Угорці готуються до виборів 12 квітня, які визначать курс країни на роки вперед. Перед ними постає питання, що ще покоління тому здавалося немислимим: чи залишитися шанованим членом західного демократичного союзу, чи продовжити рух шляхом Віктора Орбана — до авторитарної ізоляції, зближення з Путіним і поступового руйнування того, за що боролися їхні предки?
Це не просто чергові вибори. Це референдум щодо місця Угорщини в Європі та її відданості цінностям, які колись зробили її символом опору гнобленню.
Іронія тут разюча. Країна, яка у 1956 році повстала проти радянських танків, нині має лідера, що шукає прихильності деспотичного Кремля. Він підриває європейську єдність у той час, коли російські ракети падають на українські міста. У результаті Угорщина з перспективної посткомуністичної демократії перетворюється на те, що дедалі частіше називають «гібридним режимом» — ввічливим означенням поступового скочування до авторитаризму.
Угорщина Віктора Орбана стала «білою вороною» Європейського Союзу не випадково, а в результаті цілеспрямованої політики, що посилює особисту владу Орбана і перетворює країну на інструмент блокування в західних інституціях.
Поки Україна бореться за своє виживання в умовах російської агресії, Орбан системно блокує або затягує пакети допомоги ЄС, накладає вето на санкції проти Москви та підтримує теплі відносини з Владіміром Путіним, навіть коли той веде загарбницьку війну, що загрожує безпеці Європи.
Зрада Орбана має ще глибший вимір. Він цинічно використав ситуацію України для політичної вигоди, перекладаючи провину на Київ у питаннях від вартості енергоносіїв до регіональної нестабільності. У його передвиборчій риториці Україна — жертва неспровокованої агресії — постає як винуватець, тоді як роль Росії як агресора применшується або ігнорується.
Таке викривлення реальності слугує внутрішньополітичним цілям Орбана: роблячи Україну «цапом-відбувайлом», він відводить увагу від власних провалів у політиці та позиціонує себе як захисника угорських інтересів від вигаданої загрози. Ця стратегія не лише знецінює мужність і жертви України, а й демонструє моральні вади, закладені в політичному курсі Орбана.
Міністр закордонних справ Петер Сійярто виявився ще більш охочим співучасником цієї зради, ніж можна було уявити. Цього тижня він визнав, що передавав конфіденційну інформацію ЄС главі МЗС Росії Сергію Лаврову — і не побачив у цьому нічого поганого.
Головний дипломат Угорщини, який має доступ до чутливих обговорень і стратегічних рішень Європейського Союзу, відкрито визнає передачу цієї інформації державі, що веде війну проти європейського сусіда, не виявляючи ні каяття, ні усвідомлення провини.
Коли міністр закордонних справ може відверто визнавати передачу інформації ЄС Кремлю, це свідчить про те, що Угорщина за Орбана фактично відмовилася від будь-яких ознак європейської солідарності.
Держави-члени ЄС змушені обговорювати питання безпеки, санкцій і допомоги Україні, розуміючи, що Угорщина може виступати каналом передачі інформації до Москви. Союзники по НАТО мають ділитися розвідданими з Будапештом, знаючи, що Сійярто ставиться до конфіденційної інформації як до ресурсу для обміну з Лавровим. Наслідки цієї втрати довіри доведеться долати роками — можливо, навіть десятиліттями.
Коли Угорщина блокує допомогу Україні, вона фактично підіграє агресору й подовжує війну, яка вже забрала сотні тисяч життів. Коли Орбан місяцями затягував вступ Швеції до НАТО, він послаблював альянс, що гарантує безпеку самої Угорщини. Коли Сійярто передає інформацію ЄС Лаврову, він перетворює Угорщину з проблемного союзника на активну загрозу безпеці.
Гірка іронія очевидна: Угорщина, яка значною мірою виграла від розширення НАТО та членства в ЄС, тепер діє як «троянський кінь» у межах обох інституцій.
Ця модель поведінки виходить за межі зовнішньої політики. Орбан системно вибудовує зв’язки з правими радикалами та неліберальними лідерами по всьому світу — від Марін Ле Пен до Дональда Трампа, від Жаїра Болсонару до інших автократів, які поділяють його зневагу до ліберальної демократії.
Його уряд став магнітом для американських консерваторів, які шукають модель «християнського націоналізму», та європейських популістів, які прагнуть підтвердження власних ідей. Стів Беннон називав Орбана візіонером. Такер Карлсон вів трансляції з Будапешта, змальовуючи Угорщину як консервативний рай. Сам Орбан відкрито говорить про побудову «неліберальної держави», відкидаючи самі засади західної політичної філософії.
Постійно називаючи Орбана «великим лідером» і «сильним керівником» та ставлячи його за приклад, Трамп фактично показує, що саме викликає його захоплення. Йдеться про цілком конкретні речі: демонтаж демократичних інституцій, послаблення незалежних медіа, підпорядкування судової системи та концентрація влади в руках одного лідера. Саме ці методи Трамп уже намагався застосувати і обіцяв розширити у разі повернення до влади.
Ця близькість між Трампом і Орбаном має насторожити кожного угорця, який цінує демократію. Для них демократичні норми — це перешкоди; вони активно використовують націоналістичну риторику, водночас переслідуючи власні інтереси, і поділяють симпатії до Владіміра Путіна.
Для угорських виборців похвала Трампа має бути радше сигналом тривоги, ніж підтвердженням правильності курсу. Коли авторитарні лідери по всьому світу схвально відгукуються про вашого керівника, коли прихильники неліберального правління ставлять його за приклад, варто замислитися, на що перетворилася ваша країна.
Захоплення Трампа Орбаном — це не ознака сили Угорщини, а свідчення того, що країна дедалі більше зводиться до карикатури на демократичну державу.
У внутрішній політиці картина не менш похмура. За 14 років Орбан системно демонтував систему стримувань і противаг, яка обмежує виконавчу владу.
Незалежні медіа були задушені поєднанням економічного тиску та юридичного переслідування. Судову систему заповнили лояльними до влади кадрами. Виборче законодавство переписали на користь «Фідес». Державні контракти отримують олігархи, пов’язані з правлячою партією, що створює систему патронату, яка нагадує практики політичних «босів» XIX століття.
Громадянське суспільство зазнає постійного тиску. Університети або поставлені під контроль, або змушені покинути країну — як це сталося з Центральноєвропейським університетом, який фактично витіснили з Будапешта.
Угорщина Орбана — складна реальність. Формально демократичні інституції зберігаються, але їхній зміст поступово розмивається. Вибори проводяться, однак умови настільки перекошені, що справжня конкуренція майже неможлива. А критика влади може обернутися економічним тиском або юридичними переслідуваннями.
Попри це, Орбан активно використовує риторику угорського націоналізму та історичних образ. Він апелює до Тріанонського договору, говорить про захист угорського суверенітету і позиціонує себе як оборонця традиційних цінностей від того, що він називає «моральним занепадом» Заходу. Втім, це є суттєвим викривленням угорської історії.
Лайош Кошут і революціонери 1848 року боролися за конституційне правління, громадянські свободи, свободу преси та національне самовизначення в межах права і закону. Їхню позицію визначали спротив свавіллю влади та вимога підзвітності від тих, хто керує.
Герої повстання 1956 року, борючись проти радянського контролю, виступали за демократичне врядування, особисті свободи та право самим визначати власну долю — без зовнішнього втручання. Вони віддали життя в боротьбі проти тоталітаризму.
Натомість дії Орбана, які він подає як продовження цієї традиції, насправді суперечать її основним принципам.
Він апелює до угорської гордості, водночас перетворюючи Угорщину на ізгоя в європейській спільноті. Говорить про суверенітет, але робить країну залежною від російських енергоносіїв і китайських інвестицій, віддаляючи її від західних союзників, які гарантують її безпеку.
Його націоналізм — це націоналізм образи й ізоляції, а не націоналізм 1848 чи 1956 років, в основі якого були свобода і гідність. Революціонери, які боролися за незалежність Угорщини, прагнули інтеграції з демократичною Європою, а не зближення з авторитарними центрами в Москві та Пекіні.
Натомість Орбан дедалі більше нагадує історичну постать адмірала Горті — квазідиктатора, який керував Угорщиною у 1920–1944 роках і пов’язав країну з ворожими зовнішніми силами, спекулюючи на національному ресентименті.
Міжнародна репутація Угорщини за часів Орбана зазнала катастрофічних втрат. Країна, яку колись називали успішним прикладом посткомуністичних реформ, тепер дедалі частіше стає символом занепаду демократії.
Кошти ЄС наразі заморожені через порушення принципу верховенства права. Іноземні інвестори стають обережнішими. Триває помітний відтік молодих і освічених угорців, які шукають можливостей і свобод, що дедалі важче знайти вдома.
Сусіди Угорщини спостерігають за Будапештом із поєднанням занепокоєння та невдоволення. Політика Орбана має свою ціну: самоізоляція, звуження кола союзників і репутація, відновлення якої вимагатиме значних зусиль.
Майбутні вибори ставлять перед угорцями принциповий вибір. Вони можуть і надалі рухатися шляхом Орбана — до ще більшої ізоляції, глибшого зближення з авторитарними державами, подальшого послаблення демократичних інституцій і закріплення статусу «проблемної країни» Європи.
Або ж обрати інше майбутнє — у якому Угорщина поверне собі місце поважного члена європейської спільноти, збереже свої демократичні традиції та побудує політичну систему, гідну власної історії.
Йдеться не про протистояння лівих і правих чи лібералізму й консерватизму. Йдеться про те, чи залишиться Угорщина демократією, чи завершить своє перетворення на авторитарну державу-сателіт.
Йдеться про те, чи готові громадяни Угорщини миритися з тим, що їхній міністр закордонних справ передає конфіденційну інформацію країни Москві.
Йдеться про те, чи приймають вони прем’єр-міністра, який звинувачує жертв агресії, водночас заграючи з агресором, отримує схвальні оцінки від майбутніх автократів і зробив Угорщину синонімом обструкції та недоброчесності.
Наслідки тут конкретні й відчутні вже зараз. Подальша ізоляція означає, що кошти ЄС залишатимуться замороженими — хоча вони могли б піти на модернізацію інфраструктури та створення робочих місць. Це означає, що молоді угорці й надалі виїжджатимуть у країни, де демократичні інституції все ще працюють. Це означає, що голос Угорщини дедалі менше важитиме в європейських структурах, а її надійність викликатиме сумніви у кожного союзника.
Найважливіше — це означає спостерігати, як залишки угорської демократії поступово демонтовують, крок за кроком, поки цей процес не стане незворотним.
Угорці знають, що мають зробити. Їхні сусіди та весь вільний світ сподіваються, що вони ухвалять правильне рішення.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.