Життя у прірві
Для багатьох молодих американців «Україна» існує лише в заголовках — а не в реальному житті. Вони бачать Україну лише крізь кадри руйнувань або як чергову геополітичну гарячу точку. Те, чим живе країна щодня, її суперечності й життєстійкість лишаються поза увагою.
Я пережила обидва російських наступи проти України: у 2014 році, коли була змушена тікати від окупації в Донецьку, і знову у 2022-му, коли стикнулася з повномасштабним вторгненням, завершуючи навчання на бакалавраті в Києві. Ця подорож зрештою привела мене до США, де я продовжила освіту в Колумбійському університеті, а згодом — у Єлі.
Я знаю, що для студентів у США війна здається чимось далеким, тоді як для українців мого покоління вона — невід’ємна частина життя. Саме тому моє завдання — скорочувати цю відстань.
Створення програми
Програма, яка згодом отримала назву ImpactUA, стала першою ініціативою, що об’єднала провідних студентів США й України у практичній роботі з місцевими громадськими організаціями. Вона не народилася з великого стратегічного плану. Як і багато справді важливих ідей, вона виникла спонтанно — з єдності цінностей і особистого досвіду.
Після трьох років керівництва Brave Generation — неприбутковою організацією, яку я заснувала для підтримки української молоді, постраждалої від війни, де власний біль і витривалість я спрямувала на допомогу іншим — я вже переконалася в трансформаціній силі зв’язків. Однією з ключових ініціатив стала програма наставництва між найкращими студентами США й України, що об’єднала понад 200 учасників. Студенти Єлю, Гарварду, Колумбійського та інших американських університетів наставляли своїх українських ровесників.
Водночас одна з найбільших американських неприбуткових організацій, що підтримує Україну — Razom for Ukraine — шукала партнера, здатного запропонувати більше, ніж символічний зв’язок. Вони прагнули, аби американські студенти не лише приїздили в Україну, а й робили реальний внесок у її відновлення.
Завдяки контакту, який я допомогла налагодити між членкинею ради Brave Generation, професоркою Марсі Шор, і директоркою Razom Дорою Хом’як, я невдовзі опинилася на Zoom-дзвінку з лідерками Razom Анною Соловей та Марічкою Погорілко. Уже за кілька хвилин стало зрозуміло: ми вже давно поділяли одне й те саме бачення. Ми не створили програму, а радше впізнали її одна в одній.
Ми шукали не просто нову програму стажування. Потрібен був міст — простір, де українська й американська молодь могли б разом працювати й формуватись як майбутні лідери обох країн.
Від ідеї до дії
Проживши по обидва боки цього мосту, я розуміла, що маю унікальну можливість очолити цю справу. Після дзвінка я відчувала водночас і радість, і сильне хвилювання. Тепер я несла щось важливе — і ще не була певна, як із цим впоратися.
Я не могла залишатися просто організатором чи людиною «ззовні». Насамперед я мала сама стати цим мостом — адже жила двома життями, знаходила сенс у кожному з них і прагнула зробити цей сенс реальним для інших.
Це означало підготувати американських студентів до в’їзду в країну, яка досі воює, а також допомогти українській молоді повернутися до домівок, з яких вони тікали під час повномасштабного вторгнення, щоб реалізувати свою місію відбудови.
Повернення для українців було водночас важким випробуванням і життєвою потребою.
Відкриваючи приховану силу
Спершу багато студентів сумнівалися в собі. Американські учасники вагалися: чи зможуть вони справді зробити щось корисне в країні, що воює? Чи буде це безпечно? Чи взагалі батьки дозволять їм поїхати?
Українські студенти мали власні сумніви. Повернутися додому було непросто. Дехто тікав під обстрілами, залишивши все через російські атаки, і тепер мусив знову зіткнутися з місцями, позначеними втратою й болісними спогадами. Повернення для українців було водночас важким випробуванням і життєвою потребою.
Та попри страх і невпевненість, обидві групи зробили крок уперед. І саме в цьому виборі почала відкриватися прихована сила.
Коли студенти прибули до України, національні відмінності одразу втратили значення. Місцеві організації не розрізняли американських і українських учасників: ти міг бути студентом із Техасу чи з Києва – усі мали робити свій внесок на рівних.
Громадські організації доручали нагальні завдання: підтримка ветеранів у реабілітації, допомога сім’ям переселенців з оформленням документів, координація гуманітарної допомоги, збереження культурної пам’яті, документування воєнних злочинів. Студенти гідно впоралися з викликами. Один стажер створив чат-бот, щоб допомогти лікарям швидше комунікувати під час надзвичайних ситуацій. Інший пройшов навчання з травма-орієнтованої комунікації, щоб підтримувати постраждалих. Інші займалися збором свідчень про воєнні злочини.
Вони не просто читали про війну — вони сиділи поруч із ветеранами, обідали з переселеними родинами й працювали пліч-о-пліч з українцями, які відбудовують свою країну.
Поза абстракціями
Війна легко позбавляє надії, але ImpactUA долає дистанцію та не лишає місця для абстракцій. Студенти занурилися в реальність: повітряні тривоги, виснажливі робочі години, завдання з реальною відповідальністю – які часто виходили далеко за межі їхніх власних сил.
І водночас вони відкрили несподіване: страх не паралізує, якщо зосереджений на місії й знаєш, що на тебе хтось розраховує.Студент Джорджтауна Крістоферс Круміньш зазначив: «Ця програма виходить за межі пасивного спостереження. Вона безпосередньо залучає учасників до роботи місцевих організацій».
Інший учасник підсумував: «Один у полі не воїн. Але разом ми справді могли бути корисними».
Саме в цій опорі одне на одного та спільному служінні чомусь більшому й постали ті мости, які ми мріяли створити.
Міцні мости
Американські учасники повернулися додому, маючи в собі досвід України, який став частиною їхнього майбутнього й особистої місії. Українці, ще донедавна беззахисні жертви війни, продовжили відбудовувати країну й стали голосом України на міжнародній арені, створюючи зв’язки, що підтримуватимуть державу далеко за її межами.
Такі мости не руйнуються після завершення однієї програми. Є надія, що це лише початок багатьох нових ініціатив.
Цього літа я пройшла шлях від життя «у прірві» до побудови мостів між молодими українцями та американцями. І зрозуміла просту істину: найміцніші союзи виникають не лише у парламентах чи на міжнародних самітах, а в особистих дружбах, спільній роботі та довірі, яку формує нове покоління.
Сьогодні, коли точаться дискусії про майбутнє підтримки України з боку США, ці зв’язки доводять: справжні союзи будуються не тими, хто ніколи не бачив страждань українців, а на основі людських відносин, народжених у надзвичайних обставинах війни — поруч із тими, хто її пережив.