Quousque tandem abutere, Putin, patientia nostra... (Скільки ще ти, Путін, зловживатимеш нашою терплячістю?) Багато хто знає напам’ять початок чотирьох «Катілінарних промов» Цицерона і хотів би сказати так Путіну, який вже 25 років затоплює світ своїми масовими злочинами.
Справжня проблема, зрештою, не стільки в тому, що Росія зловживає нашою терплячістю, скільки в тому, що демократичні лідери настільки терплячі – терплячі до злочинів, скоєних проти інших – чеченців, грузин, сирійців, українців, африканців. Ця уявна терплячість є ознакою їхньої віддаленості, так само як і їхньої дурості, їхнього страху перед абсолютним злом, так само як і їхньої навмисної сліпоти – коротше кажучи, їхньої схильності тікати від реального світу.
Путін не зловживає в звичайному розумінні. Він оцінює і прораховує. Він випробовує і зневажає. Він зневажає цих «терплячих» лідерів, які дають йому ліцензію на вбивство за власним бажанням. Він зловживає таким чином, тому що йому дозволяють зловживати. Ми пам’ятаємо ідіотське поняття «стратегічне терпіння», яке вигадав Барак Обама. Воно уособлює суть його катастрофічної зовнішньої політики. Це терпіння, як і сьогоднішнє, є яким завгодно, тільки не стратегічним. Воно є навіть запереченням стратегії, відображаючи як повну її відсутність, так і відсутність будь-якого бажання її розробити.
Ця терплячість, яка є нічим іншим, як прикриттям їхньої поразки перед обличчям історії, робить їх винними. Завтра вона може стати їхньою могилою.
Єдині, хто сьогодні має таке стратегічне мислення, – це українці та кілька їхніх прихильників, які ще від самого початку, тобто з 2014 року, вимагали від західних лідерів розірвати всі зв’язки з Росією і втрутитися військовим шляхом. Вони не можуть бути терплячими до цілої держави, яка щодня вбиває їх і прагне будь-що знищити їх.
Перш за все, вони зрозуміли, що ніколи не можуть повністю розраховувати ні на підтримку, ні на розум західних людей, навіть тих, хто заявляє, що «стоїть на боці України та українців» і (що, можливо, ще гірше з точки зору наслідків, ніж розрахований цинізм) щиро стверджує, що «робить усе» для того, щоб прийти на допомогу. Я вже не раз писав: українці знають, що ніхто, крім них, не здобуде перемогу.
Нехай ті, хто мене читає, зрозуміють: зараз від українців залежить усе – не тільки їхня власна свобода, а й захист усієї Європи. На них покладене неймовірне завдання і у них не було вибору. Це також багато говорить про «інших», тобто про нас.
Останнім часом я кілька разів згадував, що деякі західні лідери, в тому числі в Західній Європі, це зрозуміли. Їхні заяви, здавалося, свідчили про те, що вони знають, що Путін воюватиме до кінця і хоче тільки одного: повного знищення України і, наскільки це можливо, знищення українського народу. Вони також сказали з ясністю, яку я іноді хвалив (адже дехто з нас говорив про це вже 15 років), що його ціль – уся Європа.
Дехто засудив скоєні росіянами абсолютні злочини більш рішуче, ніж у минулому. Але все це для чого – для яких дій? Навіть нові «жахливі» й «дуже швидкі» санкції проти Росії вводяться повільно.
Деякі досі повторюють абсурдну і згубну риторику про можливі «мирні переговори» з Москвою – ніби це не є абсолютно божевільним саме по собі й за своїми наслідками. Симулякри дипломатії ведуть до розриву розуму і породжують монстрів. Одним із них є ідея можливого замирення з Росією. Будьмо чесними: так звана «стратегія миру» є повною протилежністю стратегії перемоги. Я намагався, але марно, пояснити це одному з цих європейських лідерів.
Звичайно, мені кажуть, що є певний прогрес: кілька європейських урядів збільшили бюджети на допомогу Україні, починають – мудро – налагоджувати партнерські відносини з українськими виробниками озброєння для спільного виробництва зброї (що вигідно для всіх) і, здається, рішуче налаштовані зняти всі обмеження на використання певних видів зброї. Вони нарешті погодилися створити спеціальний трибунал для розгляду злочинів агресії, які іноді називають «злочинами керівництва», що дасть можливість безпосередньо притягнути до відповідальності Путіна та інших злочинців у російському державному керівництві. Я можу тільки вітати цей рішучий крок, оскільки такий трибунал є потенційно безпечнішим, швидшим і більш прямим, ніж Міжнародний кримінальний суд, з огляду на його власні процедури та відсутність можливості винесення вироків заочно.
Тож, звичайно, ми не починаємо з нуля. Ми також можемо припустити, що європейці продовжуватимуть підтримувати Україну, коли Америка Трампа відвернеться від неї (кажу «коли», а не «якщо», бо не маю сумнівів, що ідеологічна змова між лідером MAGA і Путіним занадто сильна, щоб могло бути інакше). Тому вони продовжуватимуть цю допомогу – але лише доти, доки не будуть безпосередньо втягнуті у війну, розпочату безпосередньо росіянами. У цей момент настане розгром.
Таким є парадокс ворога: російська економіка руйнується (хоча вона, безсумнівно, зможе протриматися ще кілька років), але їй все ж вдається збільшувати виробництво озброєнь набагато швидше, ніж Європі. Врешті-решт, вона має намір воювати проти нас. Європейські лідери знають це – і в цьому трагедія.
Європейці, зокрема, досі не зрозуміли, що час спливає. Звичайно, кожен день має значення, насамперед для життів українців (найтрагічніше, що я писав про це вже понад два роки тому). Тож неймовірно і неприйнятно, що європейці не зробили все можливе, щоб закрити небо хоча б над західною Україною.
Це нагальна потреба, і я вважаю, що вона має поширюватися на всю територію України. Немає жодних причин, чому західні країни не можуть діяти безпосередньо на українській території для захисту цивільного населення. Багато з нас також закликали до цього від самого початку. Ніщо не заважає нам завдавати ударів по пускових установках, які діють з території Росії.
Справжнє стримування починається саме з цього. Путін зрозумів би це, якби ми зробили це 24 лютого 2022 року або хоча б за кілька місяців. Ми не тільки врятували би десятки, а то й сотні тисяч життів, а й зміцнили би власну безпеку. Однак час спливає, і вдалині вже чутно похоронний дзвін.
Якщо ми хочемо запобігти нападу Путіна на Європу за кілька років (а це, безсумнівно, станеться раніше, ніж ми думаємо), ми повинні зрозуміти, що єдиним захистом є саме напад. Ми, європейці та союзники, повинні перемогти Росію в Україні не тільки заради українців, а й заради самих себе. Без повної поразки Москви ми програємо наступну війну. Мабуть, єдиною надією зараз є те, що українці самі врятують нас від катастрофи.
Я дуже боюся, що європейські лідери ще не готові до історичного завдання, але, можливо, це занадто багато, щоб вимагати від них – як учора, так і сьогодні.
Передрук з блогу автора Tenzer Strategics. Оригінал див. тут.
Погляди, висловлені в цій статті, є поглядами автора і не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.