Нещодавно я представив доповідь на Міжнародній конференції EUROPAST під назвою «Минуле й майбутнє публічної історії», яка відбулася 9–10 жовтня 2025 року в Університеті Вільнюса, Литва.
Моя презентація мала назву: Покарання й дисципліна: каральний поворот у політиці пам’яті (Україна та поза її межами, 2015–2025)».
Нижче — короткий виклад основних тез.
- Україна нині посідає перше місце в Європі за кількістю судових рішень щодо порушень кримінальних статей, спеціально створених для заборони певних історичних символів.
- За буквою закону санкції за порушення «законів пам’яті» в Україні є одними з найсуворіших у Європі.
- Країна веде екзистенційну війну — контекст, який суттєво впливає на її підходи до примусового регулювання історичної пам’яті та каральної політики.
- Україна є особливо показовим прикладом реалізації законодавства про пам’ять у його найрадикальнішій формі — процесу, який координує вузьке коло діячів, що скористалися унікальним збігом обставин.
Статтю 436-1 Кримінального кодексу України було запроваджено Партією регіонів і комуністами у січні 2014 року в межах пакета так званих «диктаторських законів». Її метою було боротьба із запереченням або виправданням злочинів фашизму та неонацистської ідеології.
У травні 2015 року, після рекомендацій Венеційської комісії, група українських депутатів подала законопроєкт із поправками до статті 436-1, які мали на меті декриміналізувати окремі дії.
Однак документ понад три роки залишався без змін — ніхто не наважувався винести його на розгляд парламенту.
Прихильники каральних заходів, з очевидних причин, не виявляли особливого ентузіазму щодо перегляду закону, і ініціатива зрештою втратила актуальність.
Ця законодавча інерція засвідчила відсутність інституційної готовності переглянути або пом’якшити чинну політику — навіть попри тривалу критику з боку юристів та експертів.
У результаті стаття 436-1 залишилася чинною в оновленій, але первісній редакції, і продовжила слугувати основним правовим інструментом реалізації символічних і каральних аспектів української політики декомунізації та дерусифікації.
Таким чином, ту саму статтю почали використовувати ті, проти кого вона була спочатку спрямована, — для покарання за «виробництво, розповсюдження та публічне використання символіки комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, зокрема у формі сувенірної продукції, публічного виконання гімнів СРСР, УРСР (Радянського Союзу), інших союзних чи автономних радянських республік або їхніх фрагментів на території України, за винятком випадків, передбачених частинами другою та третьою статті 4 Закону України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”».
Результати:
Кримінальні провадження, відкриті у 2015–2021 роках — 334, із них завершилися вироками — 24.
Кримінальні провадження, відкриті у 2022–травні 2025 року — 896, із них завершилися вироками — 307.
Дії, за які призначали покарання: фізичне демонстрування забороненої символіки — футболки, банери, листівки, наліпки тощо (51 випадок серед проаналізованих); публікації у соціальних мережах та вподобання таких публікацій (228 випадків серед проаналізованих).
Соціальний профіль обвинувачених:
Серед 279 осіб, включених до аналізу, 124 були безробітними або неофіційно працевлаштованими, 84 — пенсіонерами, 23 — людьми з інвалідністю. Інші — працівники сфери послуг, робітники, малі підприємці, учителі тощо.
Більшість справ стосувалися публічної демонстрації символіки комуністичного режиму. Випадки демонстрації нацистської символіки (оскільки неонацистська окремо не згадується в законі) становили менше десяти.
Механізм реалізації
У переважній більшості випадків обвинувачені визнавали провину, охоче співпрацювали зі слідством і демонстрували в суді «щире каяття». Зазвичай, за участі адвоката (здебільшого призначеного державою), вони укладали угоду зі стороною обвинувачення, визнавали провину та погоджувались не оскаржувати вирок у майбутньому.
У таких ситуаціях тюремне покарання, як правило, замінювали умовним терміном різної тривалості — від одного до трьох років.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.