У 2014 році Максим Стюфляєв зі свого вікна спостерігав, як російські війська заходять на його вулицю в Луганську. У 2022 році він побачив це знову — цього разу на Харківщині, через вісім років після втечі з дому.
«Місцеві вірили, що війна швидко закінчиться, але поступово ці ілюзії розвіялися», — згадує Стюфляєв перші дні російського вторгнення 2014 року, коли на сході України вперше з’явились так звані «зелені чоловічки» — проросійські бойовики без розпізнавальних знаків, що й стало початком російської окупації.
У той час як західні офіційні особи за тисячі кілометрів закликають Київ вивести війська з українського Донбасу - багатих на ресурси Донецької та Луганської областей - Стюфляєв, який жив під російською окупацією, каже, що передача Донбасу Москві означала б зраду тисяч людей, яким досі вдалося уникнути цієї долі.
Там я побачив, як війна поступово, але невпинно руйнує звичне життя людей і їхній внутрішній стан
Спогади про дім
Стюфляєв, якому зараз 39 років, походить з індустріального центру України.
«Я народився на Донбасі, у місті Лутугине Луганської області. Це неподалік від Луганська — менш ніж за годину їзди автомобілем. До 2014 року я жив на вулиці Дружби, 20», — розповів він Kyiv Post.
На початок 2025 року майже вся Луганська область України опинилася під російською окупацією.
Через дитячий церебральний параліч і вимушене тривале перебування вдома більшість спогадів Стюфляєва про рідне місто пов’язані з тим, що він бачив із вікна.
«Мої стосунки з рідним містом завжди були дещо специфічними… Я не можу сказати, що дуже за ним сумую чи колись по-справжньому сумував», — зазначив він.
«У мене від народження дитячий церебральний параліч, і я пересуваюся або на милицях, або у візку. Через це я більшість часу проводив удома і майже не контактував із зовнішнім світом, — продовжив він. — Я не навчався у звичайній школі — вчителі приходили до мене додому».
«Звісно, це вплинуло на мої стосунки з містом, адже любов до рідного дому зазвичай формується через безпосередній досвід і емоції: улюблені вулиці чи місця, перше кохання тощо. Мене ж з Лутугиним майже нічого не пов’язує».
Водночас спогади про першу російську окупацію залишилися дуже яскравими.
«Навіть на нашій вулиці у 2014 році я бачив озброєних росіян — це точно були не місцеві жителі», — розповів він.
Про це ж у 2014 році писав The Guardian: у Лутугиному помітили російський бронетранспортер і озброєних людей, які стверджували, що приїхали з Росії та воюють за невизначеного замовника.
З початком війни відчуття нормального життя поступово зникло, поступившись її жорстокій реальності, додав Стюфляєв.
«Найяскравіший спогад із першої окупації — це кілька днів і ночей у підвалі разом з іншими мешканцями будинку», — розповів він.
«Саме там я побачив, як війна поступово, але невпинно руйнує звичайне життя людей і їхній внутрішній стан, — продовжив Стюфляєв. — У перші дні люди ще намагалися жити нормально, навіть святкували народження дитини просто в підвалі.
Вони вірили, що війна швидко закінчиться, але ці ілюзії поступово зникли».
Я не мав змоги почати все з нуля
Перша втеча
У 2014 році Стюфляєв разом із родиною виїхав із Лутугиного до Харкова — другого за величиною міста України — і тимчасово оселився в сестри. Згодом сім’я придбала будинок у селі Козача Лопань на Харківщині.
«Тоді Росія намагалася приховати свою участь у війні, тому виїхати з окупованих територій у 2014 році було набагато простіше, ніж згодом», — розповів він, додавши, що на той час простішим було й пересування між Україною та Росією, адже країни ще формально не перебували у стані війни.
«Росіяни також заохочували жінок і дітей виїжджати до Росії. Так само й людей з інвалідністю», — додав він.
Коли у 2014 році активні бойові дії дісталися Лутугиного, Стюфляєв разом із родиною покинув місто й за кілька днів виїхав до Харкова.
Покидаючи Лутугине поспіхом, родина залишила багато речей. Однак під час короткого затишшя в боях мати Стюфляєва повернулася додому, щоб забрати його рідкісні книги про цивілізацію майя — важливі для його роботи як одного з лише чотирьох фахівців в Україні.
«Насамперед мене найбільше хвилювало, щоб урятувати свою робочу бібліотеку. У мене було чимало цінних і дорогих англомовних книжок з історії майя», — розповів він.
«Цю літературу я збирав протягом багатьох років і не мав змоги почати все з нуля», — додав Стюфляєв.
Козача Лопань і друга окупація
Козача Лопань розташована всього за сім кілометрів від російського кордону. Через село проходить одна з головних доріг у напрямку Росії, тому воно від самого початку стало стратегічною ціллю для російських військ.
Життя під російською окупацією в Козачій Лопані, за словами Стюфляєва, було значно тяжчим. Цього разу виїхати на підконтрольну Києву територію було майже неможливо: російські військові регулярно проводили обшуки в будинках у пошуках партизанів.
«Окупанти дозволяли українцям виїжджати до Росії, але одразу ж грабували оселі тих, хто покинув дім. Натомість повернутися з Росії в Україну було дуже складно, а в нашому випадку — майже неможливо», — розповів він.
Зв’язок із зовнішнім світом практично зник: окупаційні сили глушили мобільний сигнал, а через відсутність електрики родині доводилося виживати як могли — і поводитися обережно, аби не привертати уваги військових.
«Перші три місяці електрики не було. Потім її дали, але газу так і не з’явилося, тож ми готували їжу на подвір’ї, на вогнищі», — каже Стюфляєв.
Окрему небезпеку становили й активні бойові дії.
«Близько п’ятої ранку ми щодня по дві години сиділи в підвалі, бо саме тоді окупанти обстрілювали село й руйнували будинки мирних мешканців», — розповів він.
За словами Стюфляєва, російські військові також переслідували тих, хто відкрито висловлював незгоду.
«Наприклад, одна літня жінка відмовилася давати інтерв’ю російському пропагандистському телеканалу — і під час одного з таких обстрілів її будинок згорів», — додав він.
«Тому ми з батьком постійно просили маму не сперечатися ні з ким на вулиці й не демонструвати проукраїнську позицію».
Після деокупації в Козачій Лопані виявили катівню
До будинку Стюфляєва також прийшли з обшуком — і це ледь не закінчилося трагедією.
«Було дуже страшно, бо в будь-який момент могли прийти озброєні російські військові з обшуком чи перевіркою. Вони постійно шукали коригувальників — людей, які передавали координати українській армії», — розповів він.
«Одного разу вони прийшли, коли я сидів і читав книжку з історії України. А вся моя бібліотека — це або фахова література про майя, або книжки з історії України, або українська класика, — згадує Стюфляєв. — Я тоді подумав: якщо вони побачать, що я читаю, нас одразу заберуть у підвал. Я дуже злякався. Але вони лише байдуже глянули на шафу з книжками — і пішли далі».
За його словами, йому пощастило — він добре знав, що могло б статися, якби окупанти звернули на нього увагу через його проукраїнську позицію.
«Можна сказати, що мені пощастило. Кількох моїх знайомих, які відкрито підтримували Україну, катували. А після звільнення Козачої Лопані там виявили цілу катівню», — розповів він.
Факти існування російських катівень в Україні добре задокументовані — зокрема у вигляді так званих фільтраційних таборів. Після звільнення Козачої Лопані під час українського контрнаступу наприкінці 2022 року в селі також знайшли приміщення для катувань: матраци на бетонній підлозі за металевими ґратами, туалети з порожніх пластикових пляшок — про це повідомляв телеканал Espreso TV.
Новий початок у Харкові та стара наукова суперечка
Попри звільнення, Козача Лопань і далі перебуває під постійними російськими обстрілами, тож Стюфляєв разом із батьками переїхав до Харкова, де живе його сестра.
«Сестра приїхала за нами, щойно це стало можливим. Тепер ми всі разом живемо в її квартирі», — розповів він Kyiv Post.
Харків — друге за величиною місто України — розташований лише за 30 кілометрів від російського кордону й постійно зазнає обстрілів, часто майже без попередження через близькість до кордону. Попри це місто залишається під контролем України.
Водночас Харків має для Стюфляєва й особливе професійне значення: це рідне місто Юрія Кнорозова — радянського лінгвіста й епіграфіста, який прославився розшифруванням писемності майя.
Поки війна Росії проти України триває, дискусія про національну ідентичність Кнорозова й далі відображає складне й болісне минуле двох країн в академічному середовищі.
«Українські дослідники цивілізації майя зараз просять наших західних колег називати Кнорозова радше “радянським”, а не “російським” науковцем, — каже він. — Водночас я чудово розумію, що російські вчені завжди вважатимуть його “своїм”, і ставлюся до цього спокійно».
«У них є на це свої підстави, і я ніколи не намагався їх у цьому переконати. Але й українці мають повне право вважати Кнорозова своїм, адже він народився й сформувався як особистість в Україні», — додав Стюфляєв.
«Зрештою, без Кнорозова українські дослідження цивілізації майя просто не існували б».
За його словами, це давня проблема — визначати, до якої країни належить відома постать. Втім замість того, щоб зациклюватися на цьому, варто зосередитися на реальних фактах.
«Я радше хотів би звернути увагу на те, що свого часу радянська влада зробила все, щоб максимально ускладнити життя Кнорозова. Йому навіть не дозволяли нормально спілкуватися із західними колегами чи відвідувати міжнародні конференції, що, звісно, не сприяло його розвитку як науковця», — зазначив він.
Війна змушує відкинути будь-які страхи
Парадоксально, але війна Росії та життя під окупацією стали поштовхом для професійного розвитку Стюфляєва як дослідника цивілізації майя. Війна показала, що життя надто коротке, щоб зволікати.
«До повномасштабного вторгнення я багато років вивчав історію майя, але робив це неофіційно, радше як аматор. Одразу після звільнення, у жовтні, я вступив до магістратури Харківського національного університету й таким чином розпочав повноцінну наукову діяльність і кар’єру», — розповів він.
«Війна змушує відкинути страх і почати втілювати задумане тут і зараз, бо розумієш: іншого часу й іншого шансу може вже не бути».
Майбутнє Донбасу
На запитання про ідею провести референдум, на якому українці мали б вирішити, чи варто відмовлятися від Донбасу, Стюфляєв відповів, що «категорично проголосував би проти».
Це не можна порівняти з тим жахом, який люди переживають під окупацією
Він вважає таку пропозицію зрадою тих, хто досі живе на неокупованих територіях Донеччини, і наголошує: відмова від Донбасу лише підштовхне Росію до нової агресії.
«Сьогодні й на вільній території України життя непросте: постійні обстріли, проблеми зі світлом і опаленням. Але це не зрівняється з тим, що доводиться переживати під окупацією», — каже він.
За словами Стюфляєва, Донбас для Москви — лише проміжний етап, адже її справжньою метою залишається вся Україна — і не тільки вона.
«Захопивши Україну, російська армія закріпиться на кордонах ЄС і НАТО й зможе ще сильніше тиснути на Захід, погрожуючи новою війною та висуваючи свої умови», — продовжив він, повторюючи попередження європейських держав про те, що Росія має намір вторгнутися в Європу до 2028-29 років.
Як приклад того, до чого можуть призвести поступки, Стюфляєв згадав Судети 1938 року, коли Захід змусив Чехословаччину піти на компроміс із Гітлером — і це зрештою призвело до Другої світової війни.
«Як історик, я бачу тут очевидну паралель. Коли чехословацька армія відійшла з укріпленого кордону, держава дуже швидко перестала існувати, і в Європі почалася війна», — зазначає він.
Ще одним застереженням, за його словами, є звичка Росії ігнорувати міжнародні угоди.
«Жодні домовленості не зупинять Росію. У 2014 році в нас був договір про дружбу й взаємне визнання кордонів, ратифікований Росією, був Будапештський меморандум. Потім — Мінські угоди. Це не допомогло уникнути війни», — зазначив Стюфляєв, перераховуючи документи, у яких Москва зобов’язувалася гарантувати територіальну цілісність України.
Водночас, незалежно від того, чим закінчиться війна, Стюфляєв не бачить себе в майбутньому в Лутугиному — хоча його мати мріє колись повернутися до саду в Козачій Лопані.
«Мама мріє повернутися в Козачу Лопань, бо там є сад, та й загалом людям старшого віку краще жити в селі, ніж у великому місті», — каже він.
«А я не проти залишитися в Харкові. Нехай спершу закінчиться війна, а тоді вже буде видно».