Війна, яка, як здавалося, мала тривати лише кілька тижнів, тепер затягується вже на п’ятий рік — і жодних перспектив припинення вогню поки що немає.
За ці 1 461 день майже все, що поколіннями вважали незмінним у світовому політичному устрої, було поставлено під сумнів і фактично переосмислено. Говорити про глибокі геополітичні зрушення — означає не до кінця передати масштаб того, що відбувається.
Часом достатньо лише побіжно поглянути на обличчя тих, хто з’являвся і зникав на цій арені, щоб зрозуміти, наскільки сильно змінився світ.
Величезна горила в кімнаті
Почнімо з «величезної горили» в кімнаті — президента США Дональда Трампа. Трохи більш ніж за рік на посаді він показав себе як руйнівну силу, подібної до якої сучасна політика ще не знала. Якщо Джо Байден у відносинах із Путіним та Україною діяв із добрими намірами, але надто обережно, то Трамп поводиться відверто безрозсудно й керується власною вигодою.
Поки що важко сказати, чи матимуть його руйнівні імпульси бодай якийсь довготривалий позитивний наслідок. Але для України він виявився саме тією катастрофою, про яку застерігали песимісти напередодні виборів. Можливо, прямих доказів того, що Трамп свідомо діє в інтересах Росії, немає. Втім, його поведінка часто виглядає саме так.
Це проявляється і в кадрових рішеннях — коли до адміністрації та найближчого кола потрапляють люди, які транслюють російські пропагандистські наративи (зокрема Тулсі Габбард, Піт Хегсет, Стів Віткофф та інші), — і в символічних жестах.
Зокрема, у появі в Білому домі фотографії, де він стоїть поруч із Владіміром Путіним на червоній доріжці в Алясці — після зустрічі, під час якої Трамп фактично продемонстрував поступливість людині, яка, схоже, вправно ним маніпулює.
Про те, як Трамп розхитував міжнародний порядок, сформований після Другої світової війни, написано вже чимало. Саме завдяки цій системі Сполучені Штати стали стримувальним чинником для радянських імперських амбіцій, рушієм вільної торгівлі та, зрештою, після завершення холодної війни — світовим лідером.
Тепер, після року його президентства, дедалі частіше звучить інше запитання: чи можливо взагалі цей порядок повернути.
Можливо, для України єдиним позитивним наслідком приходу Трампа до влади стало те, стало те, що його періодичні погрози вийти з НАТО змусили європейських лідерів нарешті заворушитись.
Багато з них надто довго залишалися в зоні комфорту — обмежуючись роллю технократичних управлінців, які підлаштовуються під мінливі настрої виборців, замість того щоб брати на себе відповідальність і проводити Європу крізь серйозну кризу.
Обличчя Зеленського стало символом боротьби цілого покоління проти тиранії
І це підводить нас до Європи
Колись був політик, про якого говорили, що він урятував Європу — або принаймні євро. Це Маріо Драґі. У 2012 році, очолюючи Європейський центральний банк, він фактично заспокоїв ринки своєю фразою «Зробимо все, що буде потрібно».
На момент початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року Драґі був прем’єр-міністром Італії. Він не приходив до влади через вибори — після чергової, вже звичної для країни урядової кризи президент запропонував йому очолити технократичний кабінет.
Він керував країною ефективно — можливо, навіть занадто. Його економічна програма передбачала жорсткі, непопулярні заходи, і дві політичні сили, які критикували допомогу Україні — «Рух п’яти зірок» та «Ліга», — об’єдналися, щоб усунути Драґі через вотум недовіри.
Тепер, що іронічно, дедалі частіше лунають заклики доручити саме йому провести Європу до нової, більш федералізованої моделі, контури якої Драґі вже окреслив.
Сьогодні Італію очолює щиро проукраїнська Джорджа Мелоні. Водночас вона певною мірою залежить від антиукраїнських сил у власній партії — передусім від Маттео Сальвіні. Крім того, Мелоні неформально підтримує неліберальних політиків із антиукраїнською позицією, серед них прем’єр Угорщини Віктор Орбан, і водночас зазнає значної критики вдома через надто тісні стосунки з Дональдом Трампом.
За останні чотири роки Велика Британія, здається, багато в чому повторила італійський сценарій частих змін урядів. Країна пережила справжню карусель нових облич при владі. На початку повномасштабного вторгнення прем’єром був Борис Джонсон — один із найвідданіших союзників України, який переконував президента Володимира Зеленського не йти на поступки. Потім його змінили Ліз Трасс і Ріші Сунак (обидва від Консервативної партії), а нині уряд очолює лідер лейбористів Кір Стармер.
Попри всі відмінності у внутрішній політиці цих прем’єр-міністрів, Велика Британія, схоже, незмінно залишається одним із найпослідовніших і найнадійніших союзників України — як у військовій, так і в політичній підтримці.
Подібна ситуація і в країнах Балтії та Скандинавії: там також відбувалися зміни політичної влади, які жодним чином не послабили жорсткої позиції щодо Росії. Навпаки, за останні чотири роки, після вступу до НАТО Фінляндії та Швеції — попри нарікання Путіна на розширення Альянсу на схід, — Балтійське море фактично перетворилося на «озеро НАТО».
Франція також залишається надійним союзником України, а Емманюель Макрон — несподівано стабільним лідером (хоча це може змінитися після виборів навесні 2027 року). Напередодні повномасштабного вторгнення він ще перебував в ілюзії, що з Путіним можна домовитися. Сьогодні цих ілюзій у нього вже немає.
Нині Макрон — разом із прем’єр-міністром Польщі Дональдом Туском — є, ймовірно, одним із найжорсткіших критиків Путіна та його імперських амбіцій.
Натомість серед європейських лідерів саме німецький канцлер Фрідріх Мерц нині дає Україні найбільше підстав для надії — водночас він послідовно критикує і Путіна, і Трампа. У тому, як він бачить роль Берліна в новій Європі, що перебуває під реальною загрозою з боку Москви, відчувається тверезий, прагматичний і позбавлений ілюзій підхід.
Нині цей прагматизм втілюється у масштабне нарощування військово-промислового потенціалу, яке за звичайних обставин могло б викликати занепокоєння у світі. На щастя для України, значна частина цих зусиль здійснюється у співпраці з Києвом і спрямована на те, щоб не допустити відновлення російської сфери впливу в Європі.
Мерц розуміє, що наївно вважати, ніби Москва збирається обмежитися лише Східною Європою у своїх амбіціях. Він добре усвідомлює й наявність у Німеччині так званих «корисних ідіотів» Путіна — насамперед у лавах ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини».
Подібна ситуація спостерігається і у Франції, Італії, Великій Британії та багатьох менших країнах ЄС, де Москва опосередковано підтримує політичні сили, здатні провокувати розколи й кризи всередині Союзу.
Та найбільшою «бородавкою» на показному образі європейської рішучості у підтримці України за останні чотири роки залишається одна вперта постать, що ніяк не зникає з політичної сцени, — Віктор Орбан. Важко знайти більш завзятого противника України й більш відданого прислужника Путіна. Києву залишається лише сподіватися, що на виборах у квітні він зазнає поразки.
Для Путіна падіння Берлінського муру й розпад СРСР були не поразкою, а лише тактичним відступом.
А що ж із «віссю зла» — та її головним спонсором?
Китайський лідер Сі Цзіньпін дедалі більше сприймається як незмінна постать світової політики. Він уміло маневрує між різними центрами сили, прагнучи закріпити за Китаєм статус наддержави, співставної зі США. Не менш упевнено при владі почувається і керівник Північної Кореї Кім Чен Ин.
Верховному лідеру Ірану аятолі Алі Хаменеї, якому невдовзі виповниться 87 років, імовірно, залишилося не так багато часу на посаді — принаймні якщо Трамп таки наважиться реалізувати свої погрози щодо авіаударів із метою зміни режиму. Але поки що Іран і його Корпус вартових ісламської революції залишаються непохитною опорою російської війни проти України.
І це підводить нас до найочевиднішого рушія цих геополітичних зрушень — самого Путіна. За останні 26 років про нього сказано й написано так багато, що ці слова вже дедалі частіше звучать як фоновий шум, на який майже ніхто не реагує.
Варто прямо сказати: Путін не вважає, що Москва програла холодну війну. Радянський Союз — як одна з форм Російської імперії — справді зник, але, за його переконанням, сама Росія ще візьме реванш.
Для нього падіння Берлінського муру й розпад СРСР були не поразкою, а лише тактичним відступом. Путін грає в довгу, розраховуючи, що Європа з часом втомиться, а Сполучені Штати втратять інтерес.
Більшість росіян, хоч і ставляться до війни проти України неоднозначно, все ж поділяють те, як Путін подає «місію» Росії — як екзистенційну боротьбу за цивілізаційну першість. Тому вони готові й далі терпіти тягар війни, сприймаючи її як контрнаступ після «відступу» кінця 1980-х — початку 1990-х років.
Людина, яка розуміє
Є принаймні одна людина, яка добре розуміє путінську «гру в довгу», — Володимир Зеленський. Можливо, це усвідомлюють і інші, але саме його обличчя стало символом боротьби цілого покоління проти тиранії.
Попри постійну ротацію радників і міністрів у воєнному уряді, Зеленський залишається на своєму місці — рішучий, наполегливий, незмінно відмовляючись поступатися безпекою та гідністю України. В Україні багато хто критикує президента — хтось голосніше, хтось стриманіше. Та навряд чи знайдеться людина, яка не визнає: у вирішальний момент історії країни він проявив себе як винятковий лідер.
Сьогодні українці добре пам’ятають, як часто впродовж своєї історії вони опинялися на межі зникнення — як народ і як спільнота, подібно до багатьох хвиль людей, що свого часу проходили цими степами. Вони знають, як їх намагалися знищити, позбавити власного голосу й права на існування.
І, звісно, не можна відкидати, що навіть у розпал цих тривожних і масштабних змін Зеленського з часом змінить хтось інший. Та для українців визначальним є не прізвище й не сама постать, а те, що вона символізує. Не обличчя як таке, а сила духу за ним — незламність, прагнення свободи й гідності, які не зникають навіть тоді, коли на них тиснуть найжорсткіше.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.