У липні я приїхав до Белграда, щоб зрозуміти природу студентських протестів, що тривають у Сербії. Те, що відбувається, потребує осмислення й солідарності. У країні фактично немає верховенства права, і вже майже рік молодь ризикує заради майбутнього, у якому можна буде нормально жити у власній державі. Протестувальники та їхні прихильники нині стають жертвами необґрунтованих арештів. Ті, кому небайдужа доля демократії, мають знати про це й діяти — і в Європі, і за її межами.
Американцям варто знати про ці вражаючі політичні акції. Я планую написати докладнішу хроніку протестів, спираючись на досвід сербських колег, які теж ризикували й від самого початку були поруч зі студентами. А зараз хочу лише окреслити кілька рис цих протестів, які мені, як американцю, здалися важливими — особливо тепер, коли в нас починається новий навчальний рік.
Я не збираюся стверджувати, що умови в Сербії та Сполучених Штатах однакові. Серби виходять на протести не для того, щоб ми вчилися на їхньому досвіді. Але є кілька важливих здобутків сербів, які, незалежно від того, як розвиватимуться події в Сербії далі, варто взяти до уваги. Ми не зможемо зрушити з місця без протестів — і не зможемо робити це без молоді. Ось що я для себе відзначив.
- Молодь як рушій. Студентські протести в Сербії почалися саме з ініціативи молодих людей — не лише студентів університетів, а й учнів старших класів.
- Глибинна причина. Протести пов’язані з базовим питанням верховенства права. Саме тому так дратує, коли у наших медіа фото підписують як «антиурядові протести». Люди в Сербії виходять не проти уряду як такого, а за чесне й відповідальне врядування!
- Точка відліку. Протести почалися з трагічної події — обвалу частини залізничного вокзалу, внаслідок якого загинули 16 людей. Це призвело до жалобних акцій та кампаній на вшанування пам’яті загиблих. Самі смерті були трагедією, але водночас вони чітко вказували на головну проблему — корупцію. Вокзал невдовзі до катастрофи відбудували у співпраці з Китаєм, і ніхто не взяв на себе відповідальність ані за вади будівлі, ані за саму трагедію.
- Координація серед студентів. Протести почалися в Новому Саді, де сталася катастрофа, але згодом поширилися по всій країні — у школах та університетах. Студенти створили мережі, які дозволили їм підтримувати зв’язок між собою та водночас уникати репресій.
- Співпраця з суспільством. Хоча ініціаторами були студенти, а постійні форми протесту включали бойкоти та блокування навчальних закладів, акції у публічному просторі проводили з метою залучити ширшу громадськість. Вони були масовими та дуже успішними. Загальна вимога дотримання верховенства права знаходить підтримку серед людей.
- Різноманіття дій. Студенти організували жалобні акції, хвилини мовчання, масові вуличні протести, блокування, бойкоти, інформаційні «блекаути» в медіа, сатиричні онлайн-кампанії, велосипедні заїзди та бігові естафети по всій Європі — та багато іншого. Кожна з цих форм діяла по-своєму й була спрямована на різні аудиторії.
- Конкретні вимоги до влади. Студенти вимагали оприлюднити обставини реконструкції залізничного вокзалу, не висувати звинувачень протестувальникам у злочинах, яких вони не скоювали, притягнути до відповідальності тих, хто нападає на студентів, а також збільшити університетські бюджети. Усі ці вимоги справедливі самі по собі й цілком здійсненні для уряду, який дотримується верховенства права.
- Визнання демократичної політики. Хоча це спершу не було головним кроком студентів, вони дійшли згоди, що варто брати участь у виборах і підтримувати кандидатів. Вони висунули вимогу про дострокові парламентські вибори й мають намір запропонувати власних кандидатів. Самі студенти до парламенту балотуватися не будуть, натомість оберуть представників серед науковців, митців та громадських діячів тих, хто підтримував їхню справу.
- Підтримка студентів університетами. Студентів загалом підтримали їхні викладачі, професори, а також адміністрації шкіл і університетів. Це люди, які на перший погляд нічим не відрізняються від своїх колег у США чи будь-де ще: купа книжок, багато нарад, наукові спеціалізації, які треба розвивати й відстоювати. І все ж вони обрали позицію — стали на бік студентів.
Опір неможливий без відкритості до досвіду інших. Він також потребує співпраці між поколіннями.
З усіх ліній розділу в американському суспільстві чи не найважливішою, але й найскладнішою для опису, є та, що проходить між поколіннями. У нас цілком звично й навіть соціально прийнятно ставитися зверхньо до інших поколінь. Та справжній опір неможливий без поваги до людей, які діють, виходячи зі свого досвіду, навіть якщо їхні погляди відрізняються.
Щоб зрозуміти студентів, сербам не обов’язково було самим бути студентами. Молодь дала їм для цього достатньо підстав;
У Сербії ніхто не казав мені, що їхній досвід має бути прикладом для інших; моє занепокоєння Америкою залишалося лише моїм. У Белграді я відчув настрій загальнонаціонального відчаю: молоде покоління не бачить майбутнього у своїй країні без передбачуваності й свободи, які дає верховенство права, і боїться втратити це назавжди. Такий відчай стає поштовхом до сміливих і ризикованих, але творчих дій — у будь-якому суспільстві.
Передрук із публікації Тімоті Снайдера “Thinking about...” (snyder@substack.com). Оригінал дивіться тут.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.