Який безлад влаштували минулого тижня високоповажний президент України воєнного часу Володимир Зеленський та його менш шановані найближчі соратники! Згадаймо, що сталося в цей, можливо, вирішальний момент, вкажімо на деякі менш очевидні фактори та зробімо висновки.
Раптовим і підступним кроком адміністрація президента та її покірні призначенці в уряді і парламентській фракції «Слуга народу» спробували позбавити повноважень важливі незалежні антикорупційні органи країни – Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) та Спеціальну антикорупційну прокуратуру (САП). Це викликало шок не тільки в Україні, а й серед її найсильніших прихильників у демократичному світі.
Стикнувшись із спалахом масових протестів у своїй країні та сильною критикою з-за кордону, Зеленський був змушений відступити і непрямо визнати, що зробив серйозну помилку. Отже, таким необдуманим вчинком Зеленський сам собі нашкодив, підірвав свій авторитет і безпідставно поставив під сумнів репутацію України та напрямок її розвитку.
Чому? Очевидно, що за цим стоїть щось більше, ніж здається на перший погляд.
По-перше, досить очевидний загальний момент.
Те, що сталося, можна найкраще описати як зіткнення між новою олігархією в Києві та бурхливими силами демократії.
Під олігархією не мається на увазі колишня модель правління деяких найбагатших бізнес-магнатів країни, коли на посаді президента були Кучма, Янукович і Порошенко, які контролювали ЗМІ, політичні партії та ключові сектори економіки.
Насправді, до честі Зеленського, після того, як він став президентом у 2019 році, він почав підрізати крила цим самозакоханим магнатам і, тим чи іншим чином, або зменшив їхній вплив, або усунув їх, або привів до покори. Провідний олігарх тієї епохи, Ігор Коломойський, перебуває за ґратами з 2023 року.
Але зараз формується олігархія в найпростішому розумінні цього слова – правління невеликої групи людей. У даному випадку – це найближче оточення президента, його офіс на чолі з Андрієм Єрмаком та їхні союзники. Окрім того, з’явилися повідомлення, що головним мотивом президента для обмеження повноважень антикорупційних слідчих було те, що вони «занадто наблизилися до його найближчого оточення».
Під керівництвом колишнього бізнес-партнера Зеленського, Єрмака, який не був обраний на посаду і не має визнаної конституцією країни функції, влада і прийняття рішень стали вкрай централізованими в його руках і руках його помічників.
Зрозуміло, що в умовах війни необхідне сильне центральне керівництво, і Зеленський його забезпечив. Однак, на відміну від Вінстона Черчилля, з яким його порівнюють, український воєначальник не пішов шляхом створення уряду національної єдності (ставши прем’єр-міністром у травні 1940 року, Черчилль сформував британський уряд національної єдності, до якого увійшли представники Лейбористської, Ліберальної та Консервативної партій), а вирішив зосередити владу в руках невеликого кола своїх найближчих політичних і бізнес-соратників.
Але, на відміну від Вінстона Черчилля, з яким його порівнюють, воєнний лідер України не пішов на створення уряду національної єдності.
Міністри, посли та військові керівники були звільнені або раптово замінені на осіб із більш сумнівними повноваженнями. Єрмак, серед іншого, взяв на себе роль фактичного міністра закордонних справ України та головного переговорника з США.
Зеленський, схоже, віддає перевагу наданню повноважень окремим довіреним особам, які допомагають йому керувати країною, навіть якщо громадськість висловлює серйозні сумніви щодо ступеня впливу, який він їм надає, та відсутності належної відкритості й підзвітності.
До Єрмака був приклад більш енергійного Андрія Богдана. Протягом першого року президентства Зеленського, як керівник Офісу президента, Богдан жодним чином не приховував свій вплив на нього. Потім його раптово замінив більш традиційний сірий кардинал – Єрмак.
То що ж спровокувало раптові дії проти НАБУ та САП?
Як уже згадувалося, існує тенденція до усунення чиновників, яких Банкова вважає надто незалежними. Прикладами можуть слугувати посол України в Лондоні Вадим Пристайко, головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний, міністр оборони Олексій Резніков, міністр закордонних справ Дмитро Кулеба та голова «Укренерго» Володимир Кудрицький. Банкова, очевидно, вважала, що все під контролем, і оголосила про майбутні зміни в уряді.
Однак нещодавно антикорупційні органи активізували розслідування можливих корупційних зловживань у самому оточенні президента, і, судячи з усього, найближче оточення Зеленського занервувало.
Депутат від опозиції Олексій Гончаренко повідомив, що НАБУ виявило прослуховування Тимура Міндіча – ділового партнера і близького особистого друга Зеленського. За повідомленнями, він виїхав з України в червні.
Але останнім часом антикорупційні органи активізували розслідування можливих корупційних зловживань у самому оточенні президента, і на Банковій, схоже, занервували.
Потім, 23 червня, НАБУ висунуло звинувачення в корупції проти віцепрем’єр-міністра Олексія Чернишова, впливової фігури в оточенні Зеленського. Не було зрозуміло, чи втече він з країни, чи постане перед судом. Він повернувся, але міністерство, яке він очолював, раптово ліквідували.
Зеленський та його найближчі соратники, зокрема голова Служби безпеки України (СБУ), виправдали своє рішення позбавити антикорупційні органи незалежності та провести обшуки серед їхніх співробітників як необхідний крок для протидії проникненню російських агентів. Однак з огляду на різкий і підступний спосіб, у який вони намагалися зірвати роботу антикорупційних органів, незважаючи на можливу наявність серед них гнилих яблук або вибірковість у підході, цей аргумент не був переконливим, і цей крок мав зворотний ефект.
До честі України та її репутації, цей несподіваний удар по належному державному управлінню викликав миттєву, сильну і переконливу реакцію її демократично налаштованої громадськості, особливо її молодого покоління.
Масові протести продемонстрували вражаючий рівень демократичної свідомості, показавши, що дух непокори та опору деспотизму, несправедливості та російському імперіалізму, успадкований від Революції гідності (2013-14), Помаранчевої революції (2004) і навіть студентської Революції на граніті в Києві в жовтні 1989 року, живий і залишається сильним.
Зараз перед Зеленським стоїть завдання якось повернути довіру молодих людей віком до 25 років, багато з яких незабаром будуть мобілізовані до Збройних сил, якщо війна Росії проти України не припиниться. Йому доведеться добряче подумати, як відновити свою підірвану репутацію демократичного реформатора.
Скасування підписаного ним закону, який ослаблює антикорупційні органи, буде недостатньо, оскільки залишаться сумніви щодо щирості цієї вимушеної поступки.
Проблема є ще серйознішою, ніж показала власна позиція Зеленського.
Шокуючим минулого тижня було не тільки те, що заходи, спрямовані проти незалежності антикорупційних органів, були внесені в більш широкий законопроєкт за змовою спікера парламенту і схвалені більшістю депутатів. Набагато гірше було те, що сталося потім.
Під час парламентських дебатів щодо цього суперечливого законопроєкту на політичну арену повернулася Юлія Тимошенко, яка під час війни практично не з’являлася на публіці, і виголосила популістську тираду проти зовнішніх демократичних партнерів України, які пов’язують свою підтримку з певними умовами.
Вона заявила, що Україна не потребує нав’язаних іноземцями нанаглядових органів і консультативних рад. Обмежуючи або скасовуючи їх, разом із антикорупційними органами, Україна, мовляв, підтверджує свій суверенітет. Ба більше, Тимошенко заявила, що ухваленням нового закону Україна нарешті розпочала процес «деколонізації».
І це в 2025 році, під час війни, з вуст політичної фігури, яку колись вважали мученицею проєвропейської демократії, коли вона була ув’язнена за президентства Віктора Януковича! Це в той час, коли Україна благає пришвидшити її вступ до ЄС і НАТО!
Тимошенко навіть заявила, що ухваленням нового закону Україна нарешті розпочала процес «деколонізації».
Несподіваним було й те, як добре її промова була сприйнята в парламенті, не тільки її власною партією «Батьківщина», а й партією Зеленського «Слуга народу», з якою вона того дня об’єдналася. То що ж насправді хочуть ці депутати: і рибку з’їсти, і на коня сісти? Уникнути покарання, розраховуючи на подальшу підтримку друзів України?
Чи з’їдять Тимошенко та ті, хто підтримав її позицію, свої слова, коли наступного тижня буде поданий контрзаконопроєкт, або коли вони наступного разу зустрінуться з представниками ЄС і США? Чи сподіватимуться вони на запрошення до Брюсселя чи Вашингтона?
Тож, які висновки слід зробити?
Сподіваємося, що сильні демократичні імпульси, які залишаються в українському суспільстві, стануть сигналом для тих, хто зараз стоїть біля керма в цей надзвичайно складний період в історії країни. Для тих, хто, можливо, став самовдоволеним і, хоч спочатку мав добрі наміри, але був корумпований владою. Важливим є виживання України та демократичні цінності, за які вона бореться, а не безпека нової олігархії, що сформувалася.
Одного дня, коли війна закінчиться і знову можна буде провести демократичні вибори, те, що ми щойно побачили, не буде забуте. Україні знадобиться керівництво, готове прийняти, а то й запровадити, демократичну систему з належним балансом повноважень, верховенством права, підзвітністю та управлінням, і, звичайно ж, повагою до умов, яких мають право очікувати зовнішні партнери України.
Одного дня, коли війна закінчиться і знову можна буде провести демократичні вибори, те, що ми щойно побачили, не буде забуте.
Що стосується відважних молодих, принципових людей, які вийшли на протести проти будь-якої зради Революції гідності, європейського шляху України, то для них урок полягає в тому, що їхній час настав.
Вони повинні не чекати, а використовувати свої навички, знання та контакти з зовнішнім світом, щоб почати будувати сучасні політичні партії з програмами та баченням (а не покладатися лише на НУО), реформувати систему та забезпечити собі місце, де будуть прийматися рішення та творитиметься історія – як у Києві, так і в столицях демократичного світу.
Що стосується Москви, то будь-які заворушення і напруженість в Україні є для неї бажаними. Але цього разу Кремль навряд чи зможе повідомити своєму покірному населенню, що Захід знову втрутився і намагався нав’язати демократію ззовні. І, сподіваємося, цей прояв незламного духу України надихне й деяких росіян.
Погляди, висловлені в цій статті, є поглядами автора і не обов’язково відповідають поглядам Kyiv Post.