Угорщина, яка колись була країною героїв 1956 року, тепер є символом мовчазної капітуляції. Але Європа повинна бути протилежністю – символом стійкості, послідовності та моральності.
Сьогодні угорський прем’єр-міністр Віктор Орбан виступає вже не як європейський лідер, а як речник переможеного світу. Коли він заявив, що формування «Коаліції охочих» – європейських держав, які спільно підтримуватимуть Україну фінансово та військово, це «катастрофа, яка принесе лише більше смертей», він не згадав про мир. Натомість він повторив стару російську брехню про мир на умовах агресора.
У кожному реченні, в якому Орбан закликає припинити підтримку України, чути відгомін Кремля, а не голос Будапешта. Поки Європа прагне дотримуватися своїх основоположних принципів свободи, права та відповідальності, угорський прем’єр-міністр продовжує поглиблювати свою політичну підпорядкованість Москві. Це не просто прагматизм – це ідеологічна залежність. Орбан більше не балансує між Сходом і Заходом – він обрав сторону. І це та сторона, яка не захищає домівки, а руйнує їх.
Своєю риторикою «миру» він закликає не до припинення війни, а до капітуляції. Коли він каже, що підтримка України «принесе лише нові могили», це означає, що життя вже втрачено і що боротися більше не варто. Це та сама логіка, яка колись виправдовувала окупантів – що опір не вартий зусиль, бо лише продовжує страждання. Але Україна воює не за те, щоб страждати, вона воює, щоб вижити.
І Орбан це знає, а тому його заява — це не непорозуміння, а розрахунок. Він дуже добре розуміє, що припинення підтримки України буде найбільшою перемогою російського президента Владіміра Путіна, тож використовує кожну нагоду, щоб підірвати єдність Європи і представити Україну тягарем, а не лінією оборони всього континенту. У цьому сенсі Орбан не є нейтральним — він є частиною російського фронту в самому серці Європи.
Угорщина, яка в 1956 році повстала проти радянських танків, тепер має прем’єр-міністра, який вітає танки зі сходу політичними оплесками. Зараз там, де гуляють туристи, загинули 2 500 угорців, коли радянська армія увійшла в Будапешт. Більше 200 000 людей втекли з країни. Та угорська революція була актом відчайдушної віри у свободу. Сьогодні Орбан говорить словами тих, проти кого колись боролися його співвітчизники. Він хоче не миру – він хоче, щоб усі забули про те, як Москва розтоптала Будапешт, про те, як угорці пожертвували своїм життям в ім’я свободи. Жодної паралелі між 1956 і 2022 роками – інакше стане зрозуміло, що історія повторюється, тільки цього разу Будапешт не жертва, а співучасник.
У лексиконі Орбана «мир» – вже не моральна ідея, а комерційний термін. Він використовує його як валюту, якою оплачує власний комфорт і політичні вигоди. За його визначенням, мир – це не припинення насильства, а припинення спротиву. Мир його мовою – це інша назва капітуляції, не моральна категорія, а технічний інструмент для підтримки балансу сил, в якому агресор зберігає ініціативу, а жертва замовчується. Такий мир не заспокоює – він закріплює несправедливість. Саме тому він небезпечніший за війну, тому що продається як розсудливість, а приносить поразку.
Контроль і пропаганда
Орбан не вірить у мир – він вірить у контроль. У світі, розірваному між правдою і пропагандою, він обирає пропаганду, тому що вона дозволяє йому подавати себе як «розсудливого європейця», а насправді підриває саму ідею європейської єдності. Його політика щодо Росії – це не політика миру, а торгівля ілюзіями. Він знає, що кожна заява проти допомоги Україні підвищує його цінність у Кремлі та серед європейських політиків, які бояться власної тіні.
Орбан не тільки підриває європейську політику щодо України, він руйнує саму ідею, що Європа має душу. Якщо європейські лідери приймуть його логіку «нейтральності», це стане моментом, коли Європа втратить право говорити про цінності. Цінності, які не захищаються, зникають.
Угорщина, яка колись була країною героїв 1956 року, тепер є символом мовчазної капітуляції. Але Європа повинна бути протилежністю – символом опору, послідовності та моральності. Завтра тим, хто сьогодні не підтримує Україну, не буде місця в цивілізованому світі. І Орбан це знає, а тому й намагається переконати інших ігнорувати очевидне: зло зупиняється захистом від насильства, а не молитвами за мир.
Європа може пережити економічні кризи, політичні розбіжності та бюрократичні конфлікти, але не може пережити моральне боягузтво. Коли держава-член ЄС стає рупором Кремля, це вже не питання політики – це питання чесності. Ті, хто сьогодні виправдовує напад Росії на Україну, завтра виправдовуватимуть кожен напад на слабшу сторону, кожне знищення кордонів і кожну брехню, сказану в ім’я «реалізму». Так вимирають зсередини – без єдиного пострілу.
У цій тиші Україна стала тим, чим колись була Європа: континентом совісті, опору та надії. Коли російські бомби руйнують міста, Європа повинна дивитися на тих, хто розбирає завали, щоб врятувати дитину, а не на тих, хто рахує доставлені снаряди та набирає політичні бали. На цій лінії фронту між правдою та розрахунком видно чітку різницю: Україна обрала гідність, а дехто в Європі обрав забуття.
Історія запам’ятає: у той час, коли вирішувалася доля свободи, Україна була не сама. Лише деякі з її сусідів вирішили забути власне минуле.
Погляди автора статті не обов’язково відповідають позиції Kyiv Post.