Рік на паузі між сиренами: Світлана Дубовик про життя в Польщі

Війна змінила життя мільйонів. Світлана Дубовик з Білої Церкви разом із маленькою донькою провела рік у Польщі, рятуючись від найстрашнішого – звірств російського наступу. Чому Польща? Як вдалося адаптуватися, чи було важко з дитиною? Що вразило, а що розчарувало в сусідній країні? І чому дім кличе попри все? 

Раніше Kyiv Post уже писав про життя українців за кордоном, зокрема те, як молодь адаптується до життя у Великій Британії та інших країнах Європи.

Звичайне, комфортне життя до 24 лютого

До повномасштабного вторгнення життя Світлани було таким, як і в багатьох українців: “Звичайне, комфортне життя. Дім, робота, дитячий садочок, гуртки. Працювала з чоловіком, і все, в принципі, було налагоджено.” 

Мешкала родина в Білій Церкві на Київщині. Попередження про можливий напад були, але, як і більшості, Світлані мало вірилось у можливість повномасштабного вторгнення з боку Росії.

Напередодні вторгнення Світлана отримала своєрідне попередження. На роботі до неї звернувся пацієнт з порадою: “Збирайте речі, документи... і будьте напоготові”.

Хоча Світлана не вірила в серйозність загрози, ці слова згодом підтвердилися.

Ранок 24 лютого для неї, як і для всіх українців, почався з вибухів і паніки. 

Особливо гостро постало питання відповідальності за 4,5-річну доньку Агату: “Як організовуватися з малою дитиною, котра хоче спати, може плакати... котра не буде розуміти, що відбувається?” 

Перші дні родина провела частково вдома, чуючи вибухи з боку місцевого аеродрому, частково – у бабусі, де було спокійніше.

Рішення виїхати: “Мене бентежили фотографії тіл з Бучі”

Ключовим моментом, що підштовхнув до виїзду, стали новини та страшні свідчення звірств російських військ у містах Київської області – Бучі, Ірпені. 

Страх не стільки за власне життя, скільки за дитину, коли бачиш таку жорстокість окупантів, став вирішальним. Порадившись із чоловіким, у березні ми вирішили – треба їхати.

Чому саме Польща? Вибір був досить простим і логічним. “Тому що в мене там мама, яка проживає у Варшаві сьомий рік”, – пояснює Світлана. 

Близькість країни, відносна схожість мови та, головне, присутність матері, яка могла допомогти з облаштуванням, стали визначальними факторами вибору країни.

Дорога до Польщі: ракети, 10 годин на кордоні, інші нюанси

Шлях до безпеки виявився непростим. Родина їхала маршруткою до пішого переходу на кордоні. Дорогою, під’їжджаючи до Вінниці, вони стали свідками ракетного удару по аеропорту. 

Подорож з маленькою дитиною додавала складнощів: Агаті було важко довго сидіти на одному місці, виникали проблеми з харчуванням, туалетом, а також потреба пояснювати дитині реалії ситуації та чому вони виїхали.

“Вона побачила ракети й запитала, що це таке. Щоб не злякати, я сказала, що це навчання,” – згадує Світлана.

На кордоні в Шегинях довелося чекати 10 годин у черзі на пішому переході за березневого холоду. Спроба погрітися з дітьми (також були діти з Білої Церкви) у прикордонному кафе виявилася невдалою – їх не пустили з речами. Знайшли прихисток у переповненій нагрітій палатці-юрті, де панувала специфічна атмосфера.

Проте одразу за кордоном відчувався контраст: “Там асфальт і газон почався, чисто й гарно”. На польському боці вже чекали намети з допомогою: чаєм, їжею, ковдрами, аптечками. 

“Поляки вже були підготовлені”, – зазначає Світлана. 

Їх зустріла мама, і після ночівлі в котеджі неподалік родина вирушила до Варшави.

Рік у Варшаві: адаптація, допомога та проблеми

У Варшаві завдяки маминим знайомим – польській родині Пані Касі та Пані Мар’ї – Світлані з донькою одразу надали безкоштовне житло. 

“Вони нам дали в безкоштовне користування двокімнатну квартиру, з нами жили ще дві жінки зі своїми дітьми. Холодильник заздалегідь був заповнений продуктами. На перший час нам купили необхідну побутову хімію”, – з вдячністю згадує вона. Це стало значною підтримкою, особливо на тлі початкового шокового стану, який тривав близько двох місяців.

Поступово життя налагоджувалося. Оформили необхідні документи, отримували невеликі виплати як біженці, а також щомісячну допомогу на дитину в 500 злотих (400 з них платили за садок). Навіть польська родина, що їх прихистила, поділилася з ними коштами, які отримала від держави за допомогу українцям.

“Наша родина їм досі вдячна за допомогу. Вони неодноразово приходили до нас у гості й нам вдалося зберегти дружні стосунки”, – наголосила Світлана.

Агату вдалося влаштувати в місцевий садочок “Мала авангарда”. Донька швидко адаптувалася і вже за три місяці добре розмовляла польською, навіть краще за маму. 

“У мене був мовний бар’єр. У неї того не було”, – каже Світлана, яка сама пішла на безкоштовні курси польської мови при організації “Ненудно”.

Проте не все було безхмарно. Найбільшим розчаруванням стала польська система охорони здоров’я. 

Величезні черги до лікарів, багатогодинні очікування в невідкладній допомозі навіть із хворою дитиною та випадки відверто негуманного ставлення медиків шокували. 

Світлана згадала про випадок, коли з хворою дитиною їхали через усе місто до єдиного доступного педіатра, але через запізнення на 7 хвилин, дитині з підвищеною температурою та збільшеними лімфатичними вузлами відмовили в огляді. 

“Ми молимось, щоб в Польщі просто не хворіти,” – згадує вона жарти українців.

Польща, за відчуттями Світлани, готувалася до прийому біженців, але не очікувала такого масштабу. Початкова хвиля солідарності та щирої допомоги з часом могла дещо ослабнути через втому та певні непорозуміння, зокрема, пов’язані з приїздом заможних українців чи некоректною поведінкою деяких біженців. 

Це різноманіття контрастувало з певними стереотипами та непорозуміннями. Поляків, що звикли бачити українців як “заробітчан”, дивував і часом дратував потік заможних біженців. 

“Як це так, у нього Audi Q [універсальний позашляховик – ред.], а він приїхав з України?” – переказує Світлана типові питання та додає, – ви ходите в шубах, в золоті, ви живете в дорогих готелях… Чому ми маємо вам допомагати?”

За словами Світлани, українці пояснювали, що їм потрібно було покинути власні домівки не через скруту або бідність, а саме через російську агресію та безпосередню загрозу життю.

Поляків також шокувало те, що українці здають житло на заході України біженцям за завищену плату, а самі виїжджають за кордон і отримують виплати.

Польща та Україна - спостереження: різні культурні коди 

За рік життя Світлана помітила чимало культурних відмінностей. Їй впала в око більша свобода, яку дають дітям у Польщі, що, на її думку, має і зворотний бік. Також здивувала відкритість та розмаїття субкультур на вулицях Варшави. 

Польська кухня, хоч і має свої цікаві страви, загалом видалася Світлані більш незвичною.

Знайти звичні продукти було переважно легко. Окрім маркетів у Польщі є і овочеві ринки. Якість польських м’ясних та овочевих продуктів була задовільною.

Водночас вона була вражена неймовірним асортиментом польських супермаркетів – наприклад, одного разу нарахувала “більше 20 видів цукерок “Корівка”.

Серед позитивних вражень, які Світлана згадує з особливим захопленням – це якість доріг, чистота міського простору, відсутність візуального шуму (надмірної реклами, дротів над головою), чудові громадські вбиральні та ефективна система транспорту. Її вразили освітні осередки, зокрема галереї та музеї, доступ до яких інколи був безкоштовний.

За словами Світлани, на гідному рівні підтримувався й екстер’єр міста – переважала зелена зона.

“Поляки бережуть свої традиції та культуру та просять іноземців вчитися спілкуватися польською мовою, бо для них вона є пріоритетною”, – наголосила вона.

Спілкування з поляками переважно було позитивним: “Абсолютно нормально, з повагою, зі співчуттям.” 

Світлана визнає, що деякі поляки могли бути дещо “гоноровими”, а їхнє розуміння війни в Україні ускладнювалося стереотипами про українців як “заробітчан” та здивуванням від багатства деяких біженців.

З українцями в Польщі вона спілкувалася, зокрема на мовних курсах, але не відчувала гострої потреби шукати велике українське ком’юніті, оскільки мала постійний зв’язок з родиною в Україні та близькими людьми поруч.

Досвід життя та роботи в Польщі, хоч і короткочасний, дозволив Світлані помітити важливі відмінності у підходах до працевлаштування та сервісу, які, на її думку, варто було б запозичити Україні. 

“Коли влаштовуєшся на роботу... маєте право роботодавцю не повідомляти, чи є в тебе дитина, чи немає”, – зазначає вона. Так у Польщі наголошують на важливості дискримінації на основі сімейного стану.

Також Світлана зазначає, що роботодавці не мають права запитувати про сексуальну орієнтацію, а в резюме обов’язково є графа про хобі, адже компанії дбають про спільні інтереси працівників поза роботою, що сприяє покращенню командного духу. 

Світлана переконана, що українська сфера послуг, попри все, часто перевершує європейську за якістю та клієнтоорієнтованістю.

Чому повернулася додому? - “Бо це рідний дім”

Рішення повернутися до України визріло ще восени 2022 року, коли Світлана приїжджала додому на день народження доньки, аби відсвяткувати всією родиною, і побачила, що безпосередньої загрози наземного наступу та тих звірств, які її так налякали, вже немає. 

“Я приїхала і побачила, що все більш-менш спокійно, окрім повітряних атак”, – каже вона.

Мама таки вмовила її перезимувати в Польщі через блекаути в Україні, тож остаточно Світлана з донькою повернулися на початку березня 2023 року.

“Чому [повернулися – ред.]? Ну, бо це дім. В мене тут чоловік, в мене тут бабуся та інші рідні”, – пояснює вона.

Майбутнє України - погляд Світлани 

Свій досвід життя в Польщі Світлана оцінює загалом позитивно. Це була можливість вивчити мову, побачити країну, скористатися її перевагами.

Українцям, які залишаються в Україні попри війну, вона каже: “Вони круті... цим людям потрібно буде згуртуватися, набиратися натхнення, набиратися мудрості і заново відбудовувати країну.”

Тим, хто перебуває за кордоном, Світлана радить поважати закони та культуру країни перебування: “Поважайте чужі закони... Учіть мову... ви не в себе вдома.” 

А тим, хто вагається, чи виїжджати, вона наголошує: “Критично те, що загрожує життю... особливо [якщо ви – ред.] в межах прифронтових зон з дітьми. Звідти однозначно виїжджати треба... Ніяка хата не варта життя.”

Історія Світлани – це історія про складний вибір, материнський страх, вдячність за допомогу, але й про непереборне бажання бути вдома, на своїй землі та з родиною, навіть коли над тобою небо війни.