Війна змусила мільйони українців шукати прихистку за кордоном. Серед них – киянка Тетяна Кавуненко, журналістка за освітою, яка разом із двома маленькими дітьми виїхала до Німеччини навесні 2022 року.
Проте її історія – це не лише про втечу та адаптацію. Це розповідь про те, як вивчити складну мову “з нуля” до високого рівня, стати активною учасницею української спільноти, намагатися реалізувати себе професійно попри бюрократичні перепони і водночас залишатися голосом України в німецькому суспільстві.
Раніше Kyiv Post писав про те, як українки з дітьми адаптуються до життя в Європі, зокрема в Польщі.
“Динозавр” з Києва: журналістика та передчуття війни
“Я народилася, і власне, і мої батьки, і бабуся, і дідусі, всі з Києва,” – починає Тетяна.
Все її свідоме життя було пов’язане з комунікаціями: закінчивши бакалаврат журналістики в Києві та магістратуру заочно у Львові, вона понад 10 років працювала в медіа (починаючи з практики на “Радіо Свобода”, потім в інформагенціях, як-от “РБК-Україна”), а згодом перейшла у сферу PR та комунікацій громадських організацій.
На початок повномасштабного вторгнення Тетяна очолювала пресслужбу ГО “Інститут Республіка”.
Її громадянська позиція завжди була активною: “Людина... не має права стояти осторонь тих процесів, які відбуваються в Україні.”
Тому не дивно, що її оточення – медійники та громадські активісти – ще до 24 лютого відчували тривогу.
“З мого оточення я навіть зараз не можу пригадати жодну людину, яка б сказала “ні, ну слухай, війни не буде”, – каже Тетяна та продовжує, – морально ми всі до цього готувалися, але напевно ніхто не був до цього готовий... я не могла навіть собі уявити, що це буде настільки стрімко.”
Втеча заради дітей: Хмельниччина, Гораївка, Німеччина
Перші місяці війни Тетяна з двома маленькими дітьми (4 та 5 років) та зі своєю мамою провела не в Києві.
“Мені не було куди в Україні тікати,” – пояснює вона, адже родичів на Заході країни в неї немає.
Прихисток надавав колишній колега в селі Гораївка на Хмельниччині, де родина прожила майже два місяці в маленькій хатинці разом з іншими переселенцями.
Перші дні це був шок, стрес, і я там намагалася себе зайняти роботою максимально... допомагати... Якесь волонтерство... Плели сітки. Я багато займалася інформаційною роботою – розсилала інформацію про події в Україні по всіх своїх базах міжнародних ЗМІ,
Але згодом прийшло усвідомлення: “Це надовго, і треба думати, що робити далі.”
Пріоритетом стала безпека дітей.
“Я, як мама, розуміла, що я мушу дітей вивезти, зробити все, щоб мої діти були в безпеці,” – каже Тетяна.
Вона почала шукати варіанти виїзду за кордон. Завдяки контактам, що лишилися від співпраці з німецькою ГО у 2020 році та колезі з Інституту “Республіка” вдалося знайти німецьку родину в Баден-Вюртемберзі, яка була готова прийняти маму з дітьми. На такий крок довелося йти, усвідомлюючи всі складнощі з житлом у Німеччині.
“Можна сказати, що нам пощастило в цьому плані,” – визнає Тетяна. Виїхала сімʼя 20 квітня 2022 року.
Дорога до Німеччини: “порожнеча в очах”, динозаври та перший суп
Шлях до Німеччини тривав близько трьох з половиною днів і був виснажливим, особливо, морально.
Маршрут пролягав з Хмельниччини до польського Перемишля, де після довгого очікування та перевірок на кордоні довелося ночувати.
Потім був потяг до Берліна, ще одна ночівля – у знайомої полячки Магдалени, чий вчинок Тетяна згадує зі сльозами на очах: “Вона зібрала максимально якісь продукти, повністю завантажила для нас холодильник.
І вона зварила суп. Це прояв такої людяності, я досі пам’ятаю цей суп... Наче б то нічого особливо – звичайний суп. Але тоді це було дуже цінно
І нарешті – 600 км до кінцевого пункту призначення на півдні Німеччини.
Нас надзвичайно тепло зустріли: дітям подарували купу іграшок, в квартирі були речі першої необхідності на перший час, а на столі стояли жовті тюльпани у синій вазі
Найважче в дорозі було дітям.
“Дитині в 4 і 5 років осягнути, чому на її країну напали, і чому вона має все покинути, і їхати незрозуміло кудись, це дуже важко,” – каже Тетяна.
Вона згадує, як син потайки напхав у валізу маленьких динозавриків – найцінніше, що міг взяти з собою.
Я їм сказала в перший день повномасштабного: “Ви можете взяти з собою по одній іграшці”
Основне місце у валізах Тетяни займали крупи, продукти довготривалого зберігання, ліки і трохи теплих речей.
“Страшно було, що дітям просто не буде чого їсти”, – згадує Тетяна.
Ці динозаври спочатку приїхали на Хмельниччину, потім – в Німеччину, а рік по тому – син відвіз їх назад до Києва, сказавши, що “родина динозаврів має жити разом”. Цей епізод, за словами Тетяни, показує, як діти по-своєму сприймають трагедію, але дуже швидко дорослішають.
Адаптація: мова “з нуля”, бюрократія та діалекти
Приїхавши до Німеччини з нульовим знанням мови, Тетяна одразу зіткнулася з труднощами, адже навіть оголошення на вокзалі в її невеликому містечку були лише німецькою.
Я пам’ятаю перші свої дні, коли я стою на вокзалі, гучномовець каже, що потяг скасований... А я стою собі, бо не зрозуміла, що сталося
Англійська рятувала, але не завжди.
Вже на початку травня вона пішла на підготовчі, а з літа – на повноцінні інтеграційні мовні курси. Після здачі всіх іспитів – далі на курс рівня B2. Також параленьно зкінчила навчання в AWO FEE (Arbeiterwohlfahrt. Frauen erfolgreich empowern) – спеціальний курс, який допомагає саме жінкам інтегруватися в німецьке суспільство.
“Я приїхала і думаю, ну окей, там два-три місяці, і ми повернемось додому. Я знаю англійську, для чого мені вчити цю німецьку?” – згадує вона свої перші думки.
Та, зрештою, необхідність вирішувати побутові та бюрократичні питання, де їй казали, що без німецької не обійтися, та бажання розповідати правду про Україну стали сильною мотивацією.
Додатковим викликом виявився місцевий швебіш-дойч (Schwäbisch Deutsch) – це діалект, який відрізняється від літературної німецької (Hochdeutsch), що викладається на мовних курсах.
Система допомоги біженцям у Німеччині, за спостереженнями Тетяни, хоч і має потужну соціальну базу (допомога з житлом, соцвиплати, безкоштовні мовні курси), виявилася не готовою до такого напливу людей.
“Катастрофічно не вистачає державних службовців, лікарів, вчителів, вихователів”, – каже вона.
Це призводило до величезних затримок з документами, житлової кризи та проблем з доступом до медицини.
Тетяна пригадала, як отримала посвідку на проживання через пів року, а дитячі документи взагалі загубили.
Кар’єра на паузі, активізм нон-стоп
Попри журналістську освіту та високий рівень німецької, знайти роботу за фахом виявилося вкрай складно. Тетяна пояснює це комплексом причин: специфіка регіону, високі вимоги до мови, як от відсутність акценту у вимові для роботи в медіа, а головне – необхідність визнання українського диплому, що є довгим, дорогим та бюрократичним процесом з непевним результатом.
“Дуже багато українців, фахових, спеціалістів... не можуть знайти роботу просто через цю бюрократію”, – констатує вона.
Цей “дауншифтинг”, за її словами, призводить до знецінення себе.
Коли ти вдома мав кар’єру, соціальні зв’язки, стабільність, був кимось, а тут маєш докладати надзусиль, щоб вибити собі місце під сонцем, то часто призводить до знецінення себе і всіх своїх попередніх досягнень. Іноді сиджу і думаю: ким я хочу бути, коли виросту?
Зараз Тетяна продовжує шукати роботу, розглядає варіанти додаткового навчання (хоча бачить складнощі і тут), має незабаром розпочати навчання з підготовки “менторів між батьками та освітньою сферою” (Elternmentoren). Також значну частину її життя займає громадська діяльність та активізм.
Мені завжди дуже щастить на людей. Це – моя найбільша цінність. Так сталося і тут, далеко від дому: мені вдалося зустріти дійсно крутих активістів, українців, які вже давно живуть у Німеччині, тих, хто приїхав, ховаючись від війни.
За її словами, це люди, “які не стоять осторонь, яким болить Україна, яким не байдуже і “чия хата не скраю”.
Вона бере участь у мітингах як спікерка, пише тексти, проводить уроки малювання для українських дітей, поширює інформацію про події в Україні на іноземні медіа, допомагає в організації інформаційних заходів тощо, щоб нагадувати німцям про війну, вимагати допомоги Україні та протидіяти російській пропаганді й місцевим “пацифістським” рухам, що часто мають проросійське коріння.
“Ми мусимо про це говорити, – переконана Тетяна й додає, – ви [німці – ред.] нам допомагаєте, а ви не робите нам послугу. Ви, до певної міри, захищаєте себе, просто нашими руками”.
Тетяна зазначає, що завжди бере своїх дітей з собою. Вони своєю чергою постійно запитують, чи там будуть українці.
“Донька також кілька разів мала коротенькі виступи і потім дуже тішилася і всім розповідала про це. Я вважаю, що залучати дітей – це дуже важливо.
Я пригадую, як в одній із груп українців в соцмережах я прочитала, як одна пані висловлювала своє щире нерозуміння, нащо їй “тягнути свою дитину в спеку на якусь демонстрацію, якщо вона може провести цей час з нею в музеї. Вона, на жаль, і не зрозуміє, навіщо… А це – найменше, що ми можемо зробити, знаходячись в безпеці, – бути рупором України у світі”, – наголошує Тетяна.
“В кожен свій виступ, кожен спітч, який я пишу – я вкладаю основний меседж: світ не має права стояти осторонь в той, час, як країна-агресор вбиває і стирає з лиця землі цілу націю. Бо, якщо це “проковтнути” зараз, то апетит агресора надалі буде лише рости.
І хто знає, хто стане наступною жертвою? Тому ми вимагаємо надання зброї та амуніції, підтримки з боку міжнародних організацій, звільнення військовополонених, повернення дітей, яких росія незаконно депортувала на свої території“, – зауважила Тетяна.
Тетяна додала, що чула, як іноземці в розмовах “толерантно” наголошують на тому, як вони втомилися перейматися проблемами “не своєї війни”, яка триває вже четвертий рік.
“Але треба чітко пояснювати, що це не якась чужа війна. Це війна, в якій Україна стоїть щитом, щоб захистити Європу, в тому числі. І ще важливе питання: а хіба не втомилися наші військові, волонтери, парамедики, всі, хто щодня робить все можливе і неможливе, щоб наблизити цю перемогу?” – акцентує Тетяна.
Вона згадує, як попри тотальну діджиталізацію і доступ до різних джерел інформації, їй доводиться чути від німців (і не тільки) питання зі здивованим виразом обличчя на кшталт “а що хіба війна вже не закінчилася?”.
Тому я хочу поставити жирний наголос на тому, що це – наш обов’язок, знаходячись закордоном, голосно кричати про війну!
За словами Тетяни, німці залюбки приходять на українські свята, люблять українські страви, які дівчата готують власноруч і продають на різдв’яних ярмарках, вуличних фестивалях тощо.
“Таким чином, ми показуємо, яка в нас багата культура, що ми маємо класні традиції”, – додала вона.
Тетяна пригадала, як після її прибуття до Німеччини, власниця квартири, яку вони орендують, запитувала, чи є в Києві Макдональдз.
“Це маркер, що про нас, як окрему державу, дійсно, знали дуже мало. Зараз в українців, які виїхали є чудова нагода трохи більше розкрити Україну для іноземців. І цим шансом обов’язково треба користатися”, – наголосила вона.
Німецький Ordnung, холодність та переваги
За майже чотири роки життя в Німеччині Тетяна добре відчула культурні відмінності. Німці, за її спостереженнями, значно “холодніші” та “закритіші” за українців, важко впускають близько до себе.
Вони дуже цінують правила та порядок (Ordnung), хоча ця пунктуальність не стосується залізниці.
“Якщо Deutsche Bahn не запізнився, не поламався, або не висадив вас посеред поля – тоді у вас сьогодні щасливий день”, – жартує Тетяна.
У них інший підхід до вирішення конфліктів, до гостинності, подарунків, у яких цінується увага, а не вартість. Водночас Тетяні імпонує відсутність жорсткого поділу на гендерні ролі та свідоме споживання і ставлення до природніх ресурсів німців.
Німецька кухня для неї проста, основні продукти доступні, хоча Тетяна зізналася, що інколи бракує саме українських продуктів, як от сала, смаколиків, і якість кави розчаровує.
Я дуже люблю каву і жартую, що в мене замість води в організмі – кофеїн. Тут кава відрізняється за смаком і значно поступається українській. Та, з часом, смакові рецептори звикають до всього
Найбільшими плюсами життя в Німеччині Тетяна вважає розвинену транспортну інфраструктуру (особливо, єдиний для користування в усьому громадському транспорті, окрім швидкісних потягів, квиток Deutschlandticket), велику кількість вихідних та свят, що дозволяє приділяти час родині, та надійну соціальну систему.
“Німці шанують свої традиції. Вони бережуть природу, сортують сміття, дають життя старому одягу. Німеччина – трохи недооцінена з точки зору туризму, хоча має мальовничу природу, захоплюючу архітектуру і ще – це країна, яка має найбільшу кількість замків серед всіх інших європейських”, – закцентувала Тетяна.
Головні недоліки для неї – складна і повільна медична система та забюрократизованість усіх сфер.
Майбутнє: між Німеччиною та Україною
Плани на найближче майбутнє – завершити навчання на ментора, досягти рівня С1 з німецької, знайти роботу, продовжувати активізм. Щодо довгострокових перспектив, Тетяна дуже обережна.
“Я з 2022 року більше нічого не планую”, – каже вона, згадуючи, як її довоєнне бажання вчити німецьку та переїхати збулося зовсім не так, як гадалося.
Вона не вважає себе емігранткою і живе з усвідомленням тимчасовості свого перебування, пов’язаного з війною та безпекою дітей.
Я розумію, що по факту я є біженка, але в моєму усвідомленні я живу тут тимчасово... Я українка
Тетяна зізналася, що їй імпонують слова Богдана Гаврилишина: “Я завжди залишався українцем і був гордий з того. Відчувати себе українцем – це додавало щось до моєї самоповаги і гідності”.
“Для мене це про те, що надзвичайно важливо зберігати національну ідентичність, незалежно від місця проживання. Залишатися носієм свого генетичного коду і передавати цю любов до свого, рідного – своїм дітям”, – зауважила Тетяна.
Вона сподівається на повернення в Україну, але розуміє, що це залежить від закінчення війни та від того, які умови створить держава для повернення своїх громадян. “Це двосторонній процес”.
Побажання: єдність, гідність та віра
Тетяна захоплюється стійкістю українців, які залишаються в Україні та бажає їм сил, витримки і головне – єдності.
“Не їсти один одного. В нас спільний ворог і всі ми знаємо, хто це. Для того, аби вистояти – у нас має бути єдність”, – закликає вона, наголошуючи на важливості критичного мислення та протидії хейт-спітчу, фейкам та російській пропаганді і не забувати, що росія веде також й інформаційну війну проти Укрїни.
Українцям за кордоном вона нагадує про їхню відповідальність: “Живучи за кордоном, потрібно розуміти, що ти є обличчя країни... тримати обличчя. Ти мусиш тримати обличчя. Якщо не можеш – то, хоча б, не ганьбити”.
Вона закликає говорити українською, вчити мову країни перебування, бути активними, розповідати правду про війну, допомагати Україні та підтримувати один одного.
“Що я особисто можу зробити, чим я особисто можу допомогти?” – це питання, яке, на її думку, має ставити собі кожен.
Історія Тетяни Кавуненко – це приклад того, як війна змушує долати неймовірні виклики, вивчати нове, боротися з обставинами і водночас – не втрачати себе, свою ідентичність та зв’язок з Батьківщиною, продовжуючи свою власну боротьбу за Україну.