Наочною демонстрацією еволюції глобальної динаміки сил став парад до Дня Перемоги після саміту Шанхайської організації співробітництва (ШОС), коли президент Китаю Сі Цзіньпін прийняв лідерів понад 20 країн. Присутність лідерів таких ключових партнерів, як Росія та Індія, підкреслила зусилля Китаю з консолідації багатополярного альянсу.
Хоча в більшості повідомлень фігурувала персона президента США Дональда Трампа, на перший план вийшла однозначно антиукраїнська позиція нового блоку. Його центральні держави – Китай, Індія та Росія – мають спільні стратегічні інтереси та перспективи нового глобального порядку, але між ними існує приховане напруження, і на шляху до створення справді єдиного фронту стоять значні перешкоди.
Російські союзники на параді
Парад з нагоди Дня Перемоги, який відбувся на площі Тяньаньмень, був не тільки демонстрацією нарощування військової та технологічної сили Китаю, а й символічним підтвердженням історичних наративів.
Зосереджуючи увагу на вторгненні Японії до Маньчжурії в 1931 році – за вісім років до вторгнення нацистської Німеччини до Польщі – Китай прагнув нагадати світові про свої ранні та значні жертви у війні, кидаючи виклик традиційному західноцентричному наративу про Другу світову війну.
На параді Сі показав найсучасніші дрони, гіперзвукові ракети та винищувачі, підкреслюючи послання Пекіна про «мир через силу». Серед понад 25 іноземних високопосадовців, які були присутні на параді, були лідери Північної Кореї, Пакистану, Білорусі та Ірану – одні з найпалкіших прихильників агресії Росії проти України, які надають Москві критично важливі технології та людські ресурси.
Попри заявлену нейтральність, роль Китаю та Індії у підтримці військової агресії Росії проти України добре відома. Ці дві країни є не тільки найбільшими пільговими покупцями російської нафти, а й постачальниками критично важливих для російського військово-промислового комплексу технологій.
На шляху до тіснішої співпраці між Китаєм, Росією та Індією залишається багато викликів.
Згідно з останнім розслідуванням британської газети The Telegraph, Китай значною мірою відповідає за підтримку російського виробництва безпілотників. У 2023-24 роках китайські компанії відправили російським фірмам, які потрапили під санкції за виробництво дронів, комплектуючих на суму близько 55 мільйонів доларів. Після укладення угоди з Тегераном на початку 2023 року про виробництво іранських дронів Shahed на території Росії, Китай став головним зовнішнім постачальником авіаційних двигунів, деталей авіаційних двигунів, металів, мікрочіпів та інших компонентів, необхідних для виробництва дронів, які постійно завдають Україні смертельних і руйнівних ударів.
Індія стала другим за величиною постачальником обмежених критичних технологій для російського ВПК. До числа її експорту до Москви входять мікрочіпи, схеми та верстати з ЧПУ. Майже п’ята частина критичних технологій, необхідних російській армії, які Росія не може виробляти сама, надходить до неї через Індію, яка стала важливим перевалочним пунктом.
Саміт ШОС, який відбувся за кілька днів до військового параду, став демонстрацією візуальної єдності між країною-господарем Китаєм і двома його молодшими партнерами – Індією та Росією. Хоча прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді взяв участь у саміті ШОС, щоб просунути економічні інтереси Індії, його рішення пропустити військовий парад свідчить про обдуману дипломатичну дистанцію і постійну обережність Індії щодо тіснішого зближення з Китаєм попри потенційні економічні вигоди. Його рішення також підкреслює напруження, яке залишається між двома азіатськими гігантами.
Трикутник Китай-Індія-Росія: проблемне тріо
Останні події високого рівня в Китаї підкреслюють амбіції Пекіна позиціонувати себе як глобальну противагу США шляхом зміцнення зв’язків зі своїми регіональними партнерами. Однак на шляху до тіснішої співпраці між Китаєм, Росією та Індією залишається багато викликів.
Зокрема, відносини між Китаєм і Росією демонструють явний дисбаланс. Чим більше західні санкції ізолюють Москву, тим більш залежною вона стає від Китаю – як в економічному, так і в технологічному плані. Китай став найбільшим покупцем російської нафти (причому за зниженою ціною), а також виступає каналом постачання критично важливих технологій, що підтримують військово-промисловий комплекс Росії.
На останньому саміті ШОС російський «Газпром» підписав меморандум з китайськими партнерами про просування проєкту газопроводу «Сила Сибіру-2», який має на меті постачати до Китаю через Монголію 50 мільярдів кубометрів природного газу на рік. Це компенсує лише близько третини втрачених Росією доходів від продажу газу Європі, а життєздатність проєкту залежить від повної відданості Китаю та вигідних умов ціноутворення, які, ймовірно, будуть на користь Пекіна.
Оскільки ЄС планує повністю відмовитися від російського газу до 2027 року або навіть раніше, як свідчать останні повідомлення, Москва докладає значних зусиль для зміцнення свого енергетичного альянсу з Китаєм, сподіваючись, що це забезпечить їй фінансову підтримку, необхідну для продовження війни проти України. Однак очевидно, хто має перевагу в цьому партнерстві, і це не Москва.
Відносини між Китаєм та Індією, які на короткий час полегшилися завдяки розпочатій Трампом тарифній війні проти обох країн, залишаються напруженими та складними. Досі невирішеним залишається прикордонний конфлікт у трьох гімалайських провінціях – спадщина війни 1962 року. Цей спірний регіон також має важливе значення для китайської ініціативи «Один пояс – один шлях» — масштабного інфраструктурного проєкту, започаткованого Сі Цзіньпіном у 2013 році, який включає Пакистан — давнього супротивника Індії. Потужна підтримка Китаєм Пакистану в галузі економічного розвитку, інфраструктури та військового співробітництва поглиблює недовіру і перешкоджає перспективам зближення двох азіатських гігантів.
Ще більше ускладнює ситуацію те, що Індія сильно залежить від імпорту китайської сировини, необхідної для таких експортно орієнтованих секторів, як фармацевтика та текстиль. У період з 2024 по 2025 рік торговельний дефіцит Індії з Китаєм збільшився до вражаючих 100 мільярдів доларів, а торгівля між двома країнами досі здійснюється в доларах США, а не в рупіях чи юанях. Цей глибокий економічний дисбаланс робить Індію вразливою у стратегічному плані, викликаючи побоювання, що Китай може використати економічну залежність як інструмент примусу для досягнення своїх ширших політичних і економічних цілей.
І нарешті – зв’язки між Індією та Росією. Натепер вони є найміцнішими у цьому трикутнику. Офіційний Нью-Делі продовжує називати їх «надійними, передбачуваними та справді стратегічними за своєю природою», що дозволяє Індії практикувати свою проголошену «стратегічну автономію» у зовнішніх відносинах.
Міцність зв’язків між Москвою і Нью-Делі сягає радянських часів і короткочасної війни, що спалахнула між Індією і Пакистаном у 1971 році, також відомої як Війна за визволення Бангладеш. Індійсько-радянський договір про мир, дружбу і співпрацю дозволив Індірі Ганді закликати до розгортання в Індійському океані радянської флотилії з ядерною зброєю, що не дало американцям і британцям вступитися за Пакистан. Війна закінчилася за 13 днів, що дозволило створити незалежну державу Бангладеш за підтримки Нью-Делі та Москви.
Пам’ять про цю подію залишається в умах індійських політиків, які сприймають Росію Путіна як природне продовження Радянського Союзу. На тлі все більш непередбачуваного партнерства зі США послідовність Москви продовжує мати стратегічне значення для Індії.
На економічному фронті Індія стала другим після Китаю найбільшим покупцем російської сирої нафти: від повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року до 11 вересня 2025 року вона придбала (зі знижкою) нафту на суму 133 млрд доларів. Ця цифра співмірна з військовим бюджетом Росії на 2025 рік – 145 млрд доларів.
В результаті Індія стала відомою як одна з країн-«пралень», які відмивають російську нафту і продають бензин та інші нафтопродукти за кордон, а саме до США та Європи. Введення адміністрацією Трампа 50-відсоткового мита на індійські товари має на меті позбавити Індію залежності від дешевої російської нафти та її непрямого фінансування незаконної війни Росії проти України. Однак поки що такий крок мав лише зворотний ефект.
У результаті виникає не згуртований блок, а потенційно нестійка, нестабільна угода про взаємні інтереси.
Попри тривале партнерство з Москвою в період Холодної війни, Індія розширила свої оборонні партнерські відносини з такими країнами, як США, Франція та Ізраїль, закуповуючи їхні винищувачі, гелікоптери та безпілотники, щоб зменшити залежність від одного постачальника. Проте Росія залишається ключовим стратегічним партнером Індії, постачаючи їй такі важливі системи, як ЗРК С-400, атомні підводні човни та літаки Су-30МКІ. Спільні проєкти, такі як ракета BrahMos, та регулярні спільні військові навчання показують, що оборонні зв’язки з Москвою продовжують відігравати центральну роль у стратегії безпеки Індії, яка залишається ключовим перевалочним пунктом для критично важливих технологій, необхідних російському військово-промисловому комплексу.
Так, Китай, Індія та Росія створюють образ єдиного фронту проти західної гегемонії, але їхній стратегічний трикутник характеризується радше конкуренцією та недовірою, ніж справжньою узгодженістю. Росія твердо засіла в тіні Китаю, значно й безнадійно відстаючи від нього в економічному та технологічному плані. Індія, зі свого боку, залишається обережною щодо регіональних амбіцій Китаю та його глибоких зв’язків із Пакистаном і Росією, навіть попри те, що вона підтримує міцні економічні та оборонні зв’язки як з Пекіном, так і з Москвою.
Тим часом Росія використовує своє історичне партнерство з Індією, щоб убезпечити себе від надмірної залежності від Китаю, водночас ведучи війну в Україні, яка вимагає ресурсів, які Китай та Індія охоче їй надають, принаймні на даний момент. У результаті виникає не згуртований блок, а потенційно нестійка, непевна угода про інтереси, яка може виявитися нежиттєздатною в умовах підвищення геополітичного тиску та загострення внутрішніх суперечностей.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.