продовжував фінансування, цинічно зазначив: «Вони ж наші».
Тим часом у найновішій версії Декларації російських демократичних сил від 30 квітня 2025 року, у третьому пункті прямо зазначено: «Проведення імперської політики — як усередині країни, так і за її межами — є неприпустимим».
Отже, цей майбутній «імперський тест» стане вирішальним для російської опозиції. Він покаже, чи справді ми спостерігаємо формування нової демократичної культури, чи лише тимчасову політичну конструкцію, у якій антиімперська риторика залишається не більш ніж ситуативним інструментом.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.