Чи втратив Білий дім інтерес до участі в мирних переговорах щодо України? Схоже на те. Або ж у Вашингтоні лише намагаються привернути увагу Москви?
Минулої середи, 28 січня, держсекретар США Марко Рубіо заявив на засіданні Комітету Сенату з міжнародних відносин, що ні спецпосланець США Стів Віткофф, ні зять президента Дональда Трампа Джаред Кушнер не братимуть участі в процесі.
Рубіо не пояснив причин, зазначивши лише, що «[Росія та Україна] знову планують продовжити переговори цього тижня. У цьому контексті — двосторонні. Американська присутність можлива, але це будуть не Стів і не Джаред».
Ця заява, схоже, привернула увагу Кремля. У суботу спецпредставник президента Росії Владіміра Путіна Кірілл Дмитрієв несподівано прилетів до Маямі для зустрічей з американськими посадовцями.
Згідно з дописом на сторінці Віткоффа в X, «сьогодні у Флориді спецпредставник Росії Кірілл Дмитрієв провів продуктивні та конструктивні зустрічі в межах зусиль США з посередництва, спрямованих на просування мирного врегулювання війни в Україні. До складу американської делегації увійшли спецпосланець Стів Віткофф, міністр фінансів Скотт Бессент, Джаред Кушнер і старший радник Білого дому Джош Ґрюнбаум. Ця зустріч дає нам надію, що Росія працює над забезпеченням миру в Україні, і ми вдячні за вирішальне лідерство президента США у прагненні до міцного й тривалого миру».
«Продуктивні та конструктивні» — для кого саме? Це ж не мирна угода між Росією та Сполученими Штатами. Росія веде війну проти України.
То де ж була Україна? Де була Європа? І навіщо Росії знадобилася окрема розмова тет-а-тет із командою Трампа напередодні наступної зустрічі?
З огляду на успіхи України Дональд Трамп, імовірно, втрачає інтерес до російської нафти.
Втім, щось змінилося. Віткофф тепер знову вирушає на Близький Схід, щоб узяти участь у тристоронніх зустрічах, перенесених на 4–5 лютого в Абу-Дабі.
Чи була укладена ще одна угода — чи відбулося повернення до старої? Чи не починає Росія усвідомлювати, що команда Трампа могла змінити правила гри і що російська нафта вже не є тим вирішальним аргументом, на який розраховує Владімір Путін?
Якщо так, це могло б пояснити, чому міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров наполягає на поверненні до домовленості. Москва вважає — або хоче змусити нас у це повірити, — що Путін і Трамп вже домовилися під час саміту на Алясці минулого серпня.
Якщо така угода й була — ключове слово тут «була», — Україна зробила її неактуальною. Київ відмовляється припиняти спротив. Президент України Володимир Зеленський і його генерали не мають наміру погоджуватися на максималістські вимоги Росії.
Путіну для цього потрібні Сполучені Штати. Його армія не здатна виконати те, що обіцяє Кремль. За даними Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), російська армія «від початку 2024 року просувається на 15–70 метрів на добу, що повільніше, ніж під час багатьох кампаній Першої світової війни», водночас зазнавши понад 1 240 680 втрат.
Нині Росія втрачає на полі бою солдатів швидше, ніж здатна їх замінити, — понад 25 тисяч щомісяця. Для армії, що спирається на чисельну перевагу, це вкрай тривожний знак.
Україна продовжує викривати військові обмеження Росії. Тож чи дивно, що Дмитрієв поспіхом вирушив до Маямі? Чи не була ця поїздка спробою апелювати до економічних інтересів США, аби схилити Вашингтон до жорсткішого тиску на Україну та НАТО?
Дмитрієв — фінансовий представник Путіна, відповідальний за створення так званих «економічних можливостей». Саме їх він і пропонує команді Трампа, усвідомлюючи, що після виходу з Росії у відповідь на повномасштабне вторгнення в Україну американські компанії втратили понад 324 млрд доларів.
Як і його керівник, Дмитрієв мислить у категоріях Сунь-цзи — він добре знає і Трампа, і Віткоффа. Однак ситуація складається не на користь Кремля. У міру того як фінансові та людські ресурси Росії виснажуються, фактор часу дедалі більше грає проти неї.
Російська нафта залишається для Путіна фактично єдиним інструментом, який дозволяє виграти ще трохи часу для виснаженої армії та економіки і продовжувати вже майже чотирирічну «спеціальну військову операцію» в Україні.
Він уже намагався зробити це торік у серпні на Алясці. The Wall Street Journal повідомляв, що під час саміту Трампа й Путіна відбулися таємні переговори між найбільшою державною енергетичною компанією Росії та старшим віцепрезидентом Exxon Нілом Чепменом. Йшлося про можливе повернення до «масштабного проєкту “Сахалін-1”» — за умови, що обидва уряди дадуть зелене світло в межах мирного процесу щодо України.
«Сахалін-1» був одним із найбільших інвестиційних проєктів Exxon. Компанія керувала ним із 1995 року та володіла 30% частки разом із державною «Роснєфтью», а також японськими й індійськими компаніями.
За оцінками, проєкт «Сахалін-1» містить 2,3 млрд барелів нафти та 17,1 трлн кубічних футів природного газу.
Цей проєкт замислювався як взаємовигідна схема для Вашингтона і Москви. Та фактично вирішальне слово залишалося за Україною. Вона скористалася ним, завдавши ударів по нафтопереробних заводах по всій території Росії.
З огляду на успіхи України Дональд Трамп, схоже, починає втрачати інтерес до російської нафти — особливо з урахуванням подій останніх кількох тижнів.Білий дім, імовірно, переглядає свої пріоритети. Американські нафтові компанії повертаються до Венесуели, а США тим часом захищають християн у Нігерії від бойовиків «Ісламської держави», підтримуючи там проамериканський уряд, що потенційно може відкрити американським компаніям доступ до нафтових запасів країни.
Як ми писали в The Hill на початку цього місяця, очільник Нігерійської комісії з регулювання нафтогазового сектору видобутку Ґбенґа Комолафе заявив, що запаси сирої нафти й газу в Нігерії сягнули рекордного рівня — 37,24 млрд барелів
Контроль над нафтовим ринком забезпечує колосальні важелі впливу.
І якщо іранський режим упаде, Дональд Трамп зможе отримати контроль і над величезними нафтовими запасами Ірану. Американські нафтові компанії, ймовірно, лише вітали б перспективу повернення доступу до іранських родовищ.
Іран є шостим найбільшим виробником нафти у світі, видобуваючи близько 3,2 млн барелів на добу — приблизно 4% світового обсягу сирої нафти. Крім того, країна має 209 млрд барелів доведених запасів, поступаючись лише Венесуелі та Саудівській Аравії. Як зазначав CNN, нинішній рівень видобутку становить менш ніж половину від 6,5 млн барелів на добу, які Іран видобував у середині 1970-х років — до повалення шаха внаслідок революції.
Картина змінюється: тепер уже Росія намагається наздогнати американських переговорників.
Контроль над нафтовим ринком забезпечує потужні важелі впливу. Якщо саме в цьому полягає нова загальна стратегія команди Трампа.
Цей підхід прямо зафіксований у Стратегії національної безпеки Білого дому на 2025 рік: «Ми прагнемо не допустити, щоб ворожа держава домінувала на Близькому Сході, контролювала його нафтові й газові ресурси та вузлові маршрути, якими вони транспортуються».
Зміна режиму в Ірані — з приходом проєвропейського уряду — є одним зі способів запобігти такому домінуванню. Перспектива перехідного уряду в Персії на чолі з Резою Пехлеві має чимало прихильників.
У разі падіння нинішньої влади в Ірані морська загроза з боку Корпусу вартових ісламської революції в Ормузькій протоці, так само як і загроза з боку хуситів у Баб-ель-Мандебській протоці, що з’єднує Червоне море з Аденською затокою, була б істотно послаблена або взагалі зникла.
Чи може ця нова реальність — із додатковими важелями впливу — змусити Росію відступити від своїх максималістських вимог?
Чи ж Дмитрієв і Лавров досі вважають, що Путін може відкупитись і за столом переговорів досягти того, чого Росія не змогла здобути на полі бою в Україні?
Тим часом Володимир Зеленський повідомив у Telegram, що «Україна готова до предметної розмови».
Чи готова до цього Росія — ще належить з’ясувати. Ми в цьому сумніваємося.
Погляди авторів статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.
© 2026. Jonathan E. Sweet і Mark C. Toth. Усі права захищені.