Коли Оксана Кривізюк у 2015 році приїхала до штату Вашингтон із двома малими дітьми, вона зіткнулася з типовою для іммігрантів проблемою: як передати їм мову й культуру в середовищі, де поза церковними громадами українського життя майже не було.
Вже за місяць вона відкрила власну школу.
«Ми просто вирішили, що залишаємося сам на сам із цим викликом», — сказала Кривізюк. Її дітям тоді було п’ять і три роки. Єдині україномовні програми поблизу її дому працювали при церквах у форматі недільних шкіл із релігійним навчанням. І хоча вона поділяє християнські цінності, сама вона не є активною прихожанкою жодної церкви, тому шукала інше рішення.
«Школа має бути відокремленою від церкви чи релігії, — сказала вона. — Це вибір дитини або рішення родини. У сімей різний досвід, тому нам був потрібен простір, який дає дітям свободу».
Ініціатива, що стартувала з восьми дітей, які збирались у залах місцевої бібліотеки, згодом оформилася в «Толоку» — діючий Український культурний центр, який нині навчає 80 учнів і, крім традиційних народних свят, організовує винні дегустації, мистецькі виставки та покази мод.
Ця трансформація відображає ширші зміни в українській діаспорі США. Із прибуттям нових хвиль іммігрантів — спершу після російського вторгнення в Крим у 2014 році, а згодом після повномасштабного вторгнення у 2022-му — вони вибудовують інституції, що відрізняються від тих, які їхні попередники створювали покоління тому.
Пошук простору, формування спільноти
Упродовж кількох років школа щосуботи вранці кочувала різними публічними бібліотеками. Кривізюк та інші батьки протягом однієї години викладали мову, а потім ще годину присвячували таким заняттям, як історія, географія, вишивка чи рукоділля. Пошук постійного приміщення залишався головною проблемою.
«Ініціатива — це добре, але дуже складно орендувати щось лише на дві години в суботу, — сказала вона. — Громадські центри зазвичай повністю зайняті».
У 2023 році Кривізюк звернулася до місцевої української асоціації з проханням допомогти знайти постійний простір. Відповіді вона не отримала, тож разом із невеликою групою однодумців взяла справу у свої руки. Вони підписали договір оренди, створили неприбуткову наглядову раду й уже у вересні відкрили двері «Толоки». Формування повноцінної системи управління зайняло рік, але громада підтримала ініціативу. Сьогодні, попри свою незалежність, «Толока» регулярно співпрацює з асоціацією.
Нині «Толока» розміщується в орендованій будівлі у Белв’ю з щомісячною платою $8 500. «Толока» означає «спільна праця» українською і відсилає до традиції, коли сусіди збираються разом, щоб допомогти з жнивами чи будівництвом.
Щомісячний бюджет центру становить близько $11 000, включно з оплатою праці вчителів. Кривізюк наполягає на погодинній ставці $30 для викладачів, щоб проєкт залишався стабільним. Школа приймає всіх дітей незалежно від платоспроможності родини. Середній добровільний внесок становить $60 на місяць за дві години навчання.
«Мета не в прибутку, — сказала вона. — Головне — щоб діти залишалися в школі».
Більше ніж уроки мови
Вік учнів — від трьох з половиною до 17 років. Заняття відбуваються щосуботи, групи збирають невеликі — не більш як 12 дітей на одного викладача. Українські підручники, як з’ясувала Кривізюк, погано підходять дітям, які зростають у системі американської освіти, тому вона разом із вчителями розробляє власні навчальні матеріали, експериментуючи з ними щороку.
«Двох годин замало для вільного володіння мовою, — визнала вона. — Але цього достатньо, щоб діти розуміли, читали, писали і — що для нас найважливіше — пишалися тим, що вони українці».
Багато учнів походять із родин, де вдома говорять російською або вже повністю перейшли на англійську. Для них ці дві суботні години важливі не лише для вивчення слів — вони допомагають відчути зв’язок із мовою та Україною.
Деніел Галіант, українець за походженням зі штату Вашингтон, розповів, що виріс зі складним ставленням до власної мови. «Я зростав в українській євангельській родині, але моє відчуття українськості часто затьмарювалося тим, що в школі, церковному середовищі та повсякденному житті домінувала російська. Тож користуватися українською мовою доводилося переважно лише в побуті вдома.».
Власний 16-річний син Кривізюк, який почав навчатися у школі з моменту її відкриття, нині здебільшого спілкується англійською. Як і багато підлітків, він проходив етапи сумнівів, навіщо йому українська. Школа показує практичний сенс української мови через фестивалі, свята та спілкування з ровесниками.
«Зараз у нас близько 30 підлітків, — сказала Кривізюк. — І це неймовірно».
Нова модель діаспори на Північному Заході США
«Толоку» відрізняє від старших українських організацій насамперед підхід до формування спільноти. Замість того щоб зосереджуватися переважно на вшануванні історичних постатей на кшталт поета Тараса Шевченка, портрет якого й досі висить у бібліотеці центру, тут проводять сучасні благодійні заходи, мистецькі виставки та світські події, розраховані на молодших українських американців.
«Старші організації тримаються за традиційні формати, — сказала Кривізюк. — Молодші волонтери приносять нові ідеї — покази мод, винні дегустації, сучасні виставки».
«Українські американці в районі Великого Сіетла давно прагнули мати власний простір для об’єднання громади», — сказала Катерина Седова, позаштатна старша наукова співробітниця Євразійського центру Atlantic Council.
«Діаспори кожного покоління формують власну версію української культури… але культура — це живе й динамічне відображення прожитого досвіду. Фізичні простори, як-от українські центри, надають цьому досвіду форму й допомагають долати розрив між українцями у США та тими, хто живе в Україні, особливо під час війни», — зазначила вона.
За її словами, такі центри також знайомлять ширшу американську аудиторію з Україною через кулінарію, кіно та спільні культурні події — «останні три фути дипломатії», як вона це назвала.
Центр існує без грантів, покладаючись натомість на меценатів, які покривають близько 40 відсотків бюджету, продаж квитків на заходи, оренду простору та два великі фестивалі на рік. Найскладнішими у фінансовому сенсі є літні місяці, коли в школі канікули. На сайті «Толоки» винесено девіз: «Живий простір, де українська мова, мистецтво й сучасні погляди об’єднують людей у відкриту спільноту».
Втім, вибудувати таку єдність у межах української громади штату Вашингтон досі непросто. Віталій Пєхотін, українсько-американський євангельський християнин, який мешкає у Федерал-Вей, каже, що власний досвід показує, наскільки нерівномірно розвивається діаспора.
На початку цього року він запросив 10 місцевих єпископів і пасторів на церемонію підняття українського прапора біля мерії Федерал-Вей, закликавши їх прийти й помолитися за Україну та Сполучені Штати. «Не прийшов ніхто», — сказав він. — «Мені складно говорити, що євангельські громади справді виступають на підтримку України поза межами своїх церковних будівель».
У групі в соцмережах із 260 євангельських священнослужителів він опублікував запрошення на зустріч асоціації в Белв’ю, запитавши, чи зможе хтось із церковних лідерів долучитися та поділитися історіями зі своїх родин або від друзів. Майже ніхто не відгукнувся.
Для Пєхотіна висновок очевидний: приватна симпатія не завжди перетворюється на публічну дію. «Центри на кшталт “Толоки” мають бути в кожному місті, — сказав він. — Саме тому ми створили Українську громаду Федерал-Вей — щоб підтримувати Україну, підтримувати українців у США й бути частиною громади, у якій ми живемо».
Він вважає, що такі центри успішні, бо поєднують культуру, служіння й громадянську активність — те, із чим, за його словами, церкви не завжди послідовно справляються.
«Коли бракує коштів, це завжди стрес, — зізналася Кривізюк. — Ми збираємо команду й кажемо: “Цього місяця нам не вистачає — давайте щось зробимо”».
Близько 20 активних волонтерів підтримують роботу «Толоки», кожен зі своїми проєктами й аудиторіями. Це відображено й у структурі управління: членство в правлінні отримують лише ті проєкти, які забезпечують не менш як 20 відсотків орендних витрат, тож рішення ухвалюють ті, хто найбільше залежить від цього простору.
«Молодшим поколінням не подобається ієрархія, — пояснила Кривізюк. — Їм потрібна гнучкість і цікаві проєкти, а не жорсткі правила».
Погляд у майбутнє
Кривізюк планує протягом трьох років залишити посаду голови правління, бо вважає, що керівництво має змінюватися, аби організації залишалися живими. Водночас вона вже замислюється над ширшими питаннями — зокрема над тим, як зростання української громади може посилити її політичний голос.
«У нас багато виборців, але мало обраних посадовців, — сказала вона. — Ми живемо власним діаспорним життям замість того, щоб намагатися впливати на середовище навколо нас».
Читаючи про діяльність інших українських організацій у штаті Вашингтон і по всій країні, вона усвідомила, наскільки роз’єднаними залишаються різні групи. Релігійні громади часто ставлять віру вище за національну ідентичність.
Едді Приймак, українсько-американський дослідник зі штату Вашингтон, який вивчає релігію в українській діаспорі, пояснює, що українські євангельські спільноти не є однорідними. «Більшість євангельських громад залишаються замкненими у своїх деномінаційних середовищах — баптистських, п’ятидесятницьких чи харизматичних — і мають обмежену взаємодію з ширшою українською діаспорою», — зазначив він.
Ця роз’єднаність має глибоке історичне коріння. Навіть усередині євангельських спільнот п’ятидесятники й баптисти рідко взаємодіяли між собою в діаспорі. Хоча повномасштабне вторгнення Росії відкрило нові можливості для міжрелігійної співпраці та спонукало багато російськомовних церков створювати україномовні школи, за словами Приймака, ці ініціативи здебільшого виходять від духовенства, тоді як більшість парафіян залишаються осторонь ширшої громадянської активності.
Водночас «Толока» є доказом того, що нові моделі можливі. Те, що починалося з бажання однієї матері не втратити рідну мову, перетворилося на простір, де сотні родин підтримують зв’язок з Україною й між собою.
«Український дім існує лише тоді, коли він справді потрібен людям, — сказала Кривізюк. — Якщо громада перестане нас підтримувати, немає сенсу тримати двері відчиненими».
Поки що люди продовжують приходити. Щосуботи класи наповнюються дітьми. Щомісяця нові події збирають відвідувачів. Простір залишається живим завдяки принципу спільної праці, відображеному в його назві.