Сучасна Україна нарешті змогла проголосити відновлення своєї незалежності 24 серпня 1991 року, коли Радянський Союз переживав імперський розпад. Україна проголосила свою незалежність у Києві ще 22 січня 1918 року, але не змогла протистояти переважальній імперській силі білих і червоних російських військ.
Поворотним моментом у боротьбі України за повернення на карту вільних націй Європи став липень 1990 року, коли парламент Української Радянської «республіки», який все ще перебував під контролем комуністів, виступив проти імперської радянської системи, домінованої Росією, і знову підтвердив суверенні права України.
Важливо не тільки визнати і не забувати значення цієї події, але й надзвичайні обставини, за яких вона відбулася.
Зробіть глибокий вдих:
Чи знали ви, що шахтарі, які протестували у східному регіоні України, на Донбасі, та російські продемократичні сили, які кидали виклик авторитарному правлінню Комуністичної партії в Москві, відіграли вирішальну роль у прискоренні проголошення суверенітету України?
У другій половині 1989 року послаблення контролю з боку радянського лідера Михайла Горбачова під гаслами гласності та перебудови призвело до краху Радянського Союзу. Демократизація та збереження анахронічної імперії, якою керувала Москва через авторитарну систему однопартійного правління Комуністичної партії, були несумісними.
Тріщини були очевидними в самій Росії, де комуністичний чиновник Борис Єльцин кинув виклик Горбачову і 12 червня 1990 року зробив надзвичайну, безпрецедентну заяву про суверенітет Російської Федерації в складі СРСР, тим самим ставши прикладом для інших радянських республік.
В Україні лояльний до Москви лідер комуністичної партії Володимир Щербицький був замінений у вересні 1989 року, і приблизно в той же час сформувався широкий рух за демократизацію та національне самовизначення — Народний Рух України, який набирав обертів. Він мав активних представників у демократичній меншості радянського українського парламенту, або Верховної Ради.
Всесоюзна комуністична партія (КПРС) сама переживала розкол на прихильників жорсткої лінії та більш ліберальне крило, яке підтримувало Горбачова. Це стало очевидним на з’їзді партії, який відбувся в Москві в липні 1990 року, саме тоді, коли у Верховній Раді тривала дискусія про наслідування прикладу Єльцина та його прихильників у Росії та утвердження певної форми суверенітету України.
Тим часом на Донбасі невдоволені шахтарі погрожували страйком, щоб поліпшити свої умови праці, і закликали українську радянську владу, а не Москву, розглянути їхні скарги.
Однак у цей напружений момент з’їзд у Москві відвернув увагу численних комуністичних депутатів від Києва і, здавалося, паралізував роботу Верховної Ради.
Патріотична демократична опозиція в українському парламенті змогла скористатися цим і наголосити на тому, що лише після проголошення суверенітету республіки українські власті зможуть вирішити проблеми шахтарів.
Це був перший виклик такого роду для Москви у військово-безпековій сфері з боку будь-якої з неросійських республік.
Завдання опозиції полегшувало те, що парламентську комісію з питань державного суверенітету очолював Микола Шульга, ліберальний секретар Комуністичної партії України (КПУ) з міжетнічних відносин. Він керував підготовкою переглянутого робочого проєкту декларації про державний суверенітет, який містив компроміси, такі як зміна назви документа, яка тепер звучала так: «Про державну незалежність [sic] (суверенітет) України»; виключення розділу про новий Союзний договір; та включення розділу про національну безпеку.
Комуністичні прихильники жорсткої лінії вважали цей проєкт рівнозначним декларації незалежності і чинили опір. Але навіть у комуністичному таборі деякі з його більш прогресивних представників були розчаровані тривалим зволіканням. Піддавшись тиску, виконувач обов’язків спікера виніс на голосування пропозицію про відкликання комуністичних депутатів: 291 депутат підтримав її, а 20 виступили проти.
Але потім сталося ще одне серйозне потрясіння, яке значно послабило комуністичну більшість. Спікер Володимир Івашко, який спочатку замінив Щербицького, оголосив, що не повертатиметься до Києва, оскільки прийняв пропозицію Горбачова стати його заступником у Москві.
Опозиція скористалася цим, стверджуючи, що комуністи ставлять інтереси своєї партії та Москви вище за інтереси України та її парламенту. Це дозволило їй отримати більше поступок від приголомшеної комуністичної більшості.
Переглянутий проект, оприлюднений 11 липня, не містив прямих згадок ані про СРСР, ані про новий союзний договір. Хоча в ньому стверджувалося право українського народу на національне самовизначення та бажання народу України побудувати демократичне суспільство, засноване на верховенстві права, в якому гарантувалися б права всіх громадян і народів, у ньому також зазначалося, серед іншого, що Українська РСР мала «власне громадянство», контроль над імміграцією до республіки, незалежну банківську систему та «власні збройні сили і органи державної безпеки».
Пізніше того драматичного дня деморалізована комуністична більшість отримала ще більше приводів для роздумів: у парламенті було зачитано резолюцію, прийняту шахтарями на їхньому протестному мітингу в Донецьку, в якій вони повторили свій заклик до націоналізації майна КПРС, припинення контролю Комуністичної партії над міністерствами та відомствами, відповідальними за оборону, внутрішню безпеку та нагляд за економікою, а також до відставки радянського уряду. ʼ
Більше того, вечірні теленовини показали безліч синьо-жовтих прапорів на протестах шахтарів на Донбасі.
Основними суперечливими питаннями під час подальших дебатів у Верховній Раді були: чи повинні громадяни України мати єдине громадянство Української РСР або також залишатися громадянами СРСР, як республіка повинна забезпечувати свою оборону і безпеку, а також новий союзний договір.
Щодо першого питання врешті-решт було досягнуто компромісу, згідно з яким громадянам України також гарантувалося право зберегти радянське громадянство. Друге питання виявилося складнішим для вирішення, але й тут вдалося досягти згоди, яка виявилася більш радикальною і далекосяжною за своїми наслідками, ніж можна було передбачити.
Україна повинна мати право на власні збройні сили та сили безпеки, був підтриманий 230 голосами проти 113. Це був перший виклик такого роду для Москви у військово-безпековій сфері з боку будь-якої з неросійських республік.
Депутати також погодилися, що українські призовники не повинні служити за межами республіки без дозволу українського парламенту.
У неділю, 15 липня, демократичні сили провели у Києві величезну демонстрацію, на якій лунали заклики до протестів і громадянської непокори, якщо Верховна Рада затримає проголошення суверенітету України.
Наступного ранку настав момент істини, і переважна підтримка, яку отримала декларація про суверенітет, вразила навіть оптимістів: 355 депутатів проголосували за декларацію, чотири — проти, один утримався.
Після десятиліть занепаду Україна нарешті відновила свій голос і підтвердила своє бажання бути визнаною як самостійна держава. Ухвалення Декларації було зустрінуте з радістю, і парламент ще більше підкреслив значення свого рішення, проголосивши 16 липня державним святом.
Для патріотичних сил Декларація стала першим важливим кроком на шляху до незалежності, а для керівництва КПРС цей документ був засобом утримання влади при розширенні автономії України в рамках оновленої радянської системи.
Проте символічне і психологічне значення документа, здавалося, з лишком компенсувало недоліки і компроміси, які він містив. Декларація підняла національну гідність і гордість, зміцнила почуття ширшої української ідентичності та громадянства. Сигналізуючи про рішучий розрив з імперським та авторитарним минулим, вона також відкрила шлях до більш перспективного майбутнього, як би його не тлумачили.
Наприклад, у столиці України Київська міська рада 20 липня проголосувала за підняття синьо-жовтого прапора над міською ратушею, а через чотири дні десятки тисяч людей зібралися, щоб стати свідками цієї події та відсвяткувати її.
Автор багато писав про шлях України до незалежності та після неї у своїй книзі «The Ukrainian Resurgence» (Видавництво Університету Торонто та Крістофер Херст, Лондон, 1999). Ця стаття базується на тому матеріалі.