Війна змусила мільйони українців покинути свої домівки. Дехто знайшов прихисток і у Великій Британії. Серед них – Яна Мицько, молода небінарна особа з Києва, що прибули до Сполученого Королівства у вересні 2022 року. Як це – будувати нове життя далеко від дому під час війни, адаптуватися до іншої культури та зберігати зв’язок із Батьківщиною?
Раніше Kyiv Post уже писав про те, як українська молодь адаптується до життя в інших країнах та про досвід молодих українців за кордоном.
Для мене стояло питання коли, а не якщо
До повномасштабного вторгнення Яна жили типовим студентським життям у Києві.
“Я з Києва. Моя сім’я з Заходу, з Івано-Франківська”, – починають вони. На момент інтерв’ю їм скоро мав виповнитися 21 рік.
До 24 лютого 2022 року Яна вивчали міжнародну журналістику в Київському столичному університеті імені Бориса Грінченка. Окрім навчання, зустрічалися з друзями, писали роман і, як Яна зазначають, ще з 2019 року повністю виключили російську мову зі свого побуту.
Рішення про переїзд до Великої Британії визрівало ще до війни.
В мене була мета. Здобути освіту, влаштуватися на роботу, стати журналістом і подати візу в Англію. Для мене питання стояло “коли”, а не “якщо”
Повномасштабне вторгнення стало каталізатором. Додатковим фактором стало те, що Яна на той час вже пів року зустрічалися з англійкою і планували поїздку до неї. Коли мати повідомила, що Британія відкриває візи для українців, було ухвалене остаточне рішення. Після переїзду навесні до родичів на Захід України, Яна дізналися про спонсорську програму, подали заявку і, пройшовши через бюрократичні труднощі, 23 вересня 2022 року прибули до Англії.
Шлях до Великої Британії: труднощі та несподіванки
Дорога була непростою. Навесні 2022 року Яна з родиною переїхали на Захід України. Потім була кількамісячна поїздка до Відня у травні, щоб забрати прадіда. Після короткого повернення в Україну – знову автобус до Відня, тиждень очікування і, нарешті, літак з аеропорту Швехат до Англії.
“В автобусі важко було сидіти на місці”, – згадують Яна.
Були реальні страхи – загубити речі чи відстати від автобуса під час зупинки. Але найнезвичніший епізод трапився на одній із заправок під час поїздки по діда: “Мене мало не завербували в армію”.
Військовий, що їхав поруч, під час перерви на зупинці помітивши їхню “солдатську ходу”, запропонував пройти курс в Одесі та працювати у штабі, навіть дав візитку. “Я посиділи, подумали... В мене є дівчина. Я думаю, все-таки хочу в Англію приїхати...” – наголосили вони.
Перші враження: “Всі говорять англійською!”
У Великій Британії Яна раніше не були, знали країну лише “у своїх мріях”. Проте “вау-ефекту” не було.
“Мене нічого особливо не вразило... Єдине, що всі говорили англійською. Це було прикольно, принаймні перші кілька днів, поки я не зрозуміли, що я не знаю побутової лексики”, – діляться вони.
Маючи сертифікований рівень C1-C2, Яна вільно говорили на складні теми, але назви кухонного приладдя, як-от лопатки для млинців (spatula), як з’ясувалося, не знали. Одразу після прибуття Яна оселилися в англійській родині – Кейт і Лі Морганів та їхньої доньки Хайді. Це була завчасна домовленість, знайдена через спеціальну групу у Facebook, де українці шукали “хостів”, а британці – тих, кому могли б допомогти.
Адаптація в Британії: гречка, чипси з оцтом та бюрократія
Окрім вже згаданої побутової лексики, виникли труднощі з отриманням державної допомоги. Через статус студента денної форми навчання в українському університеті, Яні відмовили у виплатах, хоча роботу вони знайшли швидко – вже за тиждень працювали у пабі.
“Вони сидять, чухають ріпу, кажуть “нам дуже прикро, нам дуже шкода”. Але саме мені вони нічим не можуть допомогти”, – переказують Яна розмову в британському центрі занятості. Натомість хост-родина отримувала державну виплату-подяку (спочатку 300, потім 450 фунтів на місяць).
Єдиним сюрпризом серед харчових звичок британців для Яни стала любов до чипсів з оцтом і сіллю.
Браку українських продуктів як такого вони не відчували, адже цього, власне, і не очікувалося, “... не можеш очікувати, що світ буде україноцентричним”.
“Єдина біда у мене була з гречкою. Я не їли гречку два роки”, – зізнаються вони. Однак українські продукти вдалося знайти в польському магазині.
Сметана! Сосиски наші! Дрогобицька ковбаса! Сир! Ікра червона! Жируємо!
Статус українських біженців у Британії
“Офіційно, де-юре, я – людина зі статусом біженця, – кажуть вони. – Де-факто ж, я плачу податки, я заручені з громадянкою Великої Британії. Я збиралися тут жити, і в мене є повна зайнятість, тобто я самі плачу за квартиру, за інтернет, за телефон, за спортзал, податок, обслуговувальний податок, а також за сміття.”
До речі, про сміття: сортування тут суворе, особливо у їхньому регіоні (Воррінгтон, Чешир).
“Якщо сміття не посортоване правильно, вони його просто не забирають”, – пояснюють Яна. Адаптуватися до цього їм було нескладно.
Від журналістики до сфери обслуговування: робота та будні
Типовий день Яни залежить від робочого графіка. Вони встигли попрацювати у різних пабах та коктейль-барах, іноді зі змінами до пізньої ночі. Це було важко поєднувати з дистанційним навчанням в Україні, бо пари починалися о 6:30 ранку за британським часом.
Зараз, на четвертому курсі та з новою роботою графік стабільніший: підйом о 7-9 ранку, спортзал, сніданок, потяг та велосипед до роботи на 11:00, кінець зміни о 21:30.
Нинішня діяльність Яни кардинально відрізняється від того, чим вони займалися на Батьківщині, де навчалися на журналістиці та волонтерили як асистент у ветеринарній клініці.
“В Англії моя діяльність сильно відрізняється. Я займаюся... тим, чим взагалі не думали займатися”, – кажуть вони. Хоча Яна й намагалися писати для місцевих видань на волонтерських засадах, основною діяльністю стала сфера обслуговування.
“Я знайшли роботу [в барі – ред.], тому що маєш працювати в будь-якій країні. Зрозуміли, що мені подобається сфера обслуговування.”
Вони відзначають, що у Британії ставлення до персоналу часто краще, ніж в Україні, але й тут трапляються зверхні клієнти.
Яна згадують випадок, коли їм довелося поставити на місце постійного клієнта, який свистом кликав їх: “Будеш свистіти, іди додому пиво пий. Я не буду тебе обслуговувати.”
Дім там, де серце: любов та розчарування у Британії
Що найбільше подобається Яні у житті в Британії після майже трьох років? Відповідь миттєва: “Моя дівчина.” Крім особистого щастя, важливим для них є відчуття дому: “В Англії в мене одразу було відчуття, що я вдома... Мене це найбільше приваблює”.
Також вони цінують можливість знайти роботу, приємних та освічених людей і різноманіття їхнього міста Воррінгтона, де, за їхніми словами, дуже гарний ландшафт готельно-ресторанного бізнесу.
Однак турбує Яну непевність, пов’язана з візовим статусом та загальною нестабільністю у світі. Вони також занепокоєні ситуацією з молоддю і виборами: багато їхніх колег віком 20-25 років не планують голосувати, мотивуючи це незнанням політики, що обурює Яну.
Їх також дратує жалісливе ставлення до них: “Найбільше, що мене дратувало – тебе жаліють. О, ти з України. Біда, бідося... Я хочу простої поваги людської”.
Свої та чужі: британці, українці та культурні коди. Порівнюючи українців та британців, Яна бачать ключову відмінність в історичному досвіді: “Британці – імперці, українці – колишня країна-колонія”. Це, на їхню думку, впливає на ментальність, бо у британців більше впевненості у собі та своїй країні. Втім, Яна відзначили й багато спільного.
“Можливо, хитрість, – припускають Яна та додають, – в українців вона просто більш прихована, тому що стільки років ми провели під гнітом. До того майже 300 років ми жили під Московією... Також, на жаль, спільними є прояви шовінізму та расизму. Але ми подібні, ми дуже подібні”.
Спілкування з британцями, попри початкові лексичні труднощі, зараз дається легко. А от українську громаду Яна хоч і шукали на початку, але активно до неї не долучилися.
Громади існують (вони брали інтерв’ю в українському хабі в Колчес), але потреби в них Яна не відчувають: “В мене є друзі з України. І мені цього більше ніж достатньо”.
Зустрічі з українцями не викликають ані особливого ажіотажу, ані відторгнення.
Війна очима британців: про розуміння, жалість та стереотипи
Загалом британці прийняли Яну. За їхніми словами, за три роки життя у Воррінгтоні їм не довелося стикатися з антиукраїнськими настроями.
“Не з антиукраїнськими, а з проросійськими скоріше”, – уточнюють Яна. Це наративи про те, що “росіяни ж не винні” у війні, що у них “гарна економіка” та “гарна культура”.
На останнє Яна реагують гостро: “Вкрадена. Гарна вкрадена культура... А ви в курсі, що борщ, це українська страва? А ви в курсі, що більшість ними вкрадена?”
На думку Яни, британці мають загальне розуміння ситуації в Україні, можливо, навіть глибше за деяких європейців, бо їхня країна теж пережила бомбардування.
“Вони бачили ці картини порівняння [Лондона та українських міст – ред.]”, – кажуть Яна. Проте це розуміння часто трансформується у жалість.
Щодо стереотипів про українців, Яна чули про те, що ми нібито “грубі” чи “прямолінійні”. Але є й позитивні переконання – українців вважають здебільшого роботящими, щедрими та вдячними.
Майбутнє: плани на життя, бачення України та слова підтримки
Досвід переїзду та життя в іншій країні під час війни, безумовно, змінив Яну. Вони пережили депресію, але пройшли терапію, тому зараз почуваються краще. “Думаю, мій світогляд розширився трохи, – кажуть вони та наголошують, – проживання в різних країнах все-таки дає різні аспекти бачення ситуації”.
Проте їхнє ставлення до країни-агресора залишилося незмінним і вкрай жорстким. Вони також усвідомили, що можуть бути корисними Україні, працюючи з-за кордону, зокрема у культурній та просвітницькій сферах.
Я планую лишитись в Англії. А приїжджати? Звісно, планую... на свята, на канікули. Але вперше після від’їзду вони хочуть приїхати лише разом зі своєю нареченою Бетані, коли в Україні буде безпечно
“Ідеалізовано я б хотіли бачити відбудовану Україну, звісно. Людей, які повертаються, відновлення генофонду”, – додали Яна.
Вони наголошують на важливості відкритості до іноземців, які готові інтегруватися, вчити мову та культуру, сприяючи розвитку країни.
Наостанок, Яна звертаються до українців, які залишаються в Україні: “Я дуже поважаю людей, які лишаються, які працюють для добробуту нашої держави”.
Українцям за кордоном вони кажуть: “Якщо люди виїхали так, як я виїхали, і продовжують донатити, чи підтримувати культурно країну... я не засуджую... У кожного свої мотиви, своя ситуація. Я не в тій позиції, аби засуджувати”.
Історія Яни Мицько – лише один зріз досвіду українських біженців, де можна знайти купу історій про виклики, адаптацію, особистісні трансформації та непереборну любов до Батьківщини навіть на відстані.