З початку російського вторгнення Польща та Україна тісно співпрацюють. Варшава прийняла мільйони біженців, надала значну військову допомогу та зміцнила дипломатичні зв’язки. Однак, попри цей стратегічний союз, на відносини між країнами все більше впливають події 1943 року на Волині.
У Польщі ці події називають «масовим вбивством», тоді як в Україні їх характеризують як «трагедію». Ця тема залишається гострою в суспільному діалозі.
Хоча Kyiv Post повідомляє про певний прогрес, громадська думка в Польщі вказує на занадто повільні темпи та обмежені масштаби у вирішенні цього питання. Ця невирішена історична образа викликає сильні емоції, затьмарюючи інші аспекти двостороннього співробітництва. Історична пам’ять посідає особливе місце в польській ідентичності, що робить минуле легким об’єктом політизації.
Президент-історик: що означає Навроцький для польсько-українського діалогу
Політична вага історичних питань була очевидною під час нещодавньої президентської кампанії в Польщі. Перемогу в перегонах здобув Кароль Навроцький, голова Польського інституту національної пам’яті. Цей розвиток подій викликав занепокоєння багатьох спостерігачів щодо майбутнього польсько-українських відносин. Однак передвиборча риторика та політика президента часто розходяться.
12 липня, під час вшанування Кривавої неділі в Хелмі, на якому також був присутній посол України Василь Боднар, новообраний президент Навроцький закликав до повної ексгумації останків на Волині. Він наголосив, що історична правда має служити примиренню, а не поглиблювати розкол: «Ми мусимо це зробити, щоб Польща і Україна могли по-справжньому примиритися... Загроза з боку неоімперської, пострадянської Російської Федерації є надто серйозною», – заявив він.
Його промова дала зрозуміти, що пам’ять про Волинь стане одним зі стовпів його президентства – хоча не обов’язково за рахунок відносин між Варшавою і Києвом.
Польща і Україна не тільки стикаються зі спільною загрозою, але й несуть спільний обов’язок перед майбутнім
Дипломатична обережність: як реагує Україна
З українського боку питання ексгумацій та пам’яті про Волинь набуває дедалі більшої політичної ваги. Протягом багатьох років, з польської точки зору, чутливі історичні теми часто применшувалися або відкладалися. Проте сьогодні дедалі більше українців визнають необхідність чесного діалогу.
Як заявив посол України в Польщі Василь Боднар в інтерв’ю Kyiv Post, ключ до вирішення проблеми полягає в уникненні політизації та збереженні відповідального тону: «Ми усвідомлюємо, що справжнє партнерство вимагає чесності, мужності та взаєморозуміння – навіть у болючих питаннях. Ми підтримуємо чесний, відповідальний і збалансований історичний діалог, вільний від політизації та односторонніх інтерпретацій».
За словами Боднара, після спільної заяви міністрів закордонних справ Польщі та України в листопаді 2024 року вдалося досягти значного прогресу: «Ефективні канали комунікації працюють, триває продуктивна співпраця, видано перші дозволи, розпочато пошукові роботи, експерти та науковці продовжують свою роботу. Наразі опрацьовуються подальші дозволи».
Визнаючи обмежений масштаб, Боднар вважає, що початок процесу ексгумації вже ознаменував значну зміну у двосторонніх сприйняттях: «Спочатку була міністерська декларація, потім створення робочої групи, перші дозволи на ексгумацію та початкова робота в Пузниках. Це помітно поліпшило атмосферу і не дозволило цим складним питанням домінувати в політичних програмах або польській президентській кампанії в останні місяці».
Боднар також наголошує, що Україна не відкидає вимоги Польщі щодо подальшої роботи. Політична воля є, але необхідно враховувати інституційні можливості: «Давайте докладемо всіх зусиль, щоб зберегти нинішній темп, і якщо так звана «пропускна здатність» дозволить, ми зможемо говорити про прискорення процесу».
Уроки Вільнюса: як Литва і Польща подолали історичні образи
Невирішена історична суперечка з часом може перетворитися на стратегічну проблему в двосторонніх відносинах, затьмаривши все інше, але її вирішення може пожвавити партнерство. Приклад цього – польсько-литовські відносини. Незважаючи на історію, сповнену образ, обидві країни зуміли налагодити тривалу співпрацю.
Після відновлення незалежності Литви деякі активісти з чисельної польської меншини виступили за національну автономію. Напруженість оточувала спадщину генерала Желіговського, анексію Вільнюса в 1920 році та скарги литовських поляків на мовне утиски. Однак після розпаду СРСР Польщу та Литву об’єднали спільні цілі – членство в ЄС і НАТО та протидія Росії.
Попри початкову напруженість, обидві країни створили міцний союз, якому сприяли спільні західні прагнення. Такі ініціативи, як Люблінський трикутник, показують, що Польща та Україна також можуть рухатися цим шляхом – якщо політична воля перетвориться на конкретні кроки.
16 липня в Любліні вшанували пам’ять Люблінської унії 1569 року – спільної спадщини Речі Посполитої. У заході, що відбувся в рамках Люблінського трикутника, взяли участь міністри закордонних справ Польщі, України та Литви. Було оголошено про створення нової платформи для істориків, спрямованої на сприяння дослідженням та діалогу з суперечливих історичних питань.
Спільна історія, спільне майбутнє
Спільні надбання, такі як Люблінська унія чи Гадяцький союз, є не лише історичними артефактами – вони показують, що глибока співпраця, узгоджена з сучасними реаліями, є можливою. Польща та Україна можуть вирішити свої історичні суперечки, а політичні лідери обох сторін можуть перейняти досвід Польщі та Литви в управлінні таким процесом.
«Ми маємо спільного ворога і спільну відповідальність за майбутнє. Історія не повинна нас розділяти. І славні сторінки, і трагічні моменти нашого спільного минулого повинні стати основою для чесного діалогу, взаємної поваги та побудови спільного майбутнього на благо наших народів», – заявив посол Боднар в інтерв’ю Kyiv Post. Історія не повинна розділяти, якщо до неї підходити чесно.
Сьогодні Польща та Україна не тільки стикаються зі спільною загрозою, а й несуть спільний обов’язок перед майбутнім. Примирення не буде легким, але ціна невдачі може бути набагато вищою.