Минуло два місяці президентства Трампа, і є питання: де саме ми знаходимося в плані переговорів про припинення війни в Україні, яку Трамп обіцяв завершити “за 24 години”?
Нагадаю, що я вважав, що перспективи миру після виборів у США були хорошими, хто б не переміг на тих виборах.
І Росія, і Україна могли би воювати довго, але вони обидві виснажені війною, і чим довше вона триватиме, тим більшими будуть ризики для обох.
Дивіться мою статтю від початку цього року про мотивацію різних гравців.
Згодом ми мали кілька раундів переговорів у Ер-Ріяді, кілька поїздок команди Трампа до Москви, сумнозвісну засідку на Зеленського в Овальному кабінеті, влаштовану Венсом та іншими, а також щонайменше одну телефонну розмову між Путіним і Трампом.
З усього цього випливає, що команда Трампа керує очікуваннями від великої всеосяжної угоди про припинення вогню, а потім і повної мирної угоди, натомість зосереджуючись на перегляді угоди щодо Чорного моря, яка була укладена з Туреччиною в середині 2022 року, і з якої Росія вийшла в липні 2023 року, а також на пропозиції Макрона щодо припинення ударів по енергетичній інфраструктурі.
Ми бачимо, що режим Трампа віддав усі свої важелі впливу Путіну ще до початку переговорів
Зараз вони розглядаються, можливо, як заходи з досягнення компромісу, щоб зрештою зблизити обидві сторони для переговорів про ширше припинення вогню, а потім і про довготермінову мирну угоду.
Але насправді, на мою думку, з вищезгаданих подій стало зрозуміло, що обидві сторони зараз, можливо, ще більше віддалилися одна від одної в плані досягнення тривалого миру – і навіть припинення вогню. І я би сказав, що ми маємо те, що маємо, в основному через невдачі команди Трампа.
Нагадаю, що я припускав, що Трамп мав більшість карт, коли йшов на ці мирні переговори (див. мою публікацію тут).
Трамп мав важелі впливу на обидві сторони – він міг припинити передачу Україні зброї та розвідданих (і зробив це), а також міг посилити санкції проти Росії та збільшити військову допомогу Україні, щоб натиснути на Путіна.
Насправді ж ми побачили, що режим Трампа здав Путіну всі свої важелі впливу ще до початку переговорів: ніякого НАТО для України, ніяких гарантій безпеки для України, Росія зберігає за собою всю захоплену територію, перспектива легкого/дострокового пом’якшення санкцій.
Більше того, адміністрація Трампа дала зрозуміти, що вона відчайдушно прагне вести бізнес із путінською Росією. Тим часом, досить неординарне інтерв’ю Стіва Віткоффа, посланника Трампа на Близькому Сході і з питань Путіна, яке він дав Такеру Карлсону, свідчить про те, що адміністрація Трампа вірить у більшість путінських наративів про те, що Крим і чотири окуповані області на сході України нібито є російськими, і що проведені там референдуми були певним чином репрезентативними, навіть якщо їх проводили під дулами автоматів.
Трамп хоче домовитися з Путіним за будь-яку ціну – до України.
Віткофф виявив вражаюче нерозуміння витоків нинішньої війни й готовність заковтнути російську наживку разом із гачком.
Для нібито неупередженого арбітра це було просто екстраординарно. Мало того, Рік Ґренелл – ще один радник Трампа – навіть заперечив те, що ядерна зброя, від якої Україна добровільно відмовилася згідно з Будапештським меморандумом 1994 року, належала не їй, а Росії, що просто не відповідає дійсності, оскільки вона була радянською.
Але все це свідчить про те, що Трамп хоче домовитися з Путіним за будь-яку ціну, і що насправді він не бажає змушувати Росію йти на будь-які поступки чи накладати на неї санкції чи якісь витрати. Трамп хоче укласти угоду з Путіним, а Україна і Європа нехай просто постоять у черзі.
Я думаю, що в Москві не вірять, навіть радіють тому, наскільки дилетантськими є переговори зі США.
Наслідком цього є те, що настрої щодо мирних переговорів фундаментально змінились і в Києві, і в Москві.
Я думаю, що в Москві не вірять, навіть радіють тому, наскільки дилетантськими є переговори з боку США. Вони бачать сценарій, за яким вони наперед отримають величезні поступки – насправді більші, набагато більші, ніж очікували, якщо гратимуть жорстко.
Зараз вони бачать можливості для того, щоб роз’єднати США з Україною та Європою, щоб забезпечити сценарій, за яким США припинять усю військову підтримку України та Європи, а це відкриває потенціал для повного розвалу України і передачі її в руки Москви.
Вони бачать можливості для повної перемоги в Україні, тому зараз не бачать необхідності йти на компроміс, а натомість вважають, що треба триматися, продовжувати війну і просто брати, брати, брати у Трампа. Вони вважають Трампа і його команду, по суті, ідіотами.
На відміну від них, українці не дурні.
Ми бачимо, що і Москва, і Київ грають з адміністрацією Трампа на час.
Думаю, із засідки в Овальному кабінеті стало зрозуміло, що Трамп і його команда не є друзями України і більш ніж раді продати Україну за безцінь. Але ця зустріч і подальше призупинення поставок зброї та обміну розвідданими виявили очевидну вразливість. Україна і Європа все ще залежать від деяких критично важливих військових поставок зі США, в тому числі поставок систем і ракет ППО дальнього радіусу дії, а також далекобійних ударних ракети і снарядів.
Україні потрібен час для розбудови власного потенціалу, і вона сподівається, що Європа візьметься за справу, щоб заповнити прогалину в поставках, яку залишили ненадійні американці. Україна тягне час. Вона використовує мирний наратив, намагаючись не виглядати перешкодою для мирних переговорів настільки, що ризикує продовженням американських поставок цих ключових боєприпасів, і сподіваючись, що Росія зробить хибний крок, щоб якось зашкодити бромансу між Трампом і Путіним.
Насправді ми бачимо, що і Москва, і Київ грають з адміністрацією Трампа на час. Але якщо для Москви це пов’язано з тим, що там вважають, що можна отримати набагато більше, граючи в довгі переговори, то в Україні вже дійшли висновку, що ці переговори їй нічого не дадуть, але, граючи на час, українці можуть вийти на певний рівень військової незалежності від США, щоб врешті-решт вказати Трампу, куди йому йти.
Я думаю, що зараз Київ розуміє, що Трамп намагатиметься нав’язати мирну угоду, в якій не буде членства України в НАТО, жодних гарантій безпеки, але буде вимушене визнання втрати Криму і чотирьох областей.
Додайте сюди ймовірний сценарій обмеження її військового потенціалу та дострокових виборів, що призведе до припинення воєнного стану, мобілізації та розвалу лінії фронту.
Українці визнають, що угода, про яку, ймовірно домовляються Трамп і Путін, – це кінець України як суверенної держави. Очевидно, що для Зеленського та будь-якого українського лідера це абсолютно неприйнятно.
Дійсно, нещодавнє опитування громадської думки показало, що понад 80% українців зараз виступають за продовження війни, навіть якщо підтримка США буде припинена - засідка на Зеленського в Овальному кабінеті об’єднала націю навколо нього.
Останнє визнав директор ЦРУ Реткліфф, сказавши у Конгресі, що українці, якщо доведеться, воюватимуть голими руками.
Це свідчить про те, що Україна має межі і чіткі червоні лінії, і та угода, яку зараз обговорюють Трамп і Путін, для неї просто неприйнятна. На таких умовах Україна не прийме угоду і боротиметься далі.
Дивлячись на чорноморську угоду, я задаюся питанням: хіба адміністрація Трампа не розуміє, читаючи між рядків, що суттєва мирна угода зараз недосяжна? Мабуть, таки не розуміє – через свою власну некомпетентність.
Слід зазначити, що хоча обидві сторони начебто погодились на припинення вогню на Чорному морі, Росія додала свою умову: спочатку – пом’якшення санкцій проти “Россельхозбанку” та інших організацій, які сприяють торгівлі сільськогосподарською продукцією через Чорне море.
У Трампа буквально в руках була угода століття, і він її зірвав.
Заява Світового банку після підписання угоди була розпливчастою. Але очевидно, що будь-яке пом’якшення санкцій вимагатиме згоди і Європи.
Або команда Трампа знала про це і хотіла перекласти провину за провал чорноморської угоди на Європу, або вона перебуває в таборі Москви, яка прагне підірвати довіру до санкцій загалом і послабити західний альянс (те, що від нього залишилося).
Підсумовуючи вищесказане, я вважаю, що перспективи тривалого припинення вогню і мирної угоди, яка мала би якісь наслідки, є досить невеликими.
Навіщо Україні погоджуватися на будь-яку угоду, яка підриває її суверенітет і безпеку до рівня екзистенціальної загрози або слабкості?
І чому Москва зараз погодиться на щось інше, окрім повної капітуляції України, якої очікує від неї адміністрація Трампа?
У Трампа буквально в руках була угода століття, і він її зірвав. І постраждають від цього лише українці. Прикро, але боюся, що це правда.
Погляди, висловлені в цій статті, належать автору і не обов’язково відображають точку зору Kyiv Post.
Передрук з авторського блогу tashecon. З оригіналом можна ознайомитися тут